>
>
>
Паперовобіла: Моя мама дуже хвора. Я не дозволю, щоб її поливала помиями преса і мучила поліція. Я не зробила нічого поганого
Моргаус: Ти не казала, що в тебе хвора мама
Паперовобіла: хіба тобі не байдуже?
Моргаус: мені зовсім не байдуже. Нащо ти таке кажеш?
>
>
>
Моргаус: Паперовобіла?
Паперовобіла: Г8Тчуегип
Паперовобіла: чорт
>
Паперовобіла: я плачу і не бачу клавіатури
Моргаус: що з твоєю мамою?
Паперовобіла: я не хочу про це говорити
Паперовобіла: не хочу цього визнавати
Моргаус: розкажи мені
Паперовобіла: нащо?
Моргаус: як це нащо
Моргаус: ти мені не байдужа
Паперовобіла: байдужа. Ти просто граєшся зі мною.
Паперовобіла: виклянчив у мене нюдси, а сам навіть фото у відповідь не прислав
Паперовобіла: весь такий запопадливий
Паперовобіла: скільком іще дівчатам ти пудриш мізки?
Моргаус: що ти таке говориш? Я нікому нічого не пудрю
Моргаус: і я ніколи не просив про ті оголені фото Паперовобіла: тобто це я просто сама така лярва?
Моргаус: хіба я таке казав?
Паперовобіла: дожилася, ридаю у бібліотеці
Моргаус: не треба
Моргаус: я ніколи не хотів і не хочу тебе образити
Моргаус: то що з твоєю мамою?
>
>
Паперовобіла: знайшли пухлину
Паперовобіла: вчора прийшли результати біопсії
Паперовобіла: злоякісне новоутворення
Моргаус: ох чорт
Моргаус: це жахливо
Паперовобіла: я більше так не можу
Паперовобіла: ти вважаєш, що я не гідна тебе
Моргаус: ?????
Паперовобіла: ти знаєш, хто я, я в цьому певна. Отой коментар про 400 миль
Паперовобіла: якби я тобі дійсно подобалася, ти б запропонував зустрітися
Моргаус: все не так просто
Паперовобіла: я маю почуття до тебе, але ти не відповідаєш взаємністю
Моргаус: це не так
Паперовобіла: це для мене занадто. Я більше так не можу, ще й мама хворіє
Паперовобіла: я збираюся видалити Гру Дрека з телефона
Моргаус: не треба
Моргаус: будь ласка
Паперовобіла: чому?
>
Моргаус: слухай, я знаю, що мати сильні почуття до людини, якої ти ніколи не бачив у реального житті – це божевілля. Але зі мною сталося саме це
Моргаус: я весь час про тебе думаю
>
Паперовобіла: мабуть, в це важко повірити, але мною й інші люди цікавляться
Моргаус: я в це дуже вірю!
Паперовобіла: доведи. Покажи себе.
>
>
>
Моргаус: я не можу
>
<Паперовобіла вийшов з каналу>
18
Пляшко тьми, що все плямує,
То влещає, то шельмує,
Скільки диких витівок
Ти взяла з пустих думок,
Скільки стріч та розставань,
Скільки дружб й ворогувань!
Мері Елізабет Кольридж,
«Вміст чорнильниці»
Наступного вівторка Страйк і Робін приїхали до «Клубу мистецтв» на таксі. Робін відзначила — але промовчала — що він вдягнув той самий італійський костюм, у якому був у «Рітці» на її день народження. Робін надягнула чорну брючну пару, елегантну, але без претензій. Поки їхали до Мейферу, Страйк вимкнув зв’язок із водієм і сказав до Робін:
— Я тут подумав, і вважаю, що ми не повинні казати їм, кого Еді вважала Аномією. Не можна розкидатися такими звинуваченнями, адже вона могла помилятися.
— Я розумію, — погодилася Робін. — Але цікаво було б дізнатися, чи вони такої ж самої думки.
— Я вчора пошукав Монтґомері в інтернеті, — мовив Страйк, який, на відміну від Робін, у вівторок мав вихідний. — Знайшов його на лінкедині та в інстаграмі. До його роботи у Фіцровії від нашого офісу десять хвилин. Компанія займається цифровими ефектами. Живе у Лендброук-Ґрові зі своєю дівчиною. В його інстаграмі повно спільних фоток з нею та їхніми друзями-гіпстерами.
