Підійшла офіціантка. Страйк замовив сендвічі на двох і знову розвернувся до Робін.

— Чому ти збираєшся з’їжджати?

— Серіал, у якому Макс знімається, гарно платить і буде продовжуватися на другий сезон, а ще вони з Річардом дуже близькі. Не хочу чекати, поки вони самі мене попросять звільнити територію. Крім того, — Робін пригубила новий коктейль, — мені тридцять років. Хіба не час мати самостійне життя, як гадаєш?

Страйк знизав плечима.

— Я не любитель прив’язуватися до певних дат у житті. То парафія Люсі.

З сестрою Люсі Страйк прожив більшу частину дитячих років; вони мали спільну матір. Страйк і Люсі загалом трималися протилежних поглядів на принади та пріоритети в житті. Люсі бентежило те, що майже сорокарічний Страйк живе сам-один в орендованих двох кімнатах над офісом, не маючи жодних сталих зобов’язань — ні дружини, ні дітей, ні іпотеки, ні батьківських комітетів, ні добросусідських різдвяних вечірок. їхня мати теж безжально викреслювала такі речі зі свого життя.

— Я справді гадаю, що час мені мати власне житло, — відповіла Робін. — Я сумуватиму за Вольфґанґом, але...

— Хто такий Вольфґанґ?

— То Максів пес, такса, — відповіла Робін, яку здивувала різкість Страйкового тону.

— А... я подумав, то якийсь німець, якого ти собі нагледіла.

— Ха... та ні, — відповіла Робін.

Вона почувалася дуже п’яною. Хоч би сендвічі допомогли.

— Ні, — повторила вона, — Макс не з таких, щоб підсовувати мені якихось німців. І це, мушу сказати, велике полегшення.

— А що, тобі багато хто підсовував німців?

— Німців ні, але... А, та ти сам знаєш. Ванесса усе вмовляє мене зареєструватися в тіндері, а кузина Кеті хоче, щоб я знайшла час для якогось її друга, який щойно переїхав до Лондона. На прізвисько Гудж.

— Гудж? — перепитав Страйк. — Це ж так собак нацьковують?

— Так, але в нього справжнє ім’я якесь... схоже. Не пам’ятаю, — сказала Робін, непевно змахнувши рукою. — Він саме розлучився, і Кеті вирішила, що ми ідеально пасуватимемо одне одному. Я не зовсім розумію, чого раптом двоє людей, які спартолили собі шлюб, мають підійти одне одному. Навпаки, це...

— Твій шлюб спартолила точно не ти, — заперечив Страйк.

— Та я, — озвалася Робін, — бо не треба було взагалі виходити за Метью. Все було погано, а стало тільки гірше.

— Але ж то він завів коханку.

— Але не хотіла сімейного життя саме я. Я ще під час медового місяця думала з ним порвати, але потім духу не стало...

— Справді? — здивувався Страйк. Для нього це було щось нове.

— Так, — відповіла Робін. — В глибині душі я ще тоді розуміла, що це неправильно...

На мить Робін перенеслася на Мальдіви, у ті спекотні ночі, коли вона на самоті блукала білими пляжами, поки Метью спав на віллі, і намагалася зрозуміти, чи не закохана вона насправді у Корморана Страйка...

Принесли сендвічі. Робін попросила склянку води. Десь хвилину вони мовчки жували, а тоді Страйк сказав:

— Я б тіндер не заводив.

— Ти б не заводив, чи це мені не варто?

— І те, і те, — відповів Страйк. Він уже прикінчив один сендвіч і взявся за другий, а Робін ще двох шматків не відкусила. — У нашій професії не варто виставлятися в інтернеті.

— Я саме так і сказала Ванессі, — кивнула Робін. — А вона порадила користуватися вигаданим іменем, поки когось не знайду.

— Вигадане ім’я — запорука довіри у стосунках, — погодився Страйк, і Робін знову засміялася.

Страйк замовив ще коктейлі. Робін не заперечувала. Людей у барі побільшало, гучніше гули розмови, а кришталеві люстри оповив туманний серпанок. Робін відчувала нерозбірливу приязнь до всіх присутніх — від літньої пари, що тихо бесідувала за шампанським, до сиваня, який усміхався їй щоразу, як Робін оберталася. А найбільше їй подобався Корморан Страйк, який влаштував для неї таке чудове, незабутнє й недешеве святкування дня народження.

Щодо Страйка, який у ті давні часи справді не витріщався на груди Шахразади Кемпбелл, то він наразі намагався так само не дивитися на груди партнерки. Але вона здавалася йому гарною як ніколи: зарум’янена від сміху й алкоголю, рудувато-біляве волосся сяє відблисками від золотавої стелі. Зненацька вона нахилилася по щось, і нижче опалового намиста відкрилося глибоке декольте.

