— Компанія з вісьмох осіб на п’яту годину, — тихо мовила до Страйка Мідж. — Дивляться на тебе.

Щойно Мідж це сказала, Страйк теж їх побачив. Чоловік і жінка за столом на вісім людей розвернулися на стільцях, поглядаючи в його бік. Жінка мала довге волосся того самого золотаво-рудого відтінку, що й Робін, і була вбрана у тісну чорну сукню та босоніжки на високих підборах, зав’язки яких оповивали її гладенькі смагляві ноги до колін. Чоловік, вбраний у жакардовий смокінг з яскравою краваткою, Страйкові був наче знайомий, але він не міг пригадати звідки.

— Як гадаєш, вони тебе впізнали за фотками з газет? — спитала Мідж.

— Ще цього не вистачало, — прогарчав Страйк. — Бо доведеться йти на пенсію.

У пресі зазвичай публікували світлини Страйка з часів армійської служби, а тепер він став старший, відростив довше волосся й набрав вагу. Коли доводилося свідчити у суді, він відпускав бороду, яка, на щастя, росла дуже швидко.

Подивившись на відображення цікавої пари у найближчій дзеркальній колоні, Страйк побачив, що чоловік і жінка про щось шепочуться. Вона була дуже симпатична і — на відміну від більшості жінок у клубі — наче нічого не робила з обличчям: коли вона піднімала брови, на чолі з’являлися зморшки, губи були нормального розміру, а ще вона була надто молода — маючи десь тридцять п’ять років — щоб встигнути зробити серйозну операцію, яка перетворила обличчя найстаршої жінки за її столом на нерухому маску.

Поруч зі Страйком і Мідж пузатий росіянин переповідав юній супутниці сюжет «Тангейзера».

— ...але Мезрич його осучаснив, — сказав він, — і в цій постановці на оргію в печері Венери приходить Ісус...

— Ісус Христос?

— Da. Церква цього не схвалила, і Мезрича звільнять, — похмуро відповів росіянин і підніс до губ келих із шампанським. — Він уперся, але добром це не скінчиться, от побачиш.

— Ніжки кудись зібралася, — мовив Страйк до Мідж, коли дівчина підвелася разом зі своєю компанією. Торочка зі страусового пір’я на її мінісукні заграла навколо ніг.

— Танцювати? — припустила Мідж.

Вона вгадала правильно. За десять хвилин Страйк і Мідж облаштували собі спостережний пункт у ніші біля крихітного танцмайданчику, звідки було добре видно об’єкт. Дівчина танцювала на підборах, які здавалися занадто високими для неї, так само поглядаючи на вхід.

— Як гадаєш, Робін весело на тому лижному курорті? — спитала Мідж у Страйка, перекрикуючи гупання «Uptown Funk». — У мене друг зламав клучицю, як вперше став на лижі. Ти сам катаєся?

— Ні, — відповів Страйк.

— Церматт — гарна місцина, — голосно промовила Мідж, а тоді додала щось нерозбірливе.

— Га? — перепитав Страйк.

— Кажу, цікаво, чи вона там когось підчепила. Це ж Новий рік, така нагода...

Ніжки жестами пояснила подружці, що хоче перепочити. Вона вийшла з танцмайданчика, підхопила сумочку і кудись попростувала.

— Ввімкне телефон у вбиральні, — здогадалася Мідж і підвелася йти слідом.

Страйк лишився в алькові з уже теплою пляшкою безалкогольного пива у руці і в товаристві величезного гіпсового Бодгісаттви. Поруч на диванах тіснилися, перекрикуючи музику, п’яні люди. Страйк розпустив краватку і розстебнув верхній ґудзик сорочки, коли побачив, що до нього йде чоловік у жакардовому смокінгу, перечіпляючись через ноги й сумки. Нарешті Страйк згадав, хто це — Валентин Лонґкастер, один зі зведених братів Шарлотти.

— Давно не бачились, — гукнув він, підійшовши.

— Це точно, — озвався Страйк і потиснув простягнуту руку. — Як життя?

Валентин відкинув з обличчя довгу пітну гривку. Стало видно, які розширені у нього зіниці.

— Непогано! — вигукнув він, перекрикуючи оглушливі баси. Страйк розгледів слід білого порошку у нього в ніздрі. — Ти тут у справах чи на відпочинку?

— Відпочиваю, — збрехав Страйк.

Валентин сказав щось нерозбірливе; Страйк розчув тільки ім’я Яґо Росса, чоловіка Шарлотти.

— Що? — без усмішки перепитав він.

— Кажу, Яґо тебе хоче втягнути в процес розлучення.

— Це непросто, — голосно озвався Страйк. — Я її кілька років не бачив.