Робін скоса глянула на нього.
— Ти не думаєш, що це він, — сказала вона не так питально, як стверджувально. — Що ж, якщо ти помиляєшся, то в нього дуже терпимий шеф, який не проти, що працівник цілий день сидить у твіттері. Вчора ввечері я зазирнула до акаунту Аномії. Він сидить у твіттері день і ніч... Звісно, у мене можуть просто бути стереотипні уявлення. Важко уявити інтернетного троля, який має насичене реальне життя. А в Монтґомері, наскільки я розумію, все добре.
Від «Клубу мистецтв» було десять хвилин до будинку мільйонера на Саут-Одлі-стріт, тож Робін уявляла собі досить фешенебельний заклад, але побачена розкіш її вразила. Офіціанти у білих одностроях, мармурова підлога, екстравагантні модернові канделябри — «Рітц» просто відпочивав. Важко було уявити у цьому місці Еді у поношеному одязі й чорнильних плямах; насправді тутешня публіка складалася в основному з чоловіків середнього віку у дорогих костюмах. Виявилося, що Робін одягнулася майже так само, як симпатична молода жінка, яка привітала їх біля дверей і провела до приватної зали, повідомивши, що інші гості вже зібралися.
Приватна зала була невеликою і навіювала думки про опіумний притон: темно-червоні стіни, різьблені дерев’яні ширми у псевдокитайському стилі, приглушене світло. Четверо людей, що чекали на Страйка і Робін, ще не сіли за стіл. Коли детективи увійшли, всі розвернулися до них та замовкли.
— Ага! — вигукнув усміхнений рожевощокий чоловік в окулярах, що стояв найближче до дверей. Він здавався занадто молодим для свого нечесаного сивого волосся, а його дещо мішкуватий костюм виглядав скоріше зручним, ніж стильним. — Містер Страйк та міс Еллакотт, я правий? Як ся маєте? Я Аллан Йомен.
Він по черзі потиснув обом руки, а тоді представив детективів сорокарічному на вигляд денді у краватці того самого кольору, що й сріблясті занавіски у спальні Меделін. Його темне волосся було настільки ж акуратним, наскільки скуйовдженою була зачіска Йомена, а ідеального крою костюм видавався у першу чергу стильним.
— Це Річард Елґар, виконавчий директор «Маверик Філмз» у Великій Британії.
— Вітаю, — мовив Елґар; легкий акцент видав у ньому американця. Коли він потискав руки, на манжетах блиснули сталеві запонки з оніксами. — Радий зустрічі. Кілька років тому ваша агенція допомогла моїй подрузі в особистій справі.
І він назвав ім’я клієнтки, яка розлучилася зі зрадливим мільйонером.
— А це Грант Ледвелл, — провадив Йомен, вказуючи на чоловіка з навислим чолом і висунутою щелепою, вельми схожого на бульдога. Густа чуприна Ґранта була підстрижена дуже коротко, він носив двобортний синій піджак і сорочку з дуже тісним комірцем. — Дядько Еді, як ви знаєте.
Втім, войовничим виглядом Грант завдячував не лише потужній щелепі та кошлатим бровам.
— Співчуваю вашій утраті, — сказав Страйк під час рукостискання, а Грант у відповідь щось прогарчав.
— І його дружина Гізер, — закінчив Йомен.
Гізер була вагітна і мінімум на десять років молодша за чоловіка. Важко було назвати її красунею, але молочно-біла шкіра та довге, лискуче каштанове волосся Гізер сяяли якоюсь плодючою силою. Тісна фіолетова сукня з глибоким викотом мінімум наполовину відкривала набряклі груди. Робін відзначила те, як уперто Страйк дивився в обличчя Гізер, коли потискав їй руку.
— Я про вас читала! — усміхнулася Страйкові Гізер.
— Неймовірно.
— Пропоную сідати, — сказав Аллан Йомен.
Всі шестеро зайняли свої місця за круглим столом, