Зої знову обійняла себе за плечі, і зненацька її прорвало.
— Цей мультфільм врятував мені життя, — повідомила вона, дивлячись перед собою. — У тринадцять років мені було так погано. Я жила у прийомній родині, як і Еді Ледвелл. У нас стільки спільного. Вона намагалася вкуротити собі віку, і я теж, коли мені було чутирнадцять. Порізала вени... потім зробила на згоїнах тату.
— Боже, мені так шк...
— Пубачила на ютубі «Чорнильно-чорне серце» і подумала, що за дичина, але не могла відірватися. Мені спудобалося, як намальовано, спудобалися персонажі. Вони такі... ну, з проблемами, але ж всі тримаються. В чутирнадцять років мені було так паскудно й не по собі, але Серцик казав, ось, мовляв, ніколи не пізно, навіть якщо ти наробив фігні, ти можеш припинити. Я з таким задуволенням дивилася, воно все таке дотепне.
Я тоді збиралася знову порізати вени. Все підготувала, вирішила, що піду типу ночувати ду друзів, а насправді ду лісу, щоб мене не знайшли. Але я пудивилася серію і усміхнулася, — мабуть, вперше за цілий рік. І подумала ото, але ж я ще здатна усміхатися... а тоді пубачила Еді Ледвелл в інтернеті, вона обіцяла зробити нову серію, я захотіла її подивитись і вирішила не вбивати себе. Воно мене врятувало. Божевілля, га? — спитала Зої, дивлячись у темряву перед собою. — Але це правда.
— Цезовсім не божевілля, — тихо відповіла Робін.
— І я дучекалася другої серії, і вона теж була така класна. Там ще Сороцюга вперше заговорив. Знаєш, отой хлоп, який ото ду тебе рузмовляв? Престон? Він у вас на занятті сидів натурником.
— Так, — відповіла Робін.
— Він озвучував Сороцюгу у другій та третій серіях.
— Не може бути! — здивувалася Робін.
— Так... але потім йому треба було вернутися дудому в Ліверпуль на пару місяців, то знайшли іншого хлопа, який говорив на скаузі. Він звіріє, як хтось згадує про «Чорнильно-чорне серце». Як пубачив мої татухи, такої гидоти наговорив... такий...
Зої не закінчила думки. Якийсь час вони йшли мовчки; Робін зважувала, чи варто зараз підняти тему гри.
— Еді Ледвелл якось гуворила ду мене, — порушила тишу Зої. — У твіттері.
Вона сказала це тихим, побожним голосом — ніби розповідала про релігійне одкровення.
— Ого, справді? — здивувалася Робін.
— Так. Коли моя мама померла.
— Ох, співчуваю, — сказала Робін.
— Я з нею не жила, — тихо пояснила Зої. — Вона була... Мама мала багато проблем. Двічі лежала в психлікарні. Приймала наркоту. Саме тому я жила у чужих людей. Коли вона померла, названа мама сказала мені про це і дузволила не йти ду школи. Я написала в твіттері, що в мене померла мама. І Еді Ледвелл мені відповіла. Вона...
Робін скосила на неї очі: обличчя дівчини пішло зморшками. Цей вираз розпачу міг би належати дев’яностолітній бабці чи немовляті; сльози не лишали жодного сліду на жирному каялі, і Робін раптом згадалася Еді Ледвелл і її розмазана підводка в офісі агенції.
— ...вона була така добра, — промовила Зої, схлипуючи. — Я сказала, що мені пувідомила про це названа мама, а вона відповіла, що теж жила в чужих людей. І написала, що обіймає мене, а я... а я сказала, що вона моя героїня і що я її люблю. Так і сказала... Отак взяла і сказала їй це...
— Візьми серветку, — тихо запропонувала Робін і дістала з сумки пачку.
— В... вибач, — вимовила Зої. — Просто я... так шкодую... люди в інтернеті казали їй такі жахливі речі, а я... я не... всі казали, що у мультфільмі все погано і неправильно, але... не знаю, я нічого такого ніколи не помічала, але всі почали казати про це, я почитала, і наче вони і праві... але я так шкодую... мій хлопець каже, що ми нічого поганого не зробили, але...
У Робін задзвонив мобільний. Подумки лаючи того, хто так невчасно нагодився, вона видобула телефон із сумки. Дзвонив Страйк.
— Привіт, — сказав він. — Як там Норт-Ґров?
— Я тобі все сказала минулої неділі, — холодно відповіла Робін. — А зараз я зайнята, зрозуміло?
— Так-так, звісно, — весело озвався Страйк. — Подзвони, коли не будеш зайнята.
— Сам такий, — відповіла Робін і поклала слухавку.
