Еді: Зазвичай я придумую приблизний сценарій епізоду, тоді Джош підкидає якісь ідеї, і разом ми розвиваємо сюжет. Малюємо обоє: він — Серцика, Сороцюгу та лорда і леді Вурді-Гробс, а я — Дрека, Хробака і Паперовобілу.
«Творчині»: Ваш творчий процес зазнавав якихось змін, еволюції, чи все лишилося як було?
Еді: Ми стали більш організованими. Я почала записувати ідеї та нагадування у телефон, а не просто на клапті паперу, які я вічно гублю.
— Вона записувала ідеї у телефон, — сказав Страйк. — Цікаво... Я все думав, нащо убивця забрав її телефон. Очевидна відповідь — щоб поліція не дізналася, кому вони дзвонили, перш ніж були убиті на цвинтарі, але тоді убивця не розумів би, що поліція все одно зможе дістати цю інформацію. Але якщо мотивом стало бажання заволодіти їхніми ідеями, це цілком пасує до моєї теорії.
— Що за теорія?
— Що убивця забрав телефони як трофеї, — пояснив Страйк. — Марк Чапмен, перш ніж убити Леннона, не забув узяти у нього автограф.
По спині Робін пробіг неприємний холод.
Вони їхали Камденом; Страйк курив, прочинивши вікно.
Чому Робін поводиться так прохолодно? Коли жінки отак його бойкотували, Страйк зазвичай розумів, де саме схибив. Він зауважив нервову нотку в її тоні після того, як Шарлотта майстерно поділилася новиною про Меделін, але сам після того візиту був настільки захоплений люттю, дискомфортом і тривогою, що не знайшов сил подумати, як ця історія вплинула на Робін. Ця холодність викликана тим фактом, що він, гаданий найкращий друг, не розповів про нові стосунки і таким чином зачепив її гордість, виставивши необізнаною? Чи вона сердиться, що Страйк додав до вже непосильного робочого навантаження ще одну проблему, яку Робін сприймає — хай і несправедливо — як наслідок його власної провини? Чи, може — тут Страйк сам розумів, що знову піддається марнославству, через яке вирішив, що вона буде рада його залицянням на сходах «Рітцу» — може, Робін ревнує?
Суто щоб порушити мовчанку, він сказав:
— Я досі не можу зайти в ту кляту гру.
— Я теж, — відповіла Робін.
Вона не сказала Страйку про ідею скористатися обліковим записом колишньої подруги Мідж, — почасти через те, що від Мідж на цю тему не було звісток, тож не хотілося давати обіцянок, яких, може, не вдасться дотримати. Але також — якщо вже не брехати собі — Робін не бачила, чому це тільки Страйку можна мати таємниці.
— А, я ж почитав твої нотатки про «Перо правосуддя», — мовив Страйк, струшуючи попіл у вікно. — Треба обов’язково спитати у Каті Апкотт, що вона знає про «Перо» і про Кеа Нівен... Тепер сюди, — додав він, коли звернули на Паркгілл-Роуд, — а тоді за пів милі наліво.
Решта поїздки минула у мовчанні.
33
Ця думка поступово проявилась...
Що і вона у цім Едемі втіх
Чужа, і, мов дитина нетямуща,
Зробила шкоду із великої любові.
Ця думка здатна з розуму звести.
Елізабет Баррет Бравнінґ,
«Аврора Лі»
Лісбурн-Роуд виявилася тихою вулицею з рядами будинків із червоної цегли з терасами; солідні, просторі сімейні помешкання. Всі паркомісця були зайняті, тож Страйку та Робін довелося лишити машину досить далеко від оселі Каті Апкотт, і Страйк мовчки страждав від болю в підколінному сухожиллі та подразненому кінці кукси, поки вони піднімалися вулицею вгору.
Коли підійшли до дверей, їх зустріли звуки віолончелі з вікна. Соло було зіграно настільки досконало, що Робін воно здалося записом. Та коли Страйк натиснув дзвінок, музика обірвалася на протяжній ноті і почувся чоловічий голос:
— Я відчиню!
Двері відчинив худий молодик у мішкуватому світшоті. Найпримітнішими рисами його обличчя були болючі на вигляд шишки, схожі на грудки цвітної капусти, на обох щоках та набрякле око.
— Добридень, — буркнув хлопець. — Заходьте.
Коридор зустрів їх кремовими стінами та олійними картинами. На верхівці сходів виднівся підйомник, а внизу стояли три великі картонні коробки. Одна була відкрита; видно було квадратні зразки тканини.
