— Не часто, — сказав полковник. — Але помилявся. Тричі помилитися в моєму ділі — це вже забагато, а я зробив три помилки.

— Розкажи, як це сталося.

— Тобі буде нудно,— сказав полковник.— Мене самого з душі верне, коли я пригадаю це, а сторонніх — то й поготів.

— Хіба ж я стороння?

— Ні. Ти моя щира любов. Моя остання, єдина і щира любов.

— Оті помилки — коли ти їх зробив, давно чи недавно?

— Одну давно, другу пізніше, а третю недавно.

— Може, ти все-таки розкажеш? Мені б хотілося трохи полегшити твій біль.

— А хай йому чорт! — сказав полковник. — За ті помилки я заплатив сповна. Лихо в тому, що їх неможливо спокутувати.

— А може, все-таки розповіси мені? I чому їх не можна спокутувати.

— Ні, — відрубав полковник. I просити його було марно.

— Тоді давай веселитися.

— Давай, — сказав, полковник. — У нас життя тільки одне.

— А може, й не одне? Може будуть і інші життя.

— Не думаю, — сказав полковник. — Повернись у профіль, диво моє!

— Отак?

— Так, — сказав полковник.— Саме так.

«Ну от,— подумав полковник,— почався останній раунд, а я навіть не знаю який. Я любив тільки трьох жінок і тричі їх втрачав.

Жінку втрачаєш так само, як втрачаєш свій батальйон,— через помилкове рішення, нездійсненний наказ чи нестерпні умови. Та ще через власну брутальність.

Я у своєму житті втратив три батальйони і трьох жінок, а тепер у мене четверта, найчарівніша з усіх, і чим же воно, в біса, скінчиться?

Відповідайте, генерале,— адже тут не військова рада, а вільний обмін думками про теперішнє становище, — відповідайте, генерале, на питання, яке ви самі не раз мені задавали: де ж ваша кіннота, генерале?

Так я і думав,— сказав він сам до себе.— Командир не знає, де його кіннота, а кіннота не знає ні свого становища, ні свого завдання, і частина її,— саме стільки, скільки для цього потрібно, — зіпсує всю справу, як псувала у всіх війнах, з того часу, як кіннотників посадили на коней».

— Красуне моя,— сказав він.— Ma très chère et bien aimèe[32]. Я дуже нудний. Ти вже не гнівайся на мене.

— Мені з тобою ніколи не буває нудно, бо я люблю тебе. Просто я хотіла б, щоб сьогодні нам було весело.

— I буде весело, хай йому чорт, — сказав полковник. — А чим би нам розвеселитись?

— Тим, що ми разом, і тим, що робиться тут, у місті... Ти ж часто буваєш веселий.

— Так, — підтвердив полковник. — Твоя правда.

— То невже ми не можемо ще раз повеселитися?

— Авжеж. Чом би й ні.

— Бачиш отого юнака з хвилястим волоссям? Воно в нього таке від природи, він тільки трошки розпушує його, щоб краще лежало.

— Бачу, — сказав полковник.

— Він дуже гарний художник. Передні зуби в нього фальшиві, бо раніше він був pèdèraste, і інші pèdèraste напали на нього на Лідо, якраз коли місяць був уповні.

— Скільки тобі років?

— Скоро мине дев'ятнадцять.

— Звідки ж ти знаєш про такі речі?

— Почула від одного гондольєра. Цей юнак дуже гарний художник як на наші часи. Адже тепер немає справжніх художників. Але мати фальшиві зуби в двадцять років — це ж просто смішно!

— Я тебе дуже люблю,— сказав полковник.

— I я тебе люблю, от тільки не знаю, як воно по-вашому, по-американському. Але я люблю тебе й по-італійському, всупереч усім своїм поглядом і всім своїм бажанням.

— Не можна чогось бажати всіма бажаннями,— сказав полковник,— а то ще воно здійсниться!

— Авжеж,— сказала вона.— Але я б хотіла, щоб моє теперішнє бажання здійснилося.

Вони трохи помовчали, потім дівчина сказала:

— Цей юнак,— він тепер уже справжній мужчина і упадає за жінками, щоб приховати, хто він такий,— намалював мій портрет. Хочеш, я подарую його тобі?

— Спасибі,— сказав полковник.— Дуже хочу.

— Він такий поетичний. Волосся вдвічі довше, ніж насправді, і вигляд у мене такий, наче я виходжу з моря, не замочивши голови. Коли виходиш з моря, волосся злипається, і вся ти схожа на дохлого щура. Але тато добре заплатив за портрет, і хоч я там і не справжня, такою тобі хотілося б мене бачити.

