— Я справді дурний,— сказав полковник.— Але я ні про що, ні про що не думатиму, навіть про ніщо та про його брата завтра.

— Прошу тебе, будь добрий і лагідний.

— Буду. А зараз я викажу тобі військову таємницю. Цілком секретно: я кохаю тебе.

— Ти дуже люб'язний. I так мило це сказав.

— Ніякий я не люб'язний,— мовив полковник, прикинувши на око висоту моста й подумавши, що гондола вільно пройде під ним.— Це перше, що люди в мені помічають.

— Завжди я не так висловлююсь, — сказала дівчина. — Але ти мене все одно люби. Я дуже хотіла б сама любити тебе.

— Але ж ти любиш.

— Люблю,— відповіла вона. — Цілим серцем.

Тепер вони віддалися вітрові; обоє втомились.

— Ти думаєш...

— Я ні про що не думаю,— відказала дівчина.

— А ти спробуй подумати.

— Гаразд.

— Випий вина.

— Охоче. Воно дуже смачне.

Вино було смачне. Лід у відерці ще не розтанув, і вино було холодне й прозоре.

— Можна мені лишитися в «Грітті»?

— Ні.

— Чому?

— Недобре. Через них. I заради тебе. А на мене начхати.

— Отже, я мушу йти додому?

— Атож, — відповів полковник. — Цілком логічний висновок.

— Як важко казати сумні речі! Невже не можна в чомусь прикидатися?

— Ні. Я проведу тебе додому. Ти спатимеш солодко й міцно, а завтра ми знову зустрінемося.

— А можна мені подзвонити тобі в «Грітті»?

— Можна в будь-який час. Подзвониш, тільки-но прокинешся.

— Добре. А чому ти прокидаєшся так рано?

— Це професіональна звичка.

— Як би я хотіла, щоб у тебе була інша професія і щоб тобі не загрожувала смерть!

— Я теж, — сказав полковник. — I я збираюся подати у відставку.

— Так,— сказала вона сонно, вдоволено усміхаючись. — Тоді ми поїдемо в Рим і замовимо тобі костюм.

— А опісля щасливо житимем довіку.

— Прошу тебе, не треба! Не треба! Ти ж знаєш, що я дала собі слово не плакати.

— А сама плачеш! Якого ж біса ти його дала?

— Проведи мене додому, будь ласка.

— А я й сам збирався це зробити,— сказав полковник.

— Ні, спершу покажи, що ти добрий.

— Гаразд,— сказав полковник.

Після того, як вони чи, точніше полковник, розплатилися з гондольєром, — цей кремезний, дужий, надійний і шанобливий чоловік вдавав, ніби нічого не помічає, а насправді бачив усе, — вони вийшли на Пьяццетту й перетнули широку, холодну площу, де гуляв вітер, а старе каміння під ногами здавалося таким твердим. Сумні, але щасливі, вони йшли, міцно пригортаючись одне до одного.

— Ось тут німець стріляв у голубів, — сказала дівчина.

— Ми, мабуть, вбили його, — відповів полковник. — Або, його брата. А може, повісили. Звідки мені знати? Я ж не агент розшукної поліції.

— А ти мене ще любиш на цьому старому, роз'їденому морем холодному камінні?

— Люблю. Якби я міг, то розіслав би тут свою солдатську ковдру й показав би тобі.

— Це було б іще більше варварство, аніж стріляти голубів.

— А я й є варвар, — сказав полковник.

— Не завжди.

— Спасибі й за це.

— Тут треба звернути.

— Здається, я вже запам'ятав. Коли нарешті розламають цей клятий кінотеатр та збудують тут справжній храм? Цього вимагає навіть рядовий першого взводу Джексон.

— Коли хтось знов привезе з Александрії святого Марка, сховавши його під свинячими окостами.

— Для цього потрібен хлопець із Торчелло!

— Ти сам хлопець із Торчелло.

— Так. Я хлопець із Бассо-П'яве, і з Граппи, і навіть із Пертіки. Я хлопець із Пасубіо, а це тобі не абищо: там було куди важче, ніж будь-де. В нашому взводі ділили гонококи — їх привозили із Скіо в сірниковій коробці. Ділили, щоб хоч так вирватися звідти, так там було нестерпно.

— Але ж ти лишився.

— Так, — відказав полковник. — Я завжди йду останнім — з гостини, звичайно, а не зі зборів. Я справді небажаний гість?

— Ходімо?

— А ти ж, здається, дала собі слово?