— Це твій колишній? — ледь чутно спитала Зої. Вона саме витирала обличчя серветкою, яку дала їй Робін.
— Так, — відповіла Робін, кидаючи мобільний у сумку. — Продовжуй, ти казала, що...
— А, нічого, — безнадійним голосом відказала Зої.
Вони пішли далі. Зої мовчала і тільки зрідка шморгала носом. Вулиця Гайґейт-Гілл була довга й добре освітлена, туди-сюди сновигали машини. З іншого боку вулиці до двох жінок почала свистіти компанія юнаків.
— В сраку собі посвисти, — буркнула Робін, і Зої мляво усміхнулася.
— А я знайома з Джошем Блеєм, — трохи хрипко зізналася вона.
— Серйозно? — зобразила належний захват Робін.
— Та-а. Він приїхав ду Норт-Ґров за місяць ду того, як їх з Еді... як на них напали.
— Ти з ним розмовляла? — спитала Робін, наперед знаючи відповідь.
— Та ти що! Я так перелякалася! Я зайшла до кухні, а там він.
«І тебе так трусило».
— Мене аж трусити почало, — крізь сльози всміхнулася Зої. — Маріам мене представила, а мені заціпило! Не змогла насмілитися...
Робін уже бачила, що Зої — рідкісний птах у фандомі «Чорнильно-чорного серця»: вона поважала і цінувала Еді Ледвелл більше, ніж Джоша Блея.
— Який він був? — спитала вона у Зої.
— Обкурений, — сумно всміхнулася Зої. — В основному. Не хотів спілкуватися з людьми. Сидів у своїй кімнаті і все слухав, слухав ту пісню «The Strokes», «Is This It»... а тоді взяв і підпалив кімнату.
— Що-о? — зобразила належний подив Робін.
— Маріам вирішила, що це Джош зробив, — відповіла Зої, — але я іншої думки.
— Якщо не він, то хто це зробив?
— Не можу сказати... бо лишуся без роботи.
Робін подумала була, що можна на неї натиснути, але боялася зруйнувати довіру, яка встигла вибудуватися.
— А ким ти, власне, працюєш у Норт-Ґров?
— Та ким я там тільки не роблю, — відповіла Зої. — Коли я тільки приїхала до Лондона, то одразу пішла туди, бо хотіла... хотіла подивитися на місце, де все сталося. Зайшла до крамниці, заговорила до Маріам. Вона похвалила мої татухи, а я сказала, що я велика фанатка мульта і щойно почала самостійне життя, а вона спитала, чи в мене є робота, а я їй — ні... і вона мені запрупонувала працювати у них.
По вівторках я дупомагаю Маріам на занятті для дітей з особливими потребами. Коли Еді жила у Норт-Ґров, це робила вона, — додала Зої, на мить повернувшись до побожного тону. — Ще я мию пензлі, троха готую, троха сиджу з малими. Стар не докучає, Фрея зовсім мала, а Брам... він більший за мене. Він срати хотів на все, що я йому кажу.
Нарешті вони звернули на Джанкш-Роуд.
— Слухай, — сказала Робін, ніби це їй щойно спало на думку, — а ти не грала у ту гру? Яку зробили фани, по «Чорнильно-чорному серцю»? Питаю, бо сама трохи грала, — додала Робін. — Пару років тому. Я тоді саме захопилася мультфільмом. Гра була класна, особливо зважаючи на те, що її зробили аматори.
— Так, — сторожко відповіла Зої, — я в неї трохи грала... який у тебе був юзернейм? Може, ми навіть рузмовляли в онлайні.
— Я була... ох, бляха-муха, тепер уже і не згадаю, — засміялася Робін. — Чорне Серденько, щось таке.
— Чорних Серциків хуч греблю гати, — сказала Зої; Робін саме тому і назвала таке ім’я.
Вони пройшли повз магазин іграшок; виснажене обличчя Зої відбилося на тлі пластикових фігурок.
— Я ондо там живу, — сказала вона, показуючи на вузьку будівлю на розі, яку Робін пам’ятала за фото, зробленими Страйком.
— Отам? Сама?
— Практично. В пумешканні є інші люди, але в мене своя кімната, десь як коробка завбільшки, — відповіла Зої. — Зате є своя раковина, — додала вона, ніби захищаючись.
— Ох вже ця лондонська нерухомість, — закотила очі Робін.
— Вона, — кивнула Зої. — Ну... приємно було поспілкуватися. Приємно зустріти землячку, — додала вона.
— Так, — тепло погодилася Робін. — Сподіваюся на зустріч наступного тижня. Піду тепер до відділку і віддам гаманця.
