Страйк, який, зважаючи на безкомпромісне ставлення Ормонда до оточення Еді, не чекав такої поблажливості до Ясмін, спитав:

— Вам не здається, що то дивний вчинок для асистентки — зареєструватися у грі Аномії? Чи продовжувати грати у неї, зважаючи на те, як Аномія докучав Еді?

— Ну, якщо так на це дивитися... Мабуть, що так, — відповів Ормонд, своїм тоном показуючи, що ця тема його мало цікавить.

— Я чув, що ви з Еді встигли заручитися.

— А, ви в курсі? — здавалося, Ормондові приємно це чути. — Так, я зробив їй пропозицію за два дні до... до того, як це сталося. У вихідні збиралися купити каблучку на честь заручин.

— Це дуже сумно, — мовив Страйк і, зробивши належну паузу, спитав: — Повернімося до досьє: отже, Блей подзвонив Еді і заявив, що вона і є Аномія, правильно?

— Саме так, — кивнув Ормонд, і його обличчя посуворішало.

— Еді говорила про це з вами?

— Звісно.

— І що ви порадили? Зустрітися з Блеєм і поговорити? Чи щось інше?

— Я їй сказав, — твердо відказав Ормонд, — слати його к бісовій мамі. Він дзвонив і дзвонив, а вона клала слухавку. І правильно робила. Якщо чоловік докурився до того, що вірить в подібну прутню, хай гуляє.

— Але потім, — провадив Страйк, — Еді передумала і вирішила зустрітися?

— Так. Щоб особисто сказати все, що вона про нього думає.

— Хто кому подзвонив?

— Він — їй, — відповів Ормонд. — Як я вже казав, Джош їй надзвонював.

— Зрозуміло, — кивнув Страйк.

— І врешті-решт Еді вирішила, що настав час розібратися.

— Вона казала вам про своє рішення?

— Ну звісно, — нетерпляче відказав Ормонд.

— Ви знали, що вони планують зустрітися саме в той час?

— Так.

— А де саме вони зустрінуться, знали?

— Ні, — відповів Ормонд. — Думав, що в кафе чи ще десь.

— А коли Еді не повернулася додому, що ви...

— Я, звісно ж, почав непокоїтися. В той день сидів у школі після уроків із проблемними учнями. Потім зрозумів, що дивився, як чортова Софі Вебстер робить прописи, коли сталося... сталося це. Я повертався додому, очікуючи, що Еді вже буде там. Її не було. Я став чекати. На одинадцяту годину вечора вже почав нервувати. Десь за чверть до опівночі подзвонив у поліцію.

— Ви пробували додзвонитися до Еді?

— Кілька разів, але вона не брала слухавки. Поліція попросила мене зачекати, і я, природно, зрозумів, що щось сталося. Я ж сам колишній коп, знаю систему. Мене попросили описати Еді. Я описав. Мені сказати, що до мене приїдуть працівники поліції.

Вони приїхали і повідомили, що на Гайґейтському цвинтарі знайдено тіло, схоже за описом на мою наречену... Я пішов на упізнання.

— Мені дуже шкода, — сказав Страйк. — Це, мабуть, було жахливо.

— Так, — не без агресії відповів Ормонд. — Було.

Страйк проглянув свої нотатки. Про Аномію він дізнався дуже небагато. Зате було відчуття, що тепер він має чимало відомостей про Філіпа Ормонда.

— Що ж... якщо ви не маєте більше думок чи інформації щодо особи Аномії...

— Скажу так, — мовив Ормонд, помітно розслабившись, коли попереду замаячіло завершення розмови, — це людина збіса хвора на голову. Хто б це не був, навіть якщо й дитина, яка ховається за... — Ормонд жестами показав маску на обличчі, — клавіатурою, в цієї особи серйозні негаразди. Щоб кілька років отак цькувати людину в інтернеті? В чому був злочин Еді? Що вона створила те, що цей персонаж нібито полюбив? Ні, я гадаю, що Аномія з тих людей, які підуть на все, щоб врятувати власну шкуру, радо звинуватять іншого, радо кинуть на іншого тінь.

— Чому ви такої думки? — спитав Страйк.

— Інтуїція, — відповів Ормонд і допив пиво.

— Що ж, гадаю, це все, — збрехав Страйк. — А ні, останнє питання. Це ви порадили Еді звернутися до нашої агенції, чи вона сама так вирішила?

— Що-що? — насупився Ормонд.

— Еді приходила до нашої агенції, розмовляла з моєю партнеркою, — пояснив Страйк.

