Пат уже пішла додому. Робін саме попрямувала на вихід, коли за скляними дверима з написом виникла постать Страйка. Він зайшов до офісу, тягнучи ногу і маючи на обличчі напружений, зібраний вираз. Робін цей вираз був добре знайомий. Він означав, що Страйкові дуже боляче.

— І хто ти? — спитав Страйк, злегка усміхнувшись до неї.

— Джессіка Роббінс, виконавчий директор у відділі маркетингу. Мрію малювати, — відповіла Робін з ідеальною вимовою уродженки Лондона. — А ти де був? Спритник?

— Так, — відповів Страйк, просто у пальті опускаючись на дермантиновий диван навпроти столу Пат, і аж примружив на мить очі від полегшення, коли кукса звільнилася від ваги його тіла. — Ця скотина сьогодні цілий день ходить. Зокрема він ходив до офісу «Сотбіса».

— Справді?

— Так... Але ж він не може бути настільки дурним, щоб спробувати продати поцуплене на аукціоні, як гадаєш?

— Малоймовірно.

— Може, хотів щось купити. Я також подзвонив Кеа Нівен, але слухавку взяла її мати, — додав Страйк. — Мені пояснили, що безцінна донечка надто хвора і не може зі мною говорити, вона ні сном ні духом не знає ні про якого Аномію, вона дуже вразлива і стражденна людина, яку демонізували за захист власних прав, і взагалі йди-но ти в сраку.

— От чорт, — сказала Робін.

— Я попросив місіс Нівен нікому не казати про наші пошуки Аномії, бо це може нашкодити розслідуванню, а вона знову розійшлася: та що я собі думаю, та кому вони розкажуть? Кеюся настільки хвора, що ледве може говорити, і все таке у тому ж дусі.

Страйку дуже кортіло чаю і знеболювального, але для цього довелося б підвестися. На думку спало, що про чай і пігулки можна попросити Робін, але він промовчав. З карими очима вона стала зовсім схожа на Меделін. Робін теж спало на думку запропонувати Страйкові чай, але їй треба було виходити, щоб не запізнитися до Норт-Ґров, і взагалі, подумала вона, кам’яніючи серцем, — якщо йому треба піклування, хай дзвонить своїй подружці.

— Я тобі напишу, як дізнаюся щось цікаве, — сказала вона і пішла.

Надвечір’я було тепле, чорна перука тиснула на скроні і трохи свербіла. За пів години Робін доїхала до станції метро «Гайґейт», а ще за п’ятнадцять хвилин знайшла брудно-рожевий будинок на розі вулиці, яка також називалася Норт-Ґров. Будівля виглядала напівзанедбаною: одні вікна були закладені цеглою, інші прочинені назустріч вечірньому теплу. На одному із замурованих вікон висів плакат: «ГОЛОСУЙТЕ ЗА ЛЕЙБОРИСТІВ».

Робін на кілька хвилин затрималася перед входом, перевіряючи, як працює «Гра Дрека». Вона завжди починала глючити під 4G замість вайфая. З модераторів у грі були тільки Паперовобіла і Серцелла. Робін сховала айпад у сумку, не вимикаючи гру, а тоді пройшла через палісадник і ступила до мистецької резиденції.

Інтер’єр просторого фойє виявився, м’яко кажучи, неочікуваним. Просто посередині височіли дерев’яні гвинтові сходи, явно відсутні у первісному плануванні; поруччя було зроблене з відполірованих гілок, вузлуватих, покручених. В кутку справа від входу стояла велетенська монстера, що аж підпирала стелю; над головою у Робін розкинулася її буйна крона.

Стіни рясно вкривали малюнки; деякі були в рамках. Невеликі ділянки стіни, видимі між картинами, мали колір рожевого вісмуту. Зліва від Робін були двері до крамнички, заставленої керамічним посудом та статуетками. Оскільки у фойє не було ні людей, ні вказівних знаків, Робін зайшла до крамнички, де невисока кремезна жіночка з пишною копицею сивого волосся рахувала прибуток за день. На ній була фіолетова безрукавка, на плечі виднілося татуювання фіолетової квітки з п’ятьма пелюстками.

— Малювання з натури? — спитала вона, піднявши очі, коли Робін увійшла.

— Так, — кивнула Робін.

