По ще одній короткій паузі Ініґо сказав:

— Сідайте, будь ласка.

Він покотився у торець кавового столика, який стояв між двома диванами того самого гірчично-жовтого кольору, що й светр його дружини. Над коминковою полицею висіла абстрактна картина у коричневих тонах, на бічному столику стояла мармурова скульптура жіночого торса, виконана у модерністській манері. Загалом кімната не мала багато меблів чи оздоблень, а полірований паркет слугував ідеальною поверхнею для інвалідного візка. Страйк та Робін сіли кожен на окремий диван, обличчями одне до одного.

З бічної кімнати, де були кушетка та робочий стіл, так само лунав голос Фредді Меркюрі:

Outside the dawn is breaking

But inside in the dark I’т aching to be free..

-----

Надворі світає

А я тут, у темряві, так само рвуся на волю...

У Страйка склалося враження, що вихід Ініґо був цілком театральним, і навіть велична й меланхолійна пісня на тлі була дібрана свідомо. У тому, як він виклав справи дружини на позір чужим людям, потім вкрай неправдоподібно показав, ніби «забув» про зустріч Каті з двома детективами, а тоді неприязно пояснив, чому саме не потискає рук, Страйк відчув хворобливе, ображене прагнення мати владу.

— Містере Апкотт, ви бухгалтер? — поцікавився він.

— З чого ви взяли, що я бухгалтер? — обурився Ініґо; Страйк взагалі-то так навіть не думав, а спитав, просто щоб розворушити його.

— Ви казали, що наводите лад у рахунках дружини...

— Будь-який дурень здатен розібратися в екселі... крім хіба що Каті, — відказав Ініґо. — Вона торгує товарами для творчості. Вирішила, що на це можна прожити... Така оптимістка.

По короткій паузі він провадив:

— Я раніше був незалежним музичним видавцем.

— Справді? А в якому жанрі?

— Здебільшого церковні твори. Ми мали значну...

Електродвері, що вели на сходи, прочинилися, і в кімнату зазирнула дівчинка років дванадцятьох. Вона мала довге темне волосся і носила окуляри з товстими скельцями та флісовий комбінезон із зображеннями різдвяного пудингу та гілочкою падуба на капюшоні. Збентежена чи то присутністю чужих людей, чи то відсутністю матері, дівчинка мовчки розвернулася йти, але батько покликав її назад.

— Я що тобі сказав, Флавіє? — спитав він.

— Не підходити...

— Не підходити навіть близько до мене! — гримнув Ініґо. — Якщо ти така хвора, що не можеш іти до школи, ти маєш лежати в ліжку. А тепер — геть!

— Я мушу бути дуже обережним щодо вірусів, — пояснив він Страйку та Робін.

Знову запала тиша, а тоді Ініґо сказав:

— Історія, звісно, несусвітня.

— Про що ви? — спитав Страйк.

— Оцей напад на цвинтарі, чи що там сталося, — пояснив Ініґо.

— Та й справді, — погодився Страйка.

— Катя чи не щодня їздить до шпиталю... Вона не зможе натиснути кнопку, якщо триматиме тацю, — додав Ініґо, кинувши погляд на двері, але ті саме відчинилися знову. Ґус піднявся сходами разом з матір’ю і натиснув для неї кнопку. Робін побачила, як він намагається якнайскоріше втекти, але Ініґо покликав його назад.

— Займаєшся?

— Так, — дещо зухвало відповів Ґус і показав батькові мозолисті пальці лівої руки, на яких лишилися глибокі ямки від струн.

— Чули його, коли заходили? — спитав Ініґо у Робін, яка не зрозуміла, що це: прохання про комплімент чи підозра, що його син бреше.

— Так, чули, — відповіла вона. — Дуже гарно! Ґус засоромився і знову позадкував до дверей.

— Любчику, а від Дарсі щось чути? — спитала в нього мати.

— Ні, — відповів Ґус, і поки ніхто не заговорив до нього знову, вислизнув з кімнати. Електродвері зачинилися. Катя пошепки пояснила:

— Ми думаємо, що він розірвав стосунки з дівчиною.

— Не треба шепотіти, тут звукоізоляція, — сказав Ініґо, а тоді з несподіваною злостивістю додав: — І нащо гаяти час на дівку, яка нездатна лишитися поруч із чоловіком, коли він хворіє? Що ти причепилася з нею до хлопця? Була та й загула.

По короткій мовчанці почувся голос Фредді Мерк’юрі, який співав уже іншу пісню:

I’m going slightly mad,

I’m going slightly mad...

-----

Я трохи божеволію

Я трохи божеволію...

