— Як ти можеш пояснити це все? — спитав я Арпада.

— Не можу пояснити, — признався Арпад. — Якщо він нормальний, не збоченець, то доведеться хіба признати, що ми, звичайні люди, ніколи не зможемо збагнути глибин, до яких спроможна спуститися розбійнича душа.

Важкий був цей день, а ще важча ніч. Вернувшись з роботи, я пішов до лікарні, де мені сказали, що Святослав непритомний і напевне цієї ночі не переживе. То ж і я, хоч як був натомлений цілоденним тяганням великої пили, не міг заплющити очей.

А ранком, замість піти по снідання, пішов знову до лікарні.

— Той, що його Большой продірявив? — перепитав коридорний, флегматично скручуючи махоркову цигарку. — Кого Пєтька на ніж ухопить — живим не виходить. Зажмурився той мужичок.[48]

Більше я не бачив шуряка. Навіть мертвого. Як то звичайно робилося, його попорене «для певности» тіло десь зарили у спільну яму зі сотнями інших. І вже не потребував Святослав моєї допомоги для втечі — він звільнився сам і перейшов у той світ, де йому не загрожувала погоня з собаками...

Практично й філософськи беручи, Святослав мало втратив, а все ж на його вбивцю у моїй душі виросла така непримиренна ненависть, що я його не міг бачити. Коли по виході з карцеру, Пєтька підійшов до мене і почав щось винувато мимрити, я вхопив його мішок із нар і пошпурив у другий кінець бараку.

— Геть!!! — закричав я. — Не підступайся і не смій озиватися до мене!..

На величезне здивовання всіх присутніх, Пєтька тихо відійшов від мене, вибрав собі інше місце і, наказавши подати мішок, мовчки ліг.

А через кілька днів Арпад мені сказав:

— Ти мене питався, як я можу пояснити вчинок нашого розбійника. Тепер я вже можу пояснити і, знаєш, мушу признатися, що ми таки були гіршої думки про Петра, ніж він на це заслуговує.

— Ти говорив із ним?

— Коли бути точним, то він заговорив до мене. Совість його гризе...

Я не міг нічого на це відповісти, й Арпад, вичекавши, продовжував:

— Він каже, що не мав наміру вбивати — він хотів лишень поранити, бо це був єдиний спосіб рятунку від етапу.

Мене потрясли слова приятеля. Отже, такі були мотиви незрозумілого і жорстокого вчинку?! Пояснення було просто неймовірне, але саме тому не залишало місця для сумнівів.

— Нещасний! — говорив далі Арпад. — Він запевняє, що з більшою охотою пробив би себе десять разів, коли б лишень це помогло. Мучиться дуже від докорів сумління й каже, що після Святославової смерти йому життя обридло і світ став немилим... І, ти дивися, до чого може з великої приязни додуматися розбишацький розум!..

В голосі Арпада відчувався жаль до Петра, а слова були розраховані на те, щоби мене помирити з убивцею.

І правда, що моя неприязнь до Пєтьки після цього пояснення враз зменшилася наполовину, але й тієї половини було забагато, щоб я міг простити все. Занадто вже я любив Святослава і занадто мало мав близьких людей на цьому світі, щоби могти так легко прощати їхню смерть убивцям, навіть і невільним.

— От що, друже, — сказав я Арпадові, — нехай там того Петра Бог судить. Я йому не ворог і зла не бажаю. Але не бажаю також ані говорити з ним, ані не бачити його.

Арпад зрозумів мене й не пробував переконувати змінити погляди, лишень зідхнув із жалем:

— От і зруйнувався нам наш найкращий плян утечі!..

— Це ще не був плян, і не був він, зрештою, такий добрий, щоби за ним жалувати.

— Сам по собі він добрим не був, і навіть, — годжуся, — не був пляном, але був найкращим з того, що ми мали... А час біжить так скоро, а життя так легко тікає з цього світу, що я починаю плакати над кожною змарнованою хвилиною...

Я вхопив Арпада за руку і потиснув:

— Те самісеньке мені в голову прийшло першого ж дня, як я тут опинився. Жив я з чужими документами, був обережним, а потім виявилося, що то все — глупе. Мабуть отак почуває себе скупар, який врешті довідується, що всі гроші, які він ощаджував протягом життя, втратили вартість.

