Журив тільки нас Святослав. Не лишень мене й Арпада, але також і Петра. Розбійник любив дряпатися на гори, хоч на шпилях звичайно ніхто ніколи золота не шукав. Але він, чи то з якоюсь іншою метою, все намагався лізти вгору. Ми слухняно лізли за ним і, хоч ці підйоми звичайно бували дуже круті, не протестували б, коли б не Святослав. Йому приходилося погано. Через яких десять хвилин він уже починав вибиватися з сил, задихався й хитався на ногах. Намагаючись прикрити слабість усмішкою, викликав у нас велику жалість до себе й змушував Петра гнівно супити брови. Ніби похопившись, наш проводир затискав уста й починав обгинати гору обручем, або, взагалі занехаявши намір, наказував спускатися вниз.

Я знав, що Святославова амбіція в таких випадках була глибоко зранена, що він сердився і страждав. Бо Чепи-Ходоровські були дуже милосердними, але самі не привикли бути предметом милосердя. Та ще й, в даному випадку, — чийого!..

Тим часом Петро, не знати з яких причин, починав з години на годину проявляти все більшу приязнь до Святослава. Чи то зростала вона із вдячности за рятунок життя, чи будила її гарна, щира вдача мого шуряка — на це напевно ніхто, ані не сам Петро, відповісти не могли би. Зрештою, хто зможе збагнути всі примхи й відрухи темної розбійничої душі? Та, як би там не було, Петро перший кидався на допомогу Святославові, коли той її потребував, розділюючи харчі, завжди відділював йому кращу й більшу пайку, не дозволяв носити наших шукацьких знарядь, а одного дня заявив, що Святослав, який досі спав скраю біля мене, спатиме посередині між ним (Петром) і мною. Ми не сперечалися, бо з такої зміни Святославові, правда, користи великої не було, але й шкоди — також.

Увечорі я почув муркітливий шепіт Петра, звернений до Святослава:

— Ти, Ваньок, десь холодного повітря вхопив. Холодного, або гарячого. Повітря — то таке: як його забагато вхопити — воно в легені не пройде і згусне в клубок. Тоді ні туди, ні сюди. Тільки на серце давить. У нас його лікували так: як холодне повітря шкодило, то давали пити горілки з медом і в суху парню хворого садовили. Як попопарять дві години, одразу кращає. На гаряче ж повітря перший лік — п’явки. Ех, коли б оце мій батько жив, а ми на волі були, ми би тебе вилікували раз-два!

Я слухав це і радів, що Петро позбавлений можливостей застосувати способи свого лікування на моєму родичеві. А Петро, ще більше обнизивши голос, шепотів:

— І на волю не так важко дістатися, але силу треба мати, Ваньок. Перші два-три дні людина мусить в’юном звиватися, щоби собачників з толку збити. Треба без передишки бігом бігти через гори й долини, через ліси й ріки, не ївши, не пивши і не спавши. Як же з тобою тікати?..

А в мене й Арпада пляни втечі приблідли й зів’яли.

Ми не зрікалися їх, лишень чекали якогось щасливого випадку, а, коли по щирости сказати, то в глибині душі надіялися на Пєтьку.

Та сталося не так, як гадалося. Саме по новому році в табір прибуло кілька вантажних машин, повних жінок. Досі населення нашого невеликого табору складалося виключно з чоловіків, і поява жінок викликала сенсацію, особливо серед блатняків. Одночасно розійшлася вістка, що на місце жінок мають вивезти частину чоловіків. Одні казали, що цих чоловіків мають вивезти до копалень золота Том-Мату біля міста Алдан, другі казали, що до Аляну на березі Охотського Моря, де також були копальні золота.

— Може і нам доведеться потрапити в цей транспорт, — міркували ми. — І, може, по дорозі лучиться нагода тікати?..

В таборі був особливий рух, і це підтверджувало поголоски.

Дивно, ми рахувалися з тим, що можемо лишитися, рахувалися з тим, що можемо потрапити на транспорт, але зовсім не передбачали того, що якраз сталося: що нас розлучать. Справді, до транспорту викликали Космача, Артеменка, Жучка і... Святослава.

Коли покликаним сказали «собірацца с вєщамі», я мало не крикнув:

— А ми?!

Та в ту ж хвилину зрозумів, що ніякі питання не поможуть. Святослава забирали, і він мусів іти. Ми мали розлучитися назавжди, бо ж каторжні табори порозкидувані по цілій безмежній простороні сибірській, а від табору до табору сотні й тисячі кілометрів.