— Парфуми, — пояснила Робін, піднімаючи фіолетовий пакетик, який вона принесла з «Ліберті»; всередині був подарунок, який зробив їй Страйк. — Хочу спробувати.

Вона розв’язала стрічку, розгорнула пакунок і дістала квадратну білу пляшечку. Страйк дивився, як вона розпилює вміст на зап’ястки, а тоді — тут він змусив себе відвести очі — у западинку між персами.

— Мені дуже подобається, — сказала вона, піднісши зап’ясток до носа. — Дякую.

Зі свого місця Страйк вловив легкий подих цих парфумів: його нюх був трохи притуплений через багаторічне паління, проте він розрізнив троянду та відгомін мускусу, який навіював образ нагрітої сонцем шкіри.

Принесли свіжі коктейлі.

— Про мою воду вона, схоже, забула, — сказала Робін, відпиваючи від свого «мангеттена». — Це вже останній. Я останнім часом рідко ношу підбори. Не хочу копнути носом підлогу посеред «Рітцу».

— Я тобі піймаю таксі.

— Ти вже й так багато витратив.

— З грошима у нас все добре, — сказав Страйк. — Нарешті.

— Знаю... і хіба це не чудово? — спитала Робін. — У нас здоровий банківський рахунок, і роботи просто купа... Страйку, ми дуже успішні, — сказала вона, широко всміхнувшись, і Страйк відчув, що всміхається у відповідь.

— Хто б міг подумати?

— Я, — відповіла Робін.

— Коли ми познайомилися, я був практично банкротом, спав на розкладачці в офісі і мав одного-єдиного клієнта.

— І що? Мені сподобалося, що ти не здався, — відповіла на це Робін, — і я розуміла, що ти чудово знаєш свою справу.

— З чого ти це зрозуміла?

— Я бачила, як ти її робиш.

— Пам’ятаєш, як ти принесла каву й печиво? — спитав Страйк. — Мені й Джонові Бристоу у той перший ранок? Я ніяк не міг зрозуміти, де ти їх взяла. Це був ніби якийсь фокус.

Робін засміялася.

— Я позичила їх у того хлопа з нижнього поверху.

— І сказала «ми»: «Я собі гадала, що коли ми пропонуємо клієнту каву, треба її таки подати».

— Ох і пам’ять, — вимовила Робін, здивована, що він так точно й легко згадав її слова.

— Ну, ти... ти не... не звичайна людина, — сказав Страйк. Він підняв майже порожню склянку.

— За детективне агентство Страйка та Еллакотт! І щасливої тридцятки тобі.

Робін підняла свою склянку, дзенькнула нею об Страйкову і осушила до денця.

— Чорт, Страйку, ти глянь, котра година, — раптом сполошилася вона, кинувши погляд на годинник. — Я ж маю вставати о п’ятій, стежити за бойфрендом міс Джонс.

— Так, точно, — пробурчав Страйк, який залюбки посидів би ще пару годин у цьому затишному кріслі, в потоках золотого світла, у хмарці аромату троянди й мускусу з того боку столу. Він попросив рахунок.

Як Робін і передбачала, на високих підборах вона ледь-ледь перейшла через приміщення бару, а тоді дуже довго шукала гардеробний жетон у надрах сумочки.

— Потримай, будь ласка, — попросила вона Страйка, передавши йому пакетик з парфумами, поки тривали пошуки.

Коли було отримано пальто, Страйку довелося допомагати Робін одягнутися.

— Я справді дуже п’яна, — пробурмотіла Робін, забираючи назад фіолетовий пакет, і за кілька секунд підкріпила слово ділом, зачепившись підбором за край круглого килима у вимощеному мармуром фойє та поїхавши убік. Страйк підхопив її та, обійнявши за талію, вивів через бічні двері — іти з нею крізь центральні, обертові, було лячно.

— Вибач, — промовила Робін, коли вони почали обережно спускатися крутими кам’яними сходами «Рітцу»; Страйк так само обіймав її за талію. Робін приємно було відчувати його поруч, такого великого й теплого: частіше бувало, що вона підтримувала Страйка, коли кукса правої ноги відмовлялася йому служити після невчасного перенапруження. Він так міцно її обіймав, що голова Робін майже торкалася його грудей; вона відчувала запах його лосьйону після гоління, яким Страйк скористався на честь визначної нагоди і який перебивав навіть застарілий цигарковий дух.