— Чуєш, портрете, я буду сьогодні такий з біса лагідний, яким ти мене ще ніколи не бачив. Можеш сказати про це свій хазяйці.

Але портрет, за своїм звичаєм, мовчав.

«З кавалеристом вона, напевне, заговорила б»,— думав генерал. Тепер у нього були вже дві зірки, вони муляли його плечі й біліли на каламутно-червоній табличці його віліса. Він ніколи не їздив ні штабною машиною, ні легким броньовиком, обкладеними зсередини мішками з піском.

— А йди ти к бісу, портрете! I хай тобі відпустить гріхи вселенський піп, на всі релігії майстер.

— Іди сам до біса, — сказав йому портрет, не розтуляючи уст.— Жалюгідний солдате!

— Що правда то правда,— сказав полковник, який знову став полковником, відмовившись від колишніх чинів і відзнак.— Я дуже люблю тебе за твою красу. Проте дівчину я кохаю більше, в мільйон разів більше, чуєш?

Але дівчина на полотні лишилася незворушна, і нарешті це йому надокучило.

— Ти скутий, портрете,— сказав він.— У рамі і без рами. А я ще маневруватиму.

Портрет мовчав так само, як і тоді, коли портьє приніс його і з допомогою молодшого офіціанта показував полковникові й дівчині.

Полковник поглянув на портрет і тепер, коли зовсім чи майже зовсім розвиднілося, побачив, який він безпорадний.

Він побачив, що це портрет його єдиної справжньої любові, і сказав:

— Пробач мені за всі дурниці, що я тобі наговорив. Мені й самому не хочеться бути неввічливим. Давай іще трохи поспимо, а там, дивись, і твоя хазяйка подзвонить нам по телефону.

«Може, вона нарешті подзвонить», — подумав він.

Розсильний підсунув під двері «Gazzettino», і полковник безгучно підняв її, тільки-но вона прослизнула в шпарину.

Він вихопив газету мало не з рук розсильного. Цього чоловіка він не зносив, відколи застукав його біля своєї валізи, вернувшись несподівано в номер. Полковник забув пляшечку з ліками і вернувся по неї, а розсильний порпався в його валізі.

— В такому готелі якось незручно кричати: «Руки вгору!»— сказав полковник,— але ви завдаєте ганьби своєму місту.

Чоловік у смугастому жилеті, з пикою фашиста, затято мовчав, і полковник вів далі:

— Катай, голубе, додивися вже до кінця. Тільки я не вожу з собою військових таємниць у мильничці...

Відтоді вони неприязно ставилися один до одного, і полковник радів, коли йому вдавалося вихопити газету мало не з рук чоловіка в смугастому жилеті — безгучно, тільки-но він помічав, що газета показалася під дверима.

— Гаразд, сьогодні твоє зверху, нікчемо,— сказав він бездоганною венеціанською говіркою, що було не так-то легко такої ранньої пори.— А бодай ти вдавився!

«Такі не вдавляться,— подумав він,— Вони знай собі тицяють газети під двері людям, які вже не почувають до них ненависті. Мабуть, нелегко бути колишнім фашистом. А може, він і не колишній, а справжній? Звідки ти знаєш?

Я не можу ненавидіти фашистів,— подумав він,— і фриців теж, бо я, на лихо, солдат».

— Слухай, портрете,— сказав він,— Хіба я повинен ненавидіти німців за те, що ми вбиваємо їх? Хіба я повинен їх ненавидіти і як полковник, і як людина? По-моєму, це надто легке вирішення проблеми.

Гаразд, портрете. Забудь про це. Годі! Ти ще занадто молодий, і тобі цього не збагнути. Ти ж на два роки молодший за дівчину, яку зображуєш, а вона і молодша, й старіша за саме пекло, хоч воно існує вже давненько.

Слухай, портрете, — сказав він: йому спало на думку, що тепер він довіку матиме з ким поговорити уранці, коли прокидатиметься.

Слухай, що я тобі кажу, портрете. Ні, хай йому чорт, ти ж іще не доріс до цього. Такі думки не можна висловлювати вголос, хоч би які правдиві вони були. Є багато такого, чого я ніколи не зможу тобі сказати, і, можливо, так краще для мене. Давно б пора, щоб і мені трохи покращало. Як ти гадаєш, портрете, правда ж, для мене так краще?

Чого ж ти мовчиш, портрете? Ти голодний? Бо я, здається, голодний».

