Кремезна сива пані у фіолетовій безрукавці тепер стояла перед класом; скриньки у неї в руках вже не було. Здавалося, вона чекала на повернення Робін.

— Вибачте, — сказала Робін, сідаючи поруч із Бренданом, який підморгнув їй.

— Ну гаразд, — усміхнулася до сімох учнів сива жінка. — Мене звати Маріам Торосян, і я з вами займатимусь малюванням. Сама я нині ілюстраторка, а також роблю вітражі, однак знаю малярство і викладаю його майже тридцять років.

Коли люди, — провадила вона, плеснувши міцними руками, — думають про навчання живопису, вони зазвичай уявляють, що будуть малювати оголену натуру. Я прагну відповідати очікуванням учнів, тож сьогодні ми будемо малювати саме оголену натуру.

Класом прокотився нервовий смішок, а молодик на постаменті повернув голову, широко усміхнувшись. Робін вгадала правильно — це був Престон Пірс. Він був хворобливо блідий і мав темні кола під великими карими очима.

— Це Престон Пірс, або Пез, як ми його називаємо, — повідомила Маріам, — і насправді він сам нівроку талановитий художник. Він живе тут, у резиденції, але буває натурником, коли це потрібно...

— Коли грошиків чортма, — додав Престон з акцентом істинного скауза [6], і клас знову засміявся.

— Поки не почали, пропоную всім познайомитися! І, мабуть, варто розповісти, чому ви прийшли до нас на заняття і який досвід у малюванні маєте. Брендане, почнімо з тебе, — запропонувала Маріам. — Брендан наш давній друг, — з теплотою у голосі додала вона. — Це вже його... скільки ти пройшов у нас курсів, Брендане?

— Це п’ятий, — радісно повідомив той. — Все шукаю, до чого у мене хист!

Прокотилася нова, не така рясна хвиля сміху; Маріам теж сміялася.

— Він у нас такий самокритичний, — сказала вона учням. — Він чудовий гравер і непоганий гончар. А ти, любонько? — звернулася вона до Робін.

— Я Джессіка, — відповіла Робін, у якої трохи пришвидшилося серцебиття. — Я... м-гм... трошки малювала, але це було давно. Працюю у маркетингу і прийшла сюди... гм... мабуть, тому, що в житті має бути не тільки маркетинг.

Учні знову засміялися — цього разу з розумінням; ця думка всім виявилася близькою. Погляд Престона Пірса затримався на Робін, на губах у нього грав кривий усміх.

Решта учнів по черзі відповіла на запитання Маріам. Огрядна жінка у светрі кольору маджента «завжди любила малювати», молодик з ріденькою бородою задумав створити комікс, а чорношкіра дівчина в короткій жовтій сукні шукала творчого самовираження. Літня пані з легкими пасмами білявого волосся виявилася ще однією давньою відвідувачкою Норт-Ґров і прийшла на курс малювання з натури, бо Маріам вважала це корисним для її мистецького розвитку.

— А ти, любонько? — звернулася Маріам до дівчини з синім волоссям.

— Ой, я велика фанатка «Чорнильно-чорного серця»! — відповіла дівчина. — Я хотіла... ну, знаєте... зануритися в магію цього місця. Може, і на мене трохи перейде!

І вона усміхнено окинула поглядом групу. Якщо дівчина очікувала негайного контакту з іншими учнями чи Маріам, цього не сталося. Власне, Робін здалося, що усмішка Маріам стала дещо прохолоднішою. Вона відвернулася від дівчини і знову звернулася до всього класу.

— Досвід, як бачимо, у всіх різний, і це чудово. Я хочу, щоб вам на заняттях було передусім цікаво. Ви отримуватимете від мене конструктивний зворотній зв’язок, але завдання на сьогодні — просто зануритися у матеріал і вчитися в процесі. Гаразд, Престоне...

Престон встав зі стільця і скинув потріпаний сірий халат, під яким виявився голим-голісіньким. Жилавий та м’язистий, він знову опустився на дерев’яне сідало, ніби ніде нічого.

— Треба влаштуватися зручніше, — сказав він, соваючись на стільці. Поклавши руку на спинку, він сів до класу боком, відвернувшись від дівчини з синім волоссям до Брендана та Робін. Для останньої головною проблемою тимчасово стало не дивитися на прутень Престона, який виявився помітно більшим, ніж у її чоловіка, і зненацька перетворився на головний предмет у кімнаті.