— Дала. Та коли ти сказав, що ти — небажаний гість, я передумала.

— Не треба. Краще дотримуй слова.

— Я вмію бути твердою.

— Знаю. Ти, хай йому біс, можеш дотримати чого завгодно! Але, доню, є речі, за які зовсім не слід триматися. Нехай цим бавляться дурні. Іноді слід якнайшвидше передумати.

— Якщо ти хочеш.

— Ні. Твій намір розумний.

— Але ж до завтра так довго чекати!

— А це як кому пощастить.

— Ну, я, напевне, буду міцно спати.

— Аякже,— сказав полковник. — Якщо в твоєму віці не спати, тебе просто треба повісити!

— Не кажи так,

— Пробач, — мовив він,— я хотів сказати: розстріляти.

— Ми майже дійшли додому, і ти міг би люб'язніше розмовляти зі мною.

— Я й так люб'язний до нудоти. Нехай хтось інший буде люб'язніший.

Вони підійшли до палацу: ось уже й палац. Лишалося тільки потягти за ручку дзвінка або відімкнути двері ключем. «Якось я навіть заблудився тут,— подумав полковник, — хоч раніш зі мною такого ніколи не траплялося».

— Будь ласка, поцілуй мене на прощання, Тільки ніжно-ніжно.

Полковник послухався. Він кохав її так, що, здавалося, цього несила було знести.

Вона відчинила двері ключем, що лежав у неї в сумочці.

А потім зайшла, і полковник лишився сам, з ним була лише стерта бруківка, вітер, що усе дув із півночі, і тінь з вікна, де засвітилося світло. Він подався додому.

«Тільки туристи й закохані наймають гондоли, — думав полковник,— Та ще ті, кому треба переїхати через канал, де немає мосту. Може, зайти до «Гаррі» чи там кудись інде? Ні, піду-но я краще додому».

«Грітті» справді був його домівкою, якщо можна так назвати номер у готелі. На ліжку лежала піжама. Біля настільної лампи стояла пляшка вальполічелли, а на нічному столику — мінеральна вода у відерці з льодом і бокал на срібній таці. Портрет вийняли з рами й поставили на двох стільцях, щоб полковник міг бачити його з ліжка.

На ліжку, поряд із трьома подушками, лежало паризьке видання «Нью-Йорк геральд трібюн». Арнольдо знав, що він кладе собі під голову аж три подушки; а запасна пляшечка з ліками — не та, що він завжди носив у кишені, — стояла напохваті, під лампою. Дверцята шафи із дзеркалами всередині були відчинені, і в них відбивався портрет. Старі пантофлі стояли біля ліжка.

— Непогано! — сказав полковник сам до себе, бо крім портрета в кімнаті нікого не було.

Він відкрив пляшку вальполічелли, яку вже відкоркували, а потім дбайливо, любовно й акуратно заткнули затичкою, і налив собі в келих вина — таких коштовних келихів звичайно не подають у готелях, де скло часто б'ється.

— За твоє здоров'я, доню,— сказав він.— За твою вроду, моє серденько! А ти знаєш, що, крім усього іншого, ти ще й гарно пахнеш? Від тебе чудесно пахне і на сильному вітрі, і коли ти лежиш під ковдрою, і коли цілуєш мене на прощання. Це так рідко буває, а ти ж навіть не вживаєш парфумів.

Вона подивилась на нього з портрета, але нічого не відповіла.

— До біса! — сказав він.— Не хочу я розмовляти з портретом!

«Чому сьогодні все було не так? — думав він.— I я винен, та завтра постараюсь поводитися краще. Почну ще вдосвіта».

— Доню,— сказав він, звертаючись уже до неї самої, а не до портрета, — повір мені, я тебе дуже люблю, і мені справді хочеться бути добрим і лагідним. I, прошу тебе, ніколи не тікай від мене.

Але портрет і тепер нічого не промовив. Полковник вийняв з кишені смарагди й подивився, як вони переливаються з його пораненої руки у здорову, прохолодні й водночас теплі, бо вони вбирають тепло і, як усі коштовні камені, зберігають його:

«Треба покласти їх у конверт і заховати,— подумав він. — Але хто в біса збереже їх краще за мене? Ні, треба чимскоріше повернути їх тобі, доню!

А їх приємно тримати в руці. I коштують вони не більше, ніж чверть мільйона. Стільки, скільки я зможу заробити років за чотириста. Треба буде підрахувати точніше».