Гра капець нудна
Бар, у якому погодився зустрітися Тім, мав мінімалістичний екстер’єр у чорних тонах. Заклади, які обирали об’єкти, непогано розкривали їхній характер, і Робін встигла здивуватися вибору Тіма — бар був темнуватий і якийсь сором’язливо-вишуканий — а тоді почула власний псевдонім, промовлений приємним тенором з акцентом уродженця Внутрішніх Графств.
— Венеціє?
Робін усміхнено обернулася і побачила перед собою так само усміхненого високого й лисуватого Тіма, який простягнув руку для вітання.
— Тіме, добридень! — сказала вона з акцентом лондонки з середнього класу і потиснула йому руку.
— Вам підходить це місце? — спитав Тім; він був вбраний у синю футболку та джинси. — Я вибрав саме його, щоб нам не заважали друзі батьків. Самі розумієте — рідне містечко.
— Чудово розумію, — зі сміхом запевнила Робін.
Тім наперед обрав столик на двох з парою крісел з високими спинками і ввічливо постояв, поки Робін не сіла.
— Просто чудово! — промовила Робін, усміхаючись, і дістала маленький диктофон, який поставила на стіл біля Тіма. — Це все так люб’язно з вашого боку.
— О, жодного клопоту, — запевнив Тім.
Рання лисина дивно контрастувала з його гладеньким, хлоп’ячим обличчям. Тім мав гарні зелені очі з коричневими плямами.
— А до нас підійдуть, чи треба підходити замовляти? — спитала Робін.
— Так, тут є обслуговування столиків, — кивнув Тім.
— Таке гарне містечко, — відзначила Робін, поглядаючи на фахверковий будинок за вікном. — Я тут вперше. Чоловік завжди казав, що Колчестер чудовий. Він сам виріс у Челмсфорді.
— О, справді? — зацікавився Тім, і розмова звернула на Колчестер і Челмсфорд, до якого було тридцять п’ять хвилин машиною; за цей час встигла підійти офіціантка і прийняти замовлення на каву. Поки чекали на неї, Робін ніби випадково зронила, що її чоловік Бен — продюсер на телебаченні. Брови Тіма трохи піднялися, усмішка стала ще теплішою.
Коли подали каву, Робін увімкнула диктофон, перевірила, чи все працює, і постаралася підсунути його якомога ближче до Тіма.
— Можете трохи поговорити, поки я налаштовую? Можете прочитати щось.
Тім негайно відповів монологом Яго:
Отак з дурних роблю собі гаман,
А витрачати марно час і досвід,
Морочитися з йолопом таким,
Не маючи користі, я б не став!
Ненавиджу я мавра!
Цитата наводиться у перекладі Ірини Стешенко
— Пречудово! — сказала Робін і ввімкнула відтворення запису. — Все працює... Власне, я й стирати не буду, це просто чудово прочитано, залишу...
Так почалося фальшиве інтерв’ю. Робін ставила наперед підготовані питання про застосування театральних методів в освіті. Тім з ентузіазмом розповідав про те, як чудово знайомити молодь, нерідко зі складного соціального середовища, з мистецтвом театру, а Робін ставила нові питання і робила нотатки.
— ...я, власне, зрозумів, наскільки мені це до вподоби, коли моя подруга... власне, це була, гм, Еді Ледвелл, яка створила «Чорнильно-чорне серце», знаєте?
— О, це такий жах, — підхопила Робін. — Дуже, дуже вам співчуваю.
— Дякую... власне, саме Еді допомогла мені зрозуміти, що я люблю працювати з дітьми. Вона проводила заняття з малювання для дітей з особливими потребами у мистецькій резиденції. Я на той час ніде не працював, тож вона запросила мене допомогти, і мені сподобалося. У дітей дуже свіжий погляд на світ.
— А ви малюєте? — усміхнулася Робін.
— Трохи, — відповів Тім. — Я не дуже вправний художник.
— Мабуть, непросто зацікавити юнь театром. Вони нині цілими днями сидять в інтернеті, правда ж?
— О, ми під час театральних майстер-класів багато використовуємо Інтернет — говоримо про цькування, тролів і все таке.
— А у вас є діти?
— Поки ні, — усміхнувся Тім. — Спершу треба зустріти людину, яка захоче їх зі мною мати.
Робін усміхнулася у відповідь, погодилася, що без цього ніяк, і повернулася до своїх питань. Вона не хотіла розвивати тему Еді Ледвелл чи розпитувати про «Чорнильно-чорне серце», поки Тім не переконається, що головний предмет її цікавості — це він і його кар’єра. Робін згадала про його останню роль у місцевому театрі; Тіма це потішило.
