— Таксі, — сказав Страйк і показав на чорний кеб, який плавно рушив їм назустріч.
— Страйку... — почала Робін, притулившись до нього, щоб зручніше було зазирнути в обличчя. Вона збиралася подякувати йому, сказати, що чудово провела вечір, та коли їхні погляди зустрілися, слів забракло. На мить все навколо стало каламутним, ніби вони опинилися у серці якогось повільного вихору, де вуркотіли машини й пропливали вогні, кружляли пішоходи й пересипане хмарками небо, а реальними лишилися тільки дотик і запах одне одного. І, глянувши у її підняте назустріч лице, Страйк на цю саму мить забув про суворе рішення, якого дотримувався майже п’ять років, і ледь помітно нахилив голову, цілячись губами у її вуста.
І зненацька щастя на обличчі Робін змінилося острахом. Страйк помітив це і знову випрямився, і не встигли вони осягнути те, що сталося щойно, буденне ревіння кур’єрського мотоцикла розвіяло залишки того моменту; вихор вгамувався. Страйк повів Робін до відчинених дверцят таксі і вона опустилася на широке сидіння.
— Добраніч, — гукнув Страйк їй услід. Дверцята ляснули, таксі поїхало, а ошаліла Робін так і не зрозуміла, що саме відчуває — шок, полегшення чи жаль.
2
Дозволь звернутися до тебе, о люстерце
Мого безсмертя — незміренне серце!
Марі Джейн Джюсбері,
«Моєму власному серцю»
Наступні дні після того вечора у «Рітці» для Робін були сповнені бентегою та непевністю. Вона чудово розуміла, що Страйк поставив мовчазне питання, на яке вона відповіла «ні» так різко через весь спожитий бурбон та вермут, а ще через несподіванку. Тепер Страйк тримався значно поміркованіше, із дещо силуваною холодністю, та рішучо уникав будь-яких особистих тем. Бар’єри, що за п’ять років спільної праці упали, було піднято знову. Робін боялася, що образила Страйка, і добре розуміла, що образити таку спокійно-упевнену та стійку людину, як її партнер, украй важко.
Страйк тимчасом картав себе. Він утнув дурницю, ще й без запрошення: та хіба він сам багато місяців тому не дійшов висновку, що стосунки з діловою партнеркою неможливі? Вони надто багато часу проводили разом, їх юридично єднав спільний бізнес, їхня дружба була надто цінна, щоб нею ризикувати — то нащо у золотому сяйві тих дорожезних коктейлів він відкинув усякий здоровий глузд і піддався потужному пориванню?
Самодогана поєднувалася з почуттями навіть менш приємними. Насправді жінки рідко відмовляли Страйкові, бо він надзвичайно добре читав людей. Ніколи раніше він не проявляв ініціативи, не маючи певності, що її приймуть, і ще жодна жінка не реагувала на нього так, як Робін: з тривогою, яку в гірші моменти Страйк трактував як огиду. Може, у нього зламаний ніс, зайва вага і тільки одна нога, може, він має грубе, густе кучеряве волосся, яке у школі обзивали лобковим, але це ніколи не заважало йому принаджувати найгарніших жінок. Власне, друзі-чоловіки, які не розуміли сексуальної привабливості детектива, часто ремствували й дивувалися, що йому так щастить у стосунках. Та, може, вважати, що його привабливість, на яку клювали попередні подружки, лишається незмінною, коли він усе сильніше кашляє вранці, а серед темного волосся пробивається сивина, — то прояв нестерпного марнославства?
Ще неприємніше було підозрювати, що усі ці роки він неправильно розумів почуття Робін. Страйк гадав, що її ніяковість у випадкові моменти фізичного чи емоційного зближення має ту ж саму природу, що і його власна, — що йдеться про рішуче уникання спокуси. У наступні дні після тієї мовчазної відмови від його поцілунку Страйк все пригадував епізоди, які вважав доказами взаємності, і раз у раз повертався до того факту, що Робін перервала свій перший танець на весіллі й пішла з ним, покинувши Метью посеред зали. Вони обіймалися на вершечку сходів у готелі, і Страйк ладен був присягнути, що у голові вбраної у весільну сукню Робін майнула та сама думка, що і в нього: тікаймо, і чхати на наслідки. Невже він те все вигадав?
Може, і справді вигадав. Може, Робін і справді хотіла утекти — але тільки до Лондона і до роботи. Може, він для неї наставник і друг, але не більше.
