Була десята година вечора, вікна студії перетворилися на прямокутники чорнила, за якими вже не було видно саду. Всі підвелися, почали надягати пальта й куртки. Дівчина з синім волоссям та пірсингом пішла перша; здавалося, вона тікала звідси так само радо, як до цього прийшла. Робін була певна, що дівчина не повернеться.

Коли Робін вийшла зі студії, мініатюрне дівча з довгим волоссям розмовляло з парою у фойє. Робін прикинулася, ніби щось загубила у сумці, щоб мати змогу спинитися і підслухати розмову.

— ...швидко заснула, — казала дівчина, — і я накрила її чистенькою ковдрою.

— Ой, дяка, Зої, — озвалася старша жінка з дуже коротко підстриженим волоссям, вже прямуючи до сходів під руку зі своєю парою в тюрбані. — Побачимося в понеділок.

Пара почала підніматися вгору спіральними сходами з поруччям-гіллям. Мініатюрна дівчина у чорному щільніше запнула на собі благеньку куртку, пройшла під кроною монстери і вийшла на вулицю.

Робін кинулася була за нею, сподіваючись спокусити дівчину на розмову, коли за спиною почувся голос з ліверпульським акцентом.

— Агов! Джессіко!

Робін озирнулася. Престон Пірс вийшов зі студії за нею. Вбраний був так само у подертий сірий халат.

— Ти одразу додому чи як?

На мить Робін завагалася. Престон Пірс був справжнім кандидатом на роль Аномії, але щось у тій дівчині в чорному збудило її підозру, а ще здавалося, що постійно зазирати в айпад під час розмови з Пірсом виглядатиме вкрай дивно.

— Додому, — відповіла Робін, удавши розчарування. — Завтра вставати о п’ятій. Їду до Манчестера.

— Мої співчуття, — усміхнувся Престон. — Портрет, ‘кий ти намалювала, мені сподобався.

— Дяка, — всміхнулася Робін, стараючись не думати про його прутень.

— Що ж... то побачимся за тиждень, — мовив Престон.

— Чекаю з нетерпінням! — бадьоро відповіла Робін.

Престон помітно зрадів, явно сприйнявши ентузіазм Робін як заохочення (саме на це вона і розраховувала). Помахавши рукою, він розвернувся і поляпотів босими п’ятами у бік кухні.

Робін закинула сумку на плече і вийшла надвір, виглядаючи свою здобич крізь темряву. Дівчина промайнула під ліхтарем віддаля: обхопивши себе руками, вона швидко крокувала геть.

Робін поспішила слідом, міркуючи над варіантами. Прийнявши рішення, вона витягнула з глибин сумки гаманець, зірвалася на біг і загорлала, дещо перебільшуючи свій природній йоркширський акцент:

— Даруйте!

Дівчина злякано озирнула і завмерла, чекаючи на Робін.

— Це не ваш гаманець?

Побачивши на обличчі дівчини спокусу дати ствердну відповідь, вона швидко додала:

— Як вас звати?

І вона дістала з гаманця кредитку, виглядаючи ім’я.

— Зої Гай, — відповіла дівчина. — Нє, не мій.

— От дідько, — відповіла Робін, роззираючись. — Хтось загубив... Треба занести в поліцію. Не знаєш, де тут найближчий відділок?

— Наче в Кентиш-Тауні, — припустила дівчина, а тоді з цікавістю спитала: — А ти з Йоркшира?

— Авжеж, — відповіла Робін. — З Мессема.

— Справді? А я з Нейзбуро.

— Печера матінки Шиптон, — закивала Робін, і вони разом рушили далі. — В молодшій школі туди їздили на екскурсію. Мало не повсиралися зо страху.

Зої засміялася. Її обличчя було дивним — старим і юним водночас: висохлим і білим, гладеньким і виснаженим. Жирна чорна підводка тільки посилювала схожість на череп.

— Є таке, — відповіла вона. — Мене туди в дитинстві теж возили. Я думала, що відьма досі там живе, і аж зукам’яніла... ха-ха, — додала вона.

Основною цікавинкою у печері матінки Шиптон був кам’яний колодязь, який буцімто перетворював все на камінь завдяки процесу кальцифікації. Робін зрозуміла ненавмисний жарт і з готовністю засміялася. Зої, здавалося, було приємно її розсмішити.

— А що ти робиш у Лондоні, якщо ти з Нейзборо? — спитала Робін.

— Переїхала, щоб бути зі своїм хлопцем, — відповіла Зої.

Здогад, який спіткав Робін на кухні Норт-Ґров, уже не здавався таким диким. «Зої. Зозо. @inkyheart28. Хробак28».

— Я теж, — сказала вона. Це була навіть не брехня: Метью ще не був їй ні чоловіком, ні навіть нареченим, коли вона замешкала з ним у Лондоні. — Але ми розійшлися.