— Та вимкни його вже, га? — гаркнув Ініґо на Катю, і та кинулася виконувати.

— Ініґо теж музикант, — пояснила вона з ламкою бадьорістю, коли повернулася і почала роздавати горнята.

— Я був музикантом, — виправив Ініґо. — А тоді сталася ця клята штука. Він показав на свій візок.

— На чому ви грали? — спитав Страйк.

— На гітарі та клавішах... був у гурті... писав пісні.

— А що за жанр?

— Рок, — відповів Ініґо, трохи оживившись, — якщо говорити про наші власні пісні. Ми ще робили кавери. Правда, не на вашого батька, — кинув він Страйкові, а той мовчки здивувався тому, як зненацька Ініґо перестав прикидатися, ніби не знав про візит детективів, і заговорив про походження Страйка. — Я міг піти і в класику, як Ґус... здібностей вистачало... але так сталося, що я ніколи не робив того, що від мене чекали. Довів батьків до відчаю. Перед вами син єпископа... У нас вдома не любили рок...

Розвернувшись до дружини, він додав:

— До речі, тут була Флавія. Якщо в неї температура, хай навіть близько до мене не підходить.

— Так, любчику, розумію, пробач, — відповіла Катя, яка так і не сідала. — Ти ж розумієш, їй там внизу нудно.

— Наша проблемна дитина, — пояснив Ініґо, дивлячись на Робін, а та не знайшла, що відповісти. — Ми пізно її народили. Невчасно. Я саме сів на цю кляту штуку.

І він знову показав на візок.

— Вона не така вже погана, — мляво заперечила Катя, а тоді (може, щоб відійти від теми Флавії) звернулася до Страйка: — По телефону ви питали про друзів Джоша та Еді, тож я подумала...

Вона підійшла до невеликого бюро в кутку кімнати, взяла з нього аркуш і повернулася з ним до Страйка.

— ...що це стане в пригоді. Я склала список всіх відомих мені людей, які були близькі до Джоша та Еді, коли з’явився Аномія.

— Це, — сказав Страйк, беручи листок із рукописним текстом, — дуже до речі. Дякую вам.

— Деякі прізвища довелося уточнити, — додала Катя, тепер присівши на краєчок дивана біля Робін, — але, на щастя, всі вони згадуються у титрах перших серій, тож я просто подивилася в інтернеті. Я знаю, що вам треба максимально виключити всіх з-поміж підозрюваних. Я абсолютно впевнена,

— схвильовано додала вона, — що серед друзів Джоша Аномії немає. Вони всі такі чудові, але я розумію, що вам треба звузити коло підозрюваних.

Сонце з великого французького вікна падало на виснажене обличчя Каті. Робін подумала, що колись це була приваблива жінка, і ще може знов стати такою, якщо спатиме достатньо. Теплі карі очі та повні вуста були красиві, але шкіра у неї стала суха і трохи лущилася, а зморшки біля губ та на чолі вказували на стан постійної тривоги.

— Як Джош? — спитала Робін у Каті.

— Ой, дякую, що спитали... Змін немає, але лікарі кажуть, що і не варто чекати їх так... так рано.

Її голос перетворився на тонкий писк. Катя знайшла у рукаві серветку і притиснула до очей.

Робін звернула увагу на те, як трусилися руки Ініґо, коли він підносив горня до губ. Весь час здавалося, що він ось-ось обіллється гарячим чаєм.

— Може, я б... — запропонувала вона.

— О, дякую, — скуто відповів Ініґо, дозволяючи їй взяти горня і поставити на стіл. — Дуже люб’язно.

Страйк проглядав нотатки, які передала йому Катя. Вона не тільки написала імена дрібним, акуратним квадратним почерком, а й до кожного вказала роль людини у «Чорнильно-чорному серці» і ким вона доводилася Джошу та Еді, а ще додала знайомих, — наприклад, «сусіди по квартирі, імен не знаю» чи «подружка на ім’я (здається) Ісобель». Також Катя вказала відомі їй адреси чи райони проживання.

— Нам слід взяти вас на роботу, місіс Апкотт, — сказав Страйк. — Це саме те, що було нам потрібно.

— Ой, дякую... Називайте мене Катя, будь ласка, — почервоніла Катя, а Робін ця радість від похвали здавалася дещо жалюгідною. — Я справді хочу допомогти, наскільки зможу. Джош рішуче налаштований встановити особу Аномії. Як на мене, він думає, крім іншого, що так... — її голос знову перетворився на писк, — що так він зможе якось примиритися з Еді, — квапливо завершила вона і знов притиснула серветку до очей.