— Я там викладаю. Прошу сюди, — усміхнулася жінка. Прихопивши скриньку з грошима, вона повела Робін за спіральні сходи до студії у задній частині будинку, де п’ятеро учнів вже зайняли місця за мольбертами. В центрі кімнати виднівся обгорнутий засмальцьованим рядном постамент, а на ньому — порожній дерев’яний стілець. Довге вікно за постаментом виходило на чагарники у садку. Сонце сідало, але Робін розгледіла в тіні кішку-черепашку, що скрадалася між чахлими нарцисами.

Робін сіла за вільний мольберт. На ньому вже був закріплений аркуш білого паперу.

— Привіт, — сказав літній чоловік за сусіднім мольбертом; він мав жорстку сиву бороду і був убраний у чорно-білий бретонський светр. — Я Брендан.

— Джессіка, — усміхнулася Робін, скидаючи чорну замшеву куртку.

— За п’ять хвилин починаємо, — оголосила жінка зі скринькою. — Чекаємо ще на одного учня.

Вона вийшла під брязкіт монеток. З глибини будівлі мовчазні учні почули пронизливий дитячий голос, що виспівував пісню нідерландською:

Het witte ras verliest,

Kom op voor onze mensen.

-----

Біла раса програє,

Встаньте на захист нашого народу... (нідерл.)

— Ану припини! — почувся голос жінки зі скринькою. — Не смішно!

Відповіддю їй стали висклявий регіт і швидке гупання важких кроків вгору спіральними сходами.

— Взагалі-то, — пошепки звернулася Робін до Брендана у бретонському светрі, — я б хотіла перед уроком зайти до вбиральні. Ви часом не знаєте, де...

— Другі двері праворуч, — показав Брендан. — Я тут не вперше.

— Клас, дякую, — відповіла Робін, яка насправді хотіла роззирнувся, чи нема десь тут Престона Пірса. До вбиральні вона прихопила з собою сумку, а проходячи повз перші двері, побачила приміщення з кількома комп’ютерами. В один із екранів втупився велет з білявим волоссям.

Туалет був оформлений не менш еклектично, ніж фойє. Кожен дюйм стін, стелі і дверей було обклеєно портретами, які, вочевидь, створили учні; тут був і живопис, і графіка. Роззирнувшись, Робін впізнала два обличчя. З верхньої частини дверей на неї дивився чудовий ескіз обличчя Еді Ледвелл з легкою усмішкою. Малюнок було створено вугіллям та олівцем і підписано «Дж. Б.». Другий малюнок — на стелі — впізнати було важче, але кінець кінцем Робін зрозуміла, що це Ґус Апкотт, намальований, вочевидь, його матір’ю; Робін навіть не думала, що вона така талановита. Біля унітаза стояла маленька дерев’яна шафка з розтріпаними книжками. Тут були «Осідлати тигра» Юліуса Еволи, «Самогубство» Еміля Дюркгайма та «Breek het partijkartel!: De noodzaak van referenda» Тьєррі Боде. («Геть партійний картель! Нам потрібен референдум». (нідерл.))

Вона сіла на унітаз і дістала айпад, але сигнал був — очікувано — такий слабкий, що гра завмерла. Наскільки бачила Робін, Аномія так і не з’явився.

Змивши, Робін відчинила двері і, на свій подив, мало не врізалася у крихітну дівчину з довгим фарбованим чорним волоссям, чиє виснажене, мов череп, обличчя непомильно належало тій дівчині, яку Страйк сфотографував біля Гайґейтського цвинтаря. Її татуювань видно не було; дівчина вдягнула чорну кофту на довгий рукав, розміром — десь на восьмирічну дитину.

— Вибачте, — сказала Робін.

— Нічо’, — з сильним йоркширським акцентом відповіла дівчина. — А ви не бачили мале д... Ой, трясця! — вилаялася вона і кинулася геть. Тепер Робін побачила біляву малючку у підгузку, яка дерлася вгору спіральними сходами. Проміжки між полірованими гілками були чималі — якраз щоб дитині випасти. Дівчина у чорному наздогнала дитину і підхопила на руки. — А що я тобі казала? А не можна самій на сходи!

Із дівчам, що пручалося й скиглило, мініатюрна чорнявка спустилася сходами, проминула Робін і зникла там, звідки прийшла. Робін повернулася до студії і виявила, що остання учениця вже тут: це була сповнена ентузіазму дівчина з коротким синім волоссям і силою-силенною пірсингу. Поки Робін не було, на стілець в центрі кімнати всівся, схрестивши голі ноги, молодик у потріпаному сірому халаті. Він саме задивився у вікно, за яким призахідне сонце повільно перетворювало сад на прихисток синіх тіней. Робін бачила тільки його потилицю, але зненацька здогадалася, хто то міг бути.