Етторе знизав плечима.

Той чоловік був високий на зріст, смаглявий, його лискуче чорне волосся зовсім не пасувало до дивного обличчя. «Неначе він постарів і забув змінити парик,— подумав полковник.— Проте обличчя незвичайне. Мов оті пагорби навколо Вердена. Не думаю, щоб це був Геббельс, той не вибрав би собі такої маски в ті останні дні, коли вони розігрували «Götterdämmerung»[28]. «Komm süsser Tod»[29] — подумав він. — Ну що ж, зрештою кожному з них дісталося по великому ласому шматку цієї süsser Tod».

— Хочете сендвіч із süsser Tod, міс Ренато?

— Ні,— відказала дівчина.— Хоч я люблю Баха і певна, що Чіпріані міг би приготувати такий сендвіч.

— Та я ж не нападаюсь на Баха.

— Знаю.

— От тобі й на! — сказав полковник.— Таж, по суті, Бах був нашим союзником: Як і ти,— додав він.

— А на мене нащо нападатись?

— Доню, — сказав полковник, — коли ти нарешті затямиш, що мені можна жартувати з тебе, бо я тебе кохаю?

— Я вже затямила. Але, знаєш, все-таки приємніше, коли жарти трохи пристойніші.

— Гаразд. Я теж затямив.

— Скільки разів ти згадував мене на цьому тижні?

— Весь час.

— Ні, скажи правду.

— Весь час. Це правда.

— Ти думаєш, усім так тяжко?

— Не знаю, — сказав полковник. — Звідки мені знати?

— Сподіваюся, що тільки нам з тобою так тяжко. Я ніколи не думала, що буде так тяжко.

— А тепер думаєш?

— Так,— сказала дівчина.— Тепер, і назавжди, і на віки вічні. Я правильно сказала?

— Досить і самого «тепер». Етторе, скажіть, отой тип з розумним обличчям, що коло нього сидить така мила жінка, — він теж живе у «Грітті»?

— Ні,— відповів Етторе. — Він живе поруч, а до нас іноді приходить обідати.

— Чудово,— сказав полковник.— Буде на кого дивитись, коли нападе нудьга. А хто ця жінка? Його дружина? Мати? Дочка?

— На жаль, не знаю,— відказав Етторе.— Ми не звертали на нього уваги. Він не викликав у нас ні любові, ні ненависті, ні страху, ні підозри. А він справді вас цікавить? Я можу розпитати Чіпріані.

— Даймо йому спокій,— сказала дівчина.— Ти ж так, здається, кажеш?

— Гаразд,— відповів полковник.

— У нас так мало часу, Річарде, нащо марнувати на нього час?

— Я дивився на нього, як на картину Гойї. Людські обличчя — це справжні картини.

— Дивись краще на мене, а я на тебе. А цьому чоловікові даймо спокій, добре? Він тут нікому не заважає.

— Хочеш, я дивитимусь на тебе, а ти на мене не дивися.

— Ні,— сказала вона. — Так нечесно. Я ж мушу запам'ятати твоє обличчя на цілий тиждень.

— Ну, а що ж тоді мені робити? — запитав її полковник.

До них знову підійшов Етторе — це був запеклий змовник; він швиденько, як справжній венеціанець, рознюхав усе і доповів:

— В тому готелі працює один мій товариш, тож він говорить, що цей чолов'яга випиває три-чотири чарки віскі, а потім сідає і пише щось мало не цілу ніч.

— От, мабуть, цікаво було б почитати ту писанину.

— Та мабуть,— сказав Етторе.— Хоч Данте, певно, працював інакше.

— Данте теж був vieux con[30],— сказав полковник.— Як чоловік, а не як письменник.

— Ваша правда,— погодився Етторе.— Ніхто з дослідників, крім флорентійців, не буде цього заперечувати.

— Начхати нам на Флоренцію, — сказав полковник.

— Ну, це не так легко,— зауважив Етторе. — Багато хто намагався, але мало кому вдавалось. А чому ви так не любите її, полковнику?

— Це важко пояснити. Коли я був хлопчиськом, там містився збірний пункт мого полку. — Він сказав по-італійському — deposito.

— Тоді зрозуміло. В мене теж є причини не любити її. А ви знаєте якісь гарні міста?

— Так,— сказав полковник. — Ваше. Почасти Мілан, Болонья. I Бергамо.

— Чіпріані запасся горілкою на той випадок, якщо прийдуть росіяни,— сказав Етторе. Він любив круті жарти.