Він подзвонив коридорному, який приносив йому сніданок.

Він знав, що хоч уже настав ранок і на Великому каналі видно кожну свинцево-сіру, круту од вітру хвилю а приплив нагнав багато води до причалу перед Палацом навпроти вікон його кімнати,— телефонного дзвінка він іще довго не почує.

«Молоді люди міцно сплять,— думав він.— Їм так і належить».

— Чому ми старіємо? — спитав він коридорного зі скляним оком, який подав йому меню.

— Не знаю, полковнику. Мабуть, такий закон природи.

— Мабуть, що так. Чай і яєчню з грінками.

— А може, щось американське?

— Нехай воно западеться,— звичайно, крім мене. А Gran Maestro вже прийшов?

— Він дістав для вас вальполічеллу в обплетених дволітрових флягах; ось я приніс вам трохи в карафці.

— От молодець! — сказав полковник.— Господи, як би я хотів дати йому полк.

— Навряд чи він візьме.

— Авжеж,— сказав полковник. — Мені й самому він ні до чого.

Полковник поснідав, не поспішаючи, наче боксер, який після страшного удару чує рахунок «чотири» і вміє за п'ять секунд дати перепочинок м'язам.

— Портрете,— сказав він,— тобі теж не завадило б трохи розслабитись. Але боюся, що нічого в тебе не вийде. Це називається статичним елементом у живопису. Ти ж знаєш, портрете, що в жодній картині немає руху. Лише декому з художників вдається досягти цього. Дуже небагатьом.

Я хотів би, щоб твоя хазяйка була тут і принесла з собою рух. Звідки дівчата, як ти й вона, знають так багато змалечку і чому ви такі вродливі?

У нас, в Америці, коли дівчина вродлива, вона напевне з Техасу і, якщо тобі пощастить, знає, який тепер місяць. А от рахувати вони всі добре вміють.

Їх навчають рахувати, тримати коліна стулені й накручувати волосся на бігуді. За свої гріхи,— якщо в тебе є гріхи,— поспав би ти колись, портрете, в одному ліжку з дівчиною, яка накрутила волосся на бігуді, щоб завтра бути гарною! Не сьогодні, а саме завтра. Сьогодні вони ніколи не стараються бути гарними. А от завтра — інша річ. Завтра треба витримати конкуренцію.

А Рената, — тобто ти сама, — спить собі, нітрохи не дбаючи про волосся. Воно розсипалося по подушці, її пишне темне шовковисте волосся — скільки з ним мороки — його завжди забуваєш розчесати, незважаючи на всі повчання гувернантки.

Я немов бачу, як вона йде вулицею легким, широким кроком, вітер вільно куйовдить її волосся, а груди випинаються під светром, і потім я бачу ночі в Техасі, гнітючі, ніби накручені на металеві бігуді.

Не коли мене тими залізячками, моя кохана,— сказав він портретові, — а я вже відплачу круглими, повноцінними срібними доларами або ще чимось.

«Знов грубіяниш»,— подумав він.

I раптом заговорив до портрета вже зовсім по-панібратському:

— Ти така з біса гарна, що аж моторошно. Та через тебе ще й за грати потрапиш. Рената все-таки старша за тебе на два роки. А тобі ж нема ще й сімнадцяти.

Чому вона не може стати моєю, чому я не можу любити її й пестити, чому не можу сплодити з нею п'ятеро синів, а потім розіслати їх на п'ять сторін світу, хоч би де ті сторони були? Не розумію. Така вже, мабуть, мені випала карта. А може, перетасуєш колоду, банківнику?

Ні, карти здають тільки один раз, і ти береш їх і починаєш грати. I я міг би виграти, якби мені дісталося щось більш-менш путяще,— сказав він портретові, але той лишався незворушний.

Портрете,— сказав він,— відвернися, будь трохи скромніший. Я зараз скупаюся під душем та поголюся, — чого тобі ніколи не доведеться робити,— а потім одягну мундир і піду прогуляюся по місту, хоч іще дуже рано.

I він встав з ліжка, обережно ступив на хвору ногу, яка в нього завжди боліла. Пораненою рукою вимкнув настільну лампу. В кімнаті було вже видно, і він уже цілу годину марно палив електрику.

Він пошкодував за цим — йому завжди завдавали жалю його помилки. Він пройшов повз портрет, мимохідь глянувши на нього, і став дивитися на себе в дзеркало. Скинувши піжаму, він розглядав себе критичним оком.