Навіть у притлумленому пабному світлі було добре видно, як розширилися зіниці Ормонда на тлі блідих райдужок. Вочевидь, ні поліція, ні Аллан Йомен не повідомили гаданому нареченому Еді про її візит до детективної агенції, і така забудькуватість багато сказала Страйкові про ставлення поліції та агента до Ормонда.

Учитель інформатики, здавалося, зрозумів, що пауза затягнулася, і збрехати вже не вийде.

— Ем... ні, я не... Я не знав. Коли це було?

— За десять днів до нападу.

— По що вона зверталася? — спитав Ормонд.

— Хотіла встановити особу Аномії.

— А, — озвався Ормонд. — Зрозуміло. Власне, я... Я не знав, що вона пішла саме до вас. Еді говорила про щось таке... Так, я вирішив, що це непогана ідея.

— Але вона вам не казала, що зверталася до детективів?

— Насправді, — відповів Ормонд, повагавшись, — може, і казала, але я якось не зважив. Еді була в страшному стресі, а я зашивався на роботі... можливо, недочув її чи відволікся. Я зашивався на роботі, — повторив він. — Готувався до співбесіди на голову кафедри.

— Успішно?

— Ні! — мало не гаркнув Ормонд.

— Коли Еді приходила до агенції, моя партнерка відзначила синці у неї на...

— А, тобто це ваша партнерка? Це вона бовкнула копам, ніби я душив Еді? — Ормонд, здавалося, одразу пошкодував про цей спалах гніву. Він втупився у Страйка своїми блідими широко розставленими очима, ніби не знаючи, як тепер зарадити цьому останньому незугарному враженню.

— Про те, що хтось когось душив, не йшлося, — сказав Страйк. — Моя партнерка просто сказала, що бачила синці. Що ж, дякую, що погодилися на цю зустріч, Філіпе. Ви дуже допомогли.

По короткій важкій паузі Ормонд повагом підвівся.

— Завжди будь ласка, — придушеним голосом відповів він. — Щасти вам у розслідуванні.

Страйк простягнув руку, готовий позмагатися за справді міцне рукостискання. Коли Ормонд пішов, детектив був певен, що пальці на правиці в нього болять, і відчув з цього приводу дріб’язкове вдоволення. Коли учитель інформатики зник із поля зору, Страйк узяв мобільний і написав коротке повідомлення приятелю у лондонській поліції.

37

...тож сталося; новий король

Поправ п'ятою королівство,

Й держава визнала його.

Джин Інґлов,

«Історія про згубу»

Робін так само вдивлялася у свій айпад, коли до її столика у кутку, подалі від головного бару, підійшов Страйк. Він приніс пінту «Лондон прайду» собі і другий томатний сік для Робін, але виявив, що вона ледь торкнулася першої склянки. Поруч із айпадом перед нею лежав екраном догори мобільний телефон, на якому світився твіттер Аномії, з іншого боку — розкритий записник. Страйк, який непогано умів читати догори дриґом, побачив, що Робін зробила три колонки із заголовками «Хробак28», «Віліпечор» та «Паперовобіла», і робить нотатки в усіх трьох. Найбільш заповненою виглядала колонка Хробака.

— Аномія у грі? — спитав Страйк, сідаючи.

— Ні, — відповіла Робін, на мить підвівши на нього очі. — І не з’являвся, поки ти розмовляв з Ормондом. Вибач, маю спілкуватися далі. Тут є модератор на ім’я Хробак-двадцять-вісім, вони з Бет приятелюють у грі. Це або дівчина, або ґей — має бойфренда, імені якого я не знаю, але, судячи з усього, маю бути в курсі. Цей Хробак — чи ця — багато звіряється Бет. Навіть думає, що Бет втекла з гри, бо обридло слухати про чужі проблеми.

— Цифра двадцять вісім, — мовив Страйк, — це ще один символ ненависті.

— Серйозно?

— Друга і восьма літери англійського алфавіту, В та Н. Означає «blood and honour» — кров і честь. Це назва групи скінхедів-неонацистів.

— Хробак-двадцять-вісім мені не дуже схожа на неонациста, — відповіла Робін, набираючи відповідь. — Я б поставила на те, що це дівчина, і до того ж юна. Здається, має дислексію. Трохи дивно пише і дивно ставить розділові знаки... Якщо шукаєш вірогідного члена «Розполовинення», твій кандидат — Віліпечор. Чекай... ой, слава Богу, Хробаку треба в туалет.