— Вони привезуть свою горілку. I не треба буде мита платити.

— А Чіпріані все-таки приготувався до їхнього приходу.

— Тоді він єдиний, хто готовий до цього, — сказав полковник.— Скажіть йому, щоб не брав від молодших офіцерів чеків на одеський банк, і дякую вам за відомості про мого співвітчизника. Я більше не забиратиму у вас часу.

Етторе пішов, а дівчина зазирнула в старі сталеві очі полковника і поклала обидві руки на його скалічену руку.

— Ти сьогодні добрий,— сказала вона.

— А ти дуже гарна, і я тебе люблю.

— Ну що ж, це приємно чути!

— Де ми будемо вечеряти?

— Мені треба подзвонити додому й спитати, чи можна мені не приходити на вечерю.

— А чого ти посмутніла?

— Хіба я посмутніла?

— Так.

— Ні. Я така сама весела, як і завжди. Правда, Річарде. Але, ти думаєш, приємно, коли тобі дев'ятнадцять років і ти закохалася в чоловіка, якому за п'ятдесят, і ти знаєш, що він скоро помре?

— Навіщо ж так відверто? — спитав полковник. — Але коли ти казала це, ти була дуже гарна!

— Я ніколи не плачу,— мовила дівчина.— Ніколи. Я взяла це собі за правило. Але зараз я заплачу.

— Не плач, — сказав полковник.— Я сьогодні чемний, і к бісу все інше!

— Скажи ще раз, що ти любиш мене.

— Люблю, та ще й дуже!

— А ти постараєшся не вмирати?

— Постараюся.

— Що сказав лікар?

— Нічого особливого...

— Тобі не погіршало?

— Ні,— збрехав він.

— Тоді вип'ємо ще мартіні. Ти ж знаєш, до тебе я ніколи не пила мартіні.

— Знаю. А тепер ти хвацько п'єш.

— А тобі ще не пора приймати ліки?

— Так, — сказав полковник. — Вже пора.

— Можна, я тобі їх дам?

— Так,— сказав полковник.— Можна.

Вони ще довго сиділи за столиком у кутку, і люди виходили з бару, а інші заходили. У полковника трохи паморочилося в голові від ліків, і він чекав, поки це минеться. «Щоразу те саме,— думав він.— Хай їм біс, тим лікам!»

Він бачив, що дівчина стежить за ним, і усміхнувся. То була давня, звична усмішка, що не мінялася ось уже п'ятдесят років, відколи він уперше всміхнувся. Вона ніколи його не підводила, як і дідусева мисливська рушниця. «Рушницю, певне, взяв собі старший брат,— подумав полковник.— Ну що ж, він заслужив її — він завжди стріляв краще за мене».

— Слухай, доню, — сказав він. — Ти не гризися через мене.

— Я й не гризуся. Нітрохи. Просто я люблю тебе.

— Невдячне заняття, правда? — Він сказав oficio: коли їм набридало балакати по-французькому, а по-англійському при сторонніх не хотілося говорити, — вони іноді розмовляли по-іспанському. Іспанська мова шорстка, думав полковник, часом шорсткіша за кукурудзяний качан. Зате нею можна точно висловити свою думку, і вона запам'ятається.

— Es un oficio bastante malo[31],— повторив він,— любити мене.

— Так. Але в мене є тільки ти.

— А віршів ти більше не пишеш?

— То були дитячі вірші. Так само, як і мої малюнки. Кожен у дитинстві має якийсь хист.

«В якому ж віці ви тут старієте? — думав полковник. — У Венеції не буває старих людей, але мужніють тут дуже швидко. Я сам швидко змужнів у Венеції і ніколи вже не був таким дорослим, як у двадцять один рік».

— А як твоя мати? — спитав він лагідно.

— Нічого. Вона нікого не приймає й нікуди не ходить. Усе сумує.

— Як ти гадаєш, вона дуже журитиметься, якщо в нас буде дитина?

— Не знаю. Вона розумна жінка. Але тоді мені довелося б вийти за когось заміж. А мені зовсім не хочеться.

— Ми могли б з тобою одружитися.

— Ні;— сказала вона. — Я вже думала про це і вирішила, що не варто. Так само, як вирішила не плакати,

— А може, це хибна думка. Бог свідок, у мене теж бували хибні думки, і багато людей загинуло через те, що я помилявся.

— Ти, мабуть, перебільшуєш. Я не вірю, що ти міг часто помилятися.