— Фігово, — сказала Зої. Здавалося, ця інформація її засмутила.

— А ти працюєш у Норт-Ґров? — спитала Робін, потиху ховаючи гаманець назад у сумку.

— Та, неповний день, — відповіла Зої.

Десь хвилину вони йшли мовчки, а тоді Зої знову заговорила:

— Маріам запрошує мене жити в них. Кімната дешева. Дешевша, ніж та, яку я зараз орендую.

Робін вирішила, що Зої так радо довіряється незнайомці через самотність.

Загалом вона справляла враження глибоко нещасної людини.

— Маріам — це викладачка малювання з натури, так?

— Та, — кивнула Зої.

— Вона така приязна, — сказала Робін.

— Та, це правда.

— А чому не переїдеш туди? Таке приємне місце.

— Мій хлопець проти.

— Чого? Йому не подобаються ті люди? Коли Зої не відповіла, Робін спитала:

— А хто там ще живе? Це ніби комуна, так?

— Та. Власник — Нільс. Це отой здуров’яга, що сидів у кухні. — Зої кілька кроків зробила мовчки, а тоді додала: — Він дуже багатий.

— Справді?

— Ага. Його татусь начебто був крутим бізнесменом. Нільс успадкував... не знаю... кілька мільйонів. Отак вони і купили той великий будинок і все інше.

— Так глянеш — і не скажеш, що мільйонер, — сказала Робін.

— Не скажеш, — погодилася Зої. — Я коли дізналася, то дуже здивувалася. Він більше схожий на старого хіпі, авжеж? Він мені казав, що завжди про таке мріяв. Бути художником, жити серед інших художників.

Ентузіазму у голосі Зої, втім, не було.

— Вони з Маріам пара?

— Так. Але Брам — отой здуровий білявий пацан — не її син. Він син Нільса.

— Справді?

— Та. Нільс має його від колишньої подружки у Нідерландах, але вона померла, а Брам приїхав ду нього у Норт-Ґров.

— Сумна історія, — сказала Робін.

— Та, — повторила Зої.

Вони йшли мовчки до автобусної зупинки. Робін думала, що Зої прямує саме туди, але та рушила далі.

— А як ти добираєшся додому? — спитала Робін.

— Пішки, — відповіла Зої.

День був сонячний, але його змінила безхмарна ніч, і температура різко знизилася. Зої йшла, охопивши себе за плечі; Робін подумала, що їй, мабуть, дуже холодно.

— А де ти живеш? — спитала Робін.

— На Джанкшн-Роуд, — відповіла Зої.

— Це ж по дорозі до поліційного відділку, так? — спитала Робін, сподіваючись, що так воно і є.

— Та, — кивнула Зої.

— А ти... ти мабуть художниця? Якщо працюєш у Норт-Ґров?

— Троха, — відповіла Зої. — Я хочу бути татуювальницею.

— Серйозно? Оце було б круто.

— Та, — погодилася Зої. Вона підняла очі на Робін, а тоді закасала рукав куртки і рукав тонкої кофти під ним, показавши руку, рясно вкриту зображеннями персонажів «Чорнильно-чорного серця». — Я сама їх витатуювала.

— Ти... що? — непідробно здивувалася Робін. — Сама?!

— Та, — з тихою гордістю відповіла Зої.

— Вони просто неймовірні, але... як?

Зої засміялася, і під маскою мертвої голови Робін побачила юну дівчину.

— Треба підгутовати трафарети і мати чурнило та машинку. Я купила стару в інтернеті.

— Але татуювати на собі...

— Я користалася дзеркалами. Часу пішло багато. На всі — більше року.

— Це ж все герої з «Чорнильно-чорного серця»?

— Та, — відповіла Зої.

— Мені так подобається цей мультфільм, — сказала Робін, чудово розуміючи, що Джессіка розпадається на дві різні особи: одна походила з Лондона і мала про «Чорнильно-чорне серце» туманне уявлення, а друга була уродженкою Йоркшира і обожнювала мультфільм. Але часу перейматися цим не було.

— Справді? — спитала Зої, натягуючи рукави назад і зводячи очі на Робін. Здавалося, після цієї заяви Робін почала їй подобатися.

— Авжеж! Він дуже дотепний, — відповіла Робін. — Мені подобаються персонажі і те, що вони кажуть про... не знаю... — (Робін і справді не знала, тож спробувала відбутися загальними фразами) — ...про життя, про смерть, про ігри, у які ми граємо... — (Гра Дрека наче була про щось подібне) — ...і я дуже люблю Серцика, — закінчила вона. Любити Серцика було безпечно. Майже всі фанати, чиї твіти вона вивчала протягом кількох тижнів, любили Серцика.