— Добре порівняння! — похвалив Арпад. — Тому, колего, давайте за ту решту, яку ще можна витратити, зазнати чогось доброго. Ви — духовного стану й самі на духовника готувалися, то, може вам буде і не до шмиги почути мої міркування, але я їх висловлю: треба вибрикатися на цьому світі, бо на тому не дадуть. Там треба бути сумирним і спокійним...

* * *

При всій нечуваності більшовицького бюрократизму, певні речі в СССР вирішуються абсурдно скоро, точнісінько так, як тисячі дрібниць, не вартих списаного ними паперу, вирішуються місяцями і роками. Взяти хоча б і цей випадок із нашою знахідкою. Властиво, то була навіть не знахідка, а лишень знахідка ймовірності, що у віддалі яких 50-60 км. від нашого табору на північ, у долині при березі ріки Алдан може бути золото. І цього вистачило.

Не минуло й місяця, а з Москви прийшов наказ — поробити всі можливі приготування, щоби відразу, як лишень розмерзне ріка, приступити до миття золотоносного піску. Сибірське літо дуже коротке, й Москва не хотіла дарувати з нього ані одного дня. Мусів цей наказ вийти з божевільної голови, бо ж, щоби поробити приготування, треба було людей, щоби люди могли щось робити — вони мусіли, насамперед, мати де зупинитися; щоби вони могли десь зупинитися — треба було зробити їм захист. А, щоби цей захист зробити, потрібно було знову людей. Коротше кажучи, виходило зачароване коло, з якого таборова адміністрація заризикувала вийти лишень тому, що їй було байдуже до кількости жертв, які могла за собою ця божевільна виправа потягнути.

Отже одного дня створено нову бригаду, названу «продвіґалкою» (від слова «продвіґаться» — «просуватися»), яка мала своїм завданням вийти вперед і приготувати сякі-такі житла для більшої кількости людей. Бригадиром «продвіґалки» зробили Пєтьку Большого, дарма, що йому за вбивство Святослава мали додати ще кілька років до попереднього вироку. Бригада складалася з 50-ти в’язнів, 20 конвоїрів і двох вівчурів. Через те, що бригаду доручили комплектувати Пєтьці, не дивно, що я й Арпад першими увійшли до її складу. Решту Петро добирав за засадою вправности ходіння на лижвах, за якою вже йшли другорядні вимоги: здоров’я й фах. А через те, що я з Петром не розмовляв, то для мене й по сьогодні лишається загадкою — яким чином у «продвіґалку» попав Крюк? На лижвах він ходив погано, здоров ям не відзначався, і фаху, коли не числити чекістського та демагогічного, не мав ніякого. А, отже, й він потрапив у нашу бригаду. А назагал «продвіґалка» складалася з людей майже поголовно кримінальних, несимпатичних і для нас незнайомих.

Було би довго оповідати, з якими труднощами наша бригада дісталася на місце, везучи на власних плечах усі знаряддя. Адже від Кугурчі до уявних золотих покладів через глибокі сніги не міг навіть запряжений у сани кінь пройти. А ми мусіли! Не буду також оповідати, як ми збудували першу землянку, в якій першу ніч мусіли тулитися і в’язні, і конвой, і собаки, і знаряддя, і харчеві запаси. Ми не позамерзали тому, що сиділи (лягти не було місця) один на другім, а не позадихалися тому, що мороз, неначе, мечами, пролазив крізь накриття землянки, втискаючи до неї ледове повітря. Й одинокою нашою потіхою було те, що наші дозорці терпіли так само, як і ми. Тільки в’язні мовчали, а дозорці лютилися й лихословили, вважаючи всю виправу великою для себе несправедливістю.

І лишень щось по чотирьох днях нелюдських зусиль, терпінь і безсонних ночей ми врешті мали дві землянки з печами, які таки гріли, а не диміли, з парами, з подвійними дверима і з маленькими віконечками. Правда, коли нагрівалися залізні бочки, які правили за печі, виявлялося, що тут і там топиться замерзлий ґрунт, і від того починає капати, текти, а на долівці творяться болото й калюжі. Правда й те, що тут і там раптом відкривалися щілини, в які задувало лютим морозом. Але це вже були дрібниці. Головне, що ми мали захист, могли після закінчення роботи посідати біля гарячої печі, пороззуватися, просушити онучі й взуття та випити гарячого окропу, настояного на запашних прутиках овочевих кущів.