Блідий, аж зеленкуватий Святослав тремтячими руками складав щось у свою роздавлену обшарпану валізку, і по його обличчі пробігали нервові судороги. Арпад щось пхав йому в руки зі свого убогого майна, а Петро сів на нарах і втулив лице в долоні.

— Швидше, швидше!.. — підганяли конвоїри. — Давай, не затримувати. Виходь!

Тратити вже не було чого, і ми вхопили один одного в обійми, трясучись від ридань.

— Святку, — шепнув я щурикові, — коли я втечу, я не заспокоюся, поки й тебе не звільню!..

— Дякую, Несю, — відповів він мені скоромовкою, — але не будь нерозважним і не роби дурниць.

Конвоїри не могли стерпіти таких сентиментальних і зворушливих сцен, як наше прощання, бо це видавалося їм дуже небезпечним, і підскочили, щоби нас розвести. Та все ж Святослав і Арпад зуміли потиснути один одному руки, хоч за це кожен одержав кілька ударів. У цілому бараці відбувалися подібні сцени, тільки слабші. Бо кожен успів із кимсь зблизитися і заприязнитися.

Святослава разом з іншими погнали до етапної кольони, я з Арпадом попленталися на місце збірки робочих бригад. Місце було порожнє. В Арпада, напевне, як і в мене, пролетіло через голову питання: де це подівся Петро, про якого ми в метушні прощання зовсім забули? Але ні я, ні Арпад уголос не спитали нічого. Були ми обидва занадто пригнічені й розгублені, щоби трудитися всякими дурничками.

Довкола в темноті гомоніло, рухалося, брязкало знаряддя, гуділи мотори важких автомашин. А ми за звичкою танцювали на морозі, б’ючи ногою об ногу, хоч я, наприклад, в ту хвилину не помічав ні холоду, ні снігу.

І раптом до нас підбіг обліковець.

— Ви! — крикнув. — Прилучайтеся до бригади трачів[45]! Пішли!

— Не підемо на розвідку?! — здивувалися ми.

— Підете тепер на…, а не на розвідку! — нецензурно вилаявся обліковець. — Пішли, куди кажу!

Трачі стояли разом із лісорубами і «кострожоґамі»[46]) і ми, не розуміючи нічого, пішли до них. Зрештою, було нам усе одно.

Палення ріща[47] та трісок уважалося легкою роботою, тому серед «кострожоґів» були інваліди та старі люди, в тому числі й Стопкін.

— Іх-хі-хі!.. — зустрів він нас злим смішком. — Ну, і як же там ваша дружба з Пєтею, га?.. Вони, фраєри, до нього підлизувалися, надіючись у нього милосердя заслужити. А він узяв і — фють! — раз! І вам те саме буде. Іх-хі-хі!..

Я зрозумів, що щось сталося, і десятки питань зароїлися в моїй голові. Та охоти — питати Стопкіна я не мав і рубнув йому навмання:

— Чого ж ви заздрите, ваше прєвосходітельство? Чи наша дружба стояла вам на перешкоді, щоби подавати мішок Пєтьці? Ця служба вам і надалі може бути гарантована...

Колона рушила, і тоді Вербняк, що йшов поруч зі мною, спитав:

— І за що ж то він його?

— Нічого не знаю, — відповів я. — Що сталося?

— Не знаєш?! — вкрай здивувався Вербняк. — Та ж Пєтька Івана ножакою пробив!

Я став, як укопаний, спаралізований потворною новиною, і серце моє завмерло, неначе враз замерзло на морозі. Хтось наскочив на мене з-заду, хтось мене штовхнув, хтось крикнув і вилаявся. Почали кричати конвоїри, загарчали цьковані собаки, а я стояв далі й не розумів, що був спричинником цієї всієї метушні. Врешті мені дали стусана в спину, а хтось ухопив за руку і потягнув за собою. Я йшов, наче п’яний, і щойно на роботі почав приходити до пам’яти.

В обід підійшов до мене Арпад і в загальних рисах оповів деякі подробиці події. Отже, Пєтька кудись бігав, із кимсь лаявся, а потім з’явився біля колони етапників і, зайшовши з-заду, вдарив Святослава ножем у бік. Святослава забрали до лікарні, а Пєтьку посадили в карцер.