У такому-от тривожному й пригніченому настрої Страйк зустрів свій сороковий день народження, позначений вечерею у ресторані, котру, як і для Робін, організували їхні спільні друзі — Нік та Ільза.
Саме тут Робін познайомилася з найдавнішим корнволльським другом Страйка — Дейвом Полвортом, який, як Страйк колись і передбачив, Робін не сподобався. Полворт був дрібний і пащекуватий, ганив усі аспекти лондонського життя, а всі жінки включно з офіціанткою, яка їх обслуговувала, у нього були «хвойдами». Робін сиділа на протилежному від Страйка кінці столу і більшу частину вечора провадила силувану світську розмову з дружиною Полворта, Пенні, яка говорила здебільшого про своїх двох дітей, лондонську дорожнечу і кінченість свого чоловіка.
На день народження Робін подарувала Страйку рідкісний пробний випуск першого альбому Тома Вейтса «Closing Time». Вона знала, що Вейтс — улюблений виконавець Страйка, і найкращим спогадом про цей вечір стали щирий подив і радість, які з’явилися на обличчі Страйка, коли він розгорнув її подарунок. Навіть здалося, що і подякував він їй з колишньою теплотою; Робін сподівалася, що цей подарунок донесе до нього ідею, що жінка, якій він огидний, не стала б старатися і шукати для нього щось справді бажане. Вона гадки не мала, що Страйк переймається, чи не вважає його Робін однолітком шістдесятип’ятирічнрго Вейтса.
За тиждень після дня народження Страйка найдавніший субпідрядник агенції, Енді Гатчинс, звільнився. Це не стало сюрпризом: хоча його розсіяний склероз був у ремісії, на роботі Енді велося тяжко. Для Енді влаштували прощальну вечірку, на яку прийшли всі, крім іншого субпідрядника, Сема Барклея, який витягнув коротку соломинку і мусив «вести об’єкт» у Вест-Енді.
Страйк і Гатчинс на іншому кінці столу теревенили про роботу, а Робін тимчасом спілкувалася з їхньою найновішою помічницею, Мішель Ґрінстріт, яка просила колег називати її Мідж. Уродженка острову Мен та колишня поліціянтка, вона була висока, струнка і дуже спортивна — справжня фанатка тренувань, із коротким гладеньким темним волоссям і ясними сірими очима. Робін було трохи соромно за себе, відколи вона побачила кубики пресу на животі у Мідж, яка тягнулася за текою на вершечку шафки, проте вона цінувала прямоту Мідж і той факт, що та не ставить себе вище за Робін, яка — єдина на всю агенцію — не мала досвіду поліційної чи армійської служби. Сьогодні Мідж вперше зізналася Робін, що головною причиною її переїзду до Лондона став болісний розрив стосунків.
— Вона теж служила у поліції? — спитала Робін.
— Нє. Вона на жодній роботі не затримувалася довше, ніж на пару місяців, — відповіла Мідж не без гіркоти. — Вона, бач, невідома генійка, яка ось-ось напише бестселер чи намалює картину, варту Тернерівської премії. Я цілий день гарувала, заробляла гроші, а вона вдома толочилася інтернетом. Мені урвався терплець, коли я знайшла її акаунт на сайті знайомств.
— Боже, я тобі дуже співчуваю, — сказала Робін. — Я розлучилася, коли знайшла у нас в ліжку діамантову сережку.
— Ага, Ванесса мені розповідала, — кивнула Мідж, яку агенції порекомендувала ця подруга Робін із поліції. — І сказала, що ти, дурка дурна, навіть не лишила її собі.
— Я б її продала, — прохрипіла Пат Чонсі, офіс-менеджерка, несподівано приєднуючись до розмови. Пат мала голос мов наждак, п’ятдесят сім років, чорне мов чобіт волосся і зуби кольору старої слонової кістки; поза офісом вона димила як той паротяг, а на роботі без упину смоктала електронну сигарету. — Мені одна дівуля колись прислала поштою фотографії проміжжя мого першого чоловіка, паскуда нахабна.
— Серйозно? — спитала Мідж.
— Ще б пак, — прогарчала Пат.
— І що ти зробила? — спитала Робін.
— Почепила ті фото на двері, щоб він їх одразу побачив, як прийде з роботи, — відповіла Пат. Усмак затягнувшись електронною цигаркою, вона провадила: — А їй послала дещо таке, що вона довіку не забуде.