— Ґусе, любчику, дякую! — почувся стривожений жіночий голос, і сходами збігла жінка — мабуть, Катя Апкотт. Вона була така сама худа, як і син, але якщо Ґус мав густе темне волосся, то Катя — ріденьке й сіре. На ній був гірчично-жовтий светр, — вочевидь, самосплетений, — твідова спідниця і практичні смушеві капці. На шиї мотилялися на ланцюжку окуляри. Ґус ретирувався до, наскільки зрозуміли Страйк і Робін, вітальні та зачинив двері, а Катя сказала:
— То кімната Ґуса. Ми переробили будинок, щоб Ініґо було зручніше і не доводилося переміщуватися між поверхами. В нього ж є я... в Ініґо. Ми переселили Ґуса вниз, вітальню перенесли нагору, знесли стіну, і тепер Ініґо має власну студію зі спальнею та вбиральнею, куди легко проїхати на візку. Ох, — вона задихано захихотіла, — я, власне, Катя, ви, мабуть, Корморан, а ви...
— Робін, — відповіла Робін, яка звикла, що клієнти не називають її ім’я одразу, на відміну від імені Страйка.
Вони пішли нагору слідом за Катею, а з кімнати Ґуса знову полинула мелодія віолончелі.
— Він у вас просто геній, — сказала Робін.
— От правда ж? — зраділа похвалі Катя. — Він мав би закінчувати Королівський коледж музики, але довелося забрати його додому — треба лікувати кропив’янку. Ви ж бачили? — пошепки уточнила вона, малюючи вказівником кола в себе на обличчі. — Ми були вирішили, що вже все, аж тут стався рецидив, ще й з ангіоедемою... горло так розпухло. Він так хворів, бідолашний, навіть у шпиталі лежав. Але знайшли гарну спеціалістку на Гарлі-стріт, тепер сподіваємося, що проблему буде вирішено. Ґус так хоче вчитися, та й хто в його віці буде радо сидіти вдома з батьками?
Нагорі біля щільно вбудованих у раму дверей була кнопка на рівні поясу. Катя натиснула її, і двері повільно прочинилися. Робін подумала, що такий ремонт мав коштувати грубих грошей; мабуть, Катін бізнес з продажу товарів для творчості дуже успішний. Щойно вони увійшли до вітальні і двері зачинилися, звуки віолончелі повністю зникли.
— Ми зробили звукоізоляцію дверей і підлоги, — пояснила Катя, — щоб Ґус не заважав Ініґо дрімати. Бажаєте чаю? Чи кави?
Робін і Страйк не встигли відповісти, як електродвері в іншому кінці кімнати прочинилися, і під акомпанемент квінівської «The Show Must Go On» звідти повільно виїхав чоловік на візку. Він мав обрезкле жовтувате обличчя, нечесане сиве волосся та пухлі губи, що надавали йому капризного вигляду. На кінчику носа сиділи окуляри-півмісяці. На тонкому светрі бордового кольору лежали клапті лупи, ноги демонстрували ознаки втрати м’язів. Не звертаючи уваги на присутність Страйка чи Робін, він звернувся до дружити тихим, слабким голосом, ніби мова вимагала від нього величезного зусилля.
— Це просто катастрофа. Прибутки в цьому місяці нульові.
А тоді, ніби його увага трохи відставала від плину часу, чоловік зобразив досить-таки ненатуральну, на погляд Страйка, мізансцену «я щойно побачив тут двох незнайомців».
— А! Вітаю. Намагаюся навести лад у рахунках дружини.
— Любчику, ти не мусиш цього робити, — мовила Катя, відверто нервуючи. — Я пізніше сама розберуся.
— Acta non verba, — відказав на це Ініґо, а тоді підняв очі на Страйка; — Отже, ви,,.
— Корморан Страйк, — відповів детектив, простягаючи руку.
— Я не потискаю рук, боюся, — без усмішки відповів Ініґо, тримаючи долоні на колінах. — Треба бути дуже обережним щодо мікробів.
— О, — сказав на це Страйк. — А це Робін Еллакотт.
Робін усміхнулася. Ініґо просто повільно глянув на неї з незворушним обличчям, і Робін відчула себе так, ніби зробила щось соціально неприйнятне.
— Так, тож... хочете чаю або кави? — знервовано спитала Катя у Страйка та Робін. Обоє прийняли пропозицію кави. — А ти, любчику? — звернулася вона до Ініґо.
— Будь-який чай без кофеїну, — відповів той. — Тільки не полуничний, — гукнув він Каті услід, коли двері вже зачинилися.