— Власне, довелося виступати у перуці, бо мій персонаж спершу показаний підлітком, а потім людиною середнього віку, а я...
Він скрушно усміхнувся і показав на свою лисину.
— Іронічно те, що фальшивою місцевий критик побачив саме лисину. Робін засміялася і сказала:
— Втім, відгук він написав схвальний.
— Так, мені було приємно... Власне, я почасти надихався одним хлопчиною з Норт-Ґров.
— Норт-Ґров? Що це? — спитала Робін, ретельно зображаючи відсутність інтересу до «Чорнильно-чорного серця».
— А, це та мистецька резиденція, де я допомагав на заняттях з дітьми. Знаєте, як ото підлітки сидять горбаті і ніби ховаються від всіх, коли звикають до свого нового тіла? — З цими словами Тім несвідомо прибрав пози, про яку розповідав, і попри запевнення Аллана Йомена про безталанність Тіма в ролі Хробака, Робін вразила легкість, з якою він показав сором’язливість і невпевненість, всього-на-всього трохи зсутуливши плечі. — У цього хлопця були прищі, дуже помітні, і завжди здавалося, що він хоче зробитися маленьким-маленьким... і от мій персонаж, Лайонел, він, власне, зло у чистому вигляді, але п’єса розповідає про його юначі роки, цькування, приниження... Власне, це важливе завдання для театру у школі: дослідити такі життєві проблеми, як цькування та аб’юз...
— Це просто фантастика, — за кілька хвилин сказала Робін. — Боже, як шкода, що Бен цього не чує... Бен — то мій чоловік. Він наразі складає пропозицію для четвертого каналу. Хоче зібрати акторів і вирушити до максимально неблагополучної школи в Лондоні, щоб провести інтенсив з дітьми. Фінансування творчих проектів — це завжди боротьба, особливо коли при владі торі, і він сподівається, що з цього вийде потужний аргумент проти скорочень.
— Ого, звучить дуже цікаво, — сказав Тім, підносячи до губ остиглу каву і роблячи ковток, щоб приховати (так здалося Робін) несподіваний ентузіазм, який проступив на його обличчі.
— Так. Проект ще на дуже початковій стадії, але не стану брехати, — усміхнулася Робін, — почасти я тут саме через нього. Бен подумав, що з вашим досвідом роботи у школах — плюс ще тим фактом, що ви засвітилися в «Чорнильно-чорному серці» — проект буде легше продати. Це має одразу зацікавити дітей, які живуть в ютубі і ніколи в житті не бували в театрі, правда ж?
— Мабуть, — погодився Тім, — проте... — він ніяково засміявся, — дехто з них саме за це може мене зневажати.
— Що ви маєте на увазі? — підкреслено здивувалася Робін. Тім опустив очі на диктофон, і Робін його негайно вимкнула. Її візаві не треба було знати про другий записувальний пристрій, який вона мала у сумці і який працював.
— Власне, — відповів Тім, — зважаючи на ситуацію... Насправді ці слова — це майже зрада.
Робін дивилася на нього з ввічливою цікавістю.
— Я... розумієте, я дуже любив Еді. Вона була фантастичною людиною. Але, правду кажучи, якби не наша дружба, я б, мабуть, не погодився на участь у проекті. Цей мультфільм дуже проблематичний, як ви знаєте.
— Мушу зізнатися, — фальшиво знітилася Робін, — що я мало про це знаю. Тільки що мультфільм мав великий успіх. Власне, у компанії Бена один хлоп, такий собі Даміан, хоче зробити програму про нього... власне, я від Даміана і почула про «Чорнильно-чорне серце». Мабуть, я просто трохи старша за цільову аудиторію.
— От я теж, — сказав Тім, а Робін усміхнулася. — Власне, з часом мене чимдалі більше непокоїли певні моменти, пов’язані з персонажами та сюжетом. Не знаю, чи ви чули про Воллі Кард’ю. Він грав персонажа на ім’я Дрек, який... Боже, мені так ніяково про це говорити, але він був відвертою карикатурою на євреїв.
— Справді? — здивувалася Робін.
— Так. Повний набір: великий ніс, живе в найбільшому мавзолеї, маніпулює іншими героями. Я намагався донести це до Еді. Серед фанатів пішли розмови. Ми навіть посварилися з цього приводу. Еді стверджувала, що Дрек не має нічого спільного з євреями, що це просто демон хаосу, на створення якого її надихнула маска чумного лікаря, але ж треба працювати зі своїми несвідомими упередженнями, правда?