— Яґо іншої думки, — крикнув Валентин. — Знайшов на старому телефоні оголене фото, яке вона тобі посилала.

«Трясця».

Валентин захитався і мусив спертися на Бодгісаттву. Його золотокоса супутниця дивилася на них із танцмайданчика.

— Це Меделін, — гаркнув Валентин Страйкові на вухо, простеживши його погляд. — Вона гадає, що ти сексі.

І він тоненько заігржав. Страйк мовчки пригубив своє пиво. Молодик нарешті вирішив, що з ним каші не звариш, так-сяк випростався, насмішкувато салютував йому і поплентався собі геть. Водночас на танцмайданчик повернулася Ніжки, яка опустилася на оксамитовий пуф у тріпотінні страусового пір’я й ореолі відвертого страждання.

— Таки туалет, — сказала Страйкові Мідж, приєднавшись до нього за кілька хвилин. — Здається, сигнал вона так і не впіймала.

— От і добре, — різко відповів Страйк.

— Гадаєш, він їй пообіцяв прийти?

— Схоже на те.

Страйк сьорбнув ще теплого пива і гучно спитав:

— А скільки там з Робін ще людей?

— Наче їх там шестеро, — гукнула у відповідь Мідж. — Дві пари, Робін і один нічийний хлоп.

— А, — озвався Страйк, показуючи, що це для нього вкрай буденна інформація.

— Її з ним намагаються звести, — сказала Мідж. — Вона мені перед Різдвом казала... Звати Г’ю Джекс. — Вона чекально глянула на Страйка. — Гудж-гуджі!

— Ха, — силувано всміхнувся Страйк.

— Ха-ха, авжеж. От що, — Мідж нахилилася до його вуха, — собі думали батьки?

Страйк кивнув, не зводячи очей з дівчини, яка саме витирала ніс.

Чверть до опівночі. Як пощастить, вирішив Страйк, щойно настане Новий рік, рідні подружки заберуть «об’єкт» у безпеку родинного гнізда в Челсі. Тимчасом подружка потягнула Ніжки танцювати.

За десять хвилин до півночі Ніжки знову рушила у бік вбиральні, а Мідж — за нею. Страйк, якому смикало куксу й кортіло посидіти, мусив спертися на гігантського Бодгісаттву, бо всі дивани було завалено сумками й верхнім одягом, а він не хотів рушити чужі речі. Пива у пляшці вже не лишилося.

— Не любиш Новий рік, чи шо? — спитав у нього голос із кокнійським акцентом.

Це була жінка із золотаво-рудим волоссям, рум’яна і розтріпана від танців. Коли вона підійшла, всі почали підхоплюватися з диванів і збиратися на тісному танцмайданчику; із наближенням полуночі в клубі наростало піднесення.

— Не дуже, — озвався Страйк до жінки.

Вона була дуже гарненька і під сильним кайфом, але говорила цілком розбірливо. Струнку шию обвивало кілька тонких золотих ланцюжків, сукня відкривала плечі й міцно обіймала груди, а з напівпорожнього келиха в руці мало не плескало шампанське.

— Мені цього року теж шось ніяк, — гукнула вона до нього. Приємно було чути говірку робочого класу на зібранні багатіїв та аристократів. — Ти ж Корморан Страйк, правильно? Валентин так сказав.

— Це я, — кивнув Страйк. — А ти?..

— Меделін Курсон-Майлз. Сьогодні нікого не ловиш?

— Ні, — збрехав він, але, на відміну від Валентина, її зовсім не поспішав здихатися. — І чим тобі не подобається цей Новий рік?

— Джіджі Казанова.

— Прошу?

— Джіджі Казанова, — гучніше повторила Меделін, тягнучись до Страйка; її дихання лоскотало вухо. — Ну, співачка. Моя колишня клієнтка.

— Бачачи, що він не розуміє, Меделін пояснила: — Вона зранку повісилася.

— Чорт, — мовив Страйк.

— Не те слово, — кивнула Меделін. — Мала всього двадцять три роки.

Вона з похмурим виглядом пригубила шампанське, тоді гукнула йому у вухо:

— Я ніколи раніше не розмовляла з приватним детективом.

— То ти просто не знаєш, — озвався Страйк, а вона засміялася. — А ти чим займаєшся?

— Я ювелір, — відповіла Меделін, і з легкої усмішки Страйк виснував, що більшості людей її ім’я відоме.

На танцмайданчику коливалося море спітнілих тіл. Багато хто надягнув блискучі святкові ковпачки. Страйк помітив росіянина, який просторікував про «Тангейзера»: обливаючись потом, він незграбно стрибав під «Rather Ве» гурту «Clean Bandit».