— Ви маєте все, що потрібно, — сказала Маріам. — В кожного є олівець 2В і новий ластик...

— Нічого, — спитала літня пані, — якщо я буду малювати власним НВ, Маріам?

— Любонько, користуйся чим захочеш, — відповіла Маріам, і літня пані полізла у велику гобеленову сумку.

Скоро всі учні взялися до роботи, здебільшого несміло і трохи присоромлено, — за винятком веселого бороданя Брендана, який уже широкими рухами робив нарис на папері.

Протягом наступних тридцятьох хвилин єдиним звуком у класі було шурхотіння грифелів на папері і підбадьорливий шепіт та поради Маріам. Врешті-решт Робін прикинулася, ніби впустила ластик, і нахилилася глянути на айпад у себе в сумці. У студії сигнал був кращий, ніж у вбиральні: гра ожила, хоч картинка і смикалася. Аномія так і не з’явився, і (на полегшення Робін) Хробака-двадцять-вісім теж не було, зате Паперовобіла хвилин двадцять тому відкрила приватний канал із Баффілапусею. Робін швидко прочитала її повідомлення:

<Відкрито новий приватний канал>

<23 квітня 2015 20.14>

<Паперовобіла МОД запросив Баффілапуся>

Паперовобіла: Привіт

>

>

>

>

Паперовобіла: агов?

Нервово роззирнувшись, Робін поспіхом відповіла:

Баффілапуся: вибач, відволіклася

>

>

>

>

Паперовобіла: о, нарешті! Ти застрягла у грі? Потрібна допомога?

Баффілапуся: ні, дякую

До Робін саме наближалася Маріам.

Баффілапуся: вибач зараз повернуся

Вона сховала айпад подалі і знову випрямилася.

— О, а оце дуже непогано, — заохотливо сказала Маріам, підійшовши до Робін. — Хист до малювання в тебе є. Але треба попрацювати над баченням. Я хочу, щоб ти побачила — справді побачила — Престона, бо ось це...

Маріам показала на плече, яке намалювала Робін — під неправильним кутом, як вона сама чудово знала, але вирішила не виправляти.

— ...не те, що ти бачиш. Тепер придивися як слід і спробуй перемістити плече туди, де воно має бути.

Робін зробила, як їй сказали. Вдивляючись у плече Престона, вона знала, що його журливі очі спиняються то на ній, то на Брендані, але уперто не піднімала погляду вище ключиці.

Ще за п’ятнадцять хвилин Маріам оголосила перерву і запросила учнів до кухні на чай або вино. Робін дочекалася, поки всі вийдуть, щоб мати змогу повернутися до Паперовобілої.

Баффілалуся: я тут, дуже-дуже перепрошую

>

>

>

Паперовобіла: я просто помітила, що ти завмерла на місці, а Аномія саме вийшов на стежку війни

Баффілалуся: а що сталося?

Паперовобіла: він дуже не любить, коли гравці приходять і не грають

Баффілапуся: мені подзвонила сестра, щойно я залогінилася

Паперовобіла: аа ясно

Паперовобіла: Аномія просто хоче бачити, що люди тут грають

Паперовобіла: а не шпигують за іншими гравцями

«От чорт».

Баффілапуся: та чого б я шпигувала за іншими гравцями?!

Паперовобіла: ми думаємо, що поліція цікавиться фанатами. Через те, що сталося з Е** л******

— На свої маркетингові листи відповіда’ш? — спитав Престон Пірс.

Робін аж підскочила. Художник-натурник накинув халат і підійшов до неї, поки Робін набирала відповіді, а тепер споглядав її з тим самим кривим усміхом, який мав на обличчі раніше.

— Що мене виказало? — поцікавилася Робін.

— Ти дуже набурмосена.

Робін усміхнулася. Пірс був лише трохи вищий за неї. Початок і кінець речення, витатуйованого у нього під шиєю, ховалися під вилогами халата. Робін бачила тільки слова «...hard to be someone but it...». (непросто бути кимсь, та все... (англ.))

— He хочеш випити? — спитав Престон.

— Хочу, — відповіла Робін, ховаючи айпад у сумку. — Куди йти?