— Я часто уявляю собі, як ти виходиш з моря.

— Це ж таке огидне видовище... Але, може, справді дати тобі той портрет на згадку?

— А твоя матуся не заперечуватиме?

— Ні. Я думаю, вона навіть буде рада позбутися його. У нас є кращі картини.

— Я дуже люблю вас обох — і тебе, і твою матір.

— Я неодмінно скажу їй.

— Як ти гадаєш, отой рябий хлюст справді письменник?

— Так, коли вірити Етторе. Він любить пожартувати, але ніколи не бреше. Річарде, а що таке хлюст?

— Це важко пояснити. По-моєму, це людина, яка ніколи не займається по-справжньому своїм ділом (oficio) і тільки дратує всіх своїм нахабством.

— Мені треба навчитися правильно вживати це слово.

— Краще його зовсім не вживати,— сказав полковник. Потім спитав: — А коли я одержу портрет?

— Хоч би й сьогодні ввечері. Я скажу, щоб його загорнули і віднесли до тебе. А де ти його повісиш?

— У себе вдома.

— I ніхто не прийде й не буде сміятися з мене та говорити всяку гидоту?

— Ні. Я їм скажу, що це портрет, моєї дочки.

— А в тебе була дочка?

— Ні, але мені завжди хотілося її мати.

— Я можу бути ще й твоєю дочкою.

— Тоді це буде кровозмішення.

— В такому стародавньому місті, як наше, це нікого не вразить. Тут і не таке бачили!

— Слухай, доню...

— Як гарно! — сказала вона. — Мені дуже подобається.

— От і гаразд, — сказав полковник трохи захриплим голосом.— Мені теж подобається.

— Тепер ти розумієш, за що я тебе люблю, хоч добре знаю, що не слід би.

— Слухай, доню... Де ми повечеряємо?

— Де хочеш.

— То, може, в «Грітті»?

— Гаразд.

— Тоді подзвони додому і спитай дозволу.

— Ні, я не питатиму дозволу, а просто скажу, де я, щоб вони не хвилювалися.

— Ти справді хочеш вечеряти в «Грітті», а не десь-інде?

— Так. Це дуже добрий ресторан, і ти там живеш, і там усі можуть нас бачити.

— Коли це ти стала такою?

— Я завжди була така. Мені завжди було байдуже, що про мене думають. Та я й ніколи не робила нічого такого, чого треба соромитись, хіба що брехала в дитинстві і бувала нечемною.

— Ох, як би я хотів одружитись з тобою і мати п'ятеро синів! — сказав полковник.

— Я теж,— відповіла дівчина. — I порозсилати їх на п'ять сторін світу.

— Хіба світ має п'ять сторін?

— Не знаю, — сказала вона,— Мені здавалось, що п'ять, коли я це говорила. От нам і стало весело, правда?

— Так, доню.

— Скажи ще раз. Тим самим тоном.

— Так, доню.

— Ох! — сказала вона. — Чому в людей усе так складно? Можна потримати тебе за руку?

— Вона така потворна, що мені й самому гидко на неї дивитися.

— Ти навіть не розумієш, яка в тебе рука!

— Ну, це як на чий смак,— сказав він.— Тільки все-таки ти помиляєшся, доню.

— Може, зате нам знову весело, і все погане розвіялося.

— Зникло, як туман у видолинках, коли над пагорбами сходить сонце,— сказав полковник. — А сонце — ти.

— Я хочу бути місяцем.

— Ти й місяць, — сказав полковник. — I кожна інша планета, що тобі до вподоби. Я покажу тобі, де вона на небі. Господи, доню, та, про мене, будь хоч цілим сузір'ям!

— Ні, краще я буду місяцем. У нього теж бувають прикрощі.

— Так. Його прикрощі повторюються регулярно. Але щербатий місяць перед тим завжди буває уповні.

— Він іноді здається мені таким сумним отам, над Каналом, що в мене аж серце щемить.

— Йому добряче перепало на віку.

— Може, вип'ємо ще по одному «Монтгомері»? — спитала дівчина.

Аж тепер полковник помітив, що англійці пішли. Він нічого не бачив, крім її чарівного обличчя. «Отак тебе колись і вбити можуть, — думав він.— Але, з другого боку, це нібито й зосередженість. Та хай там як, а не можна бути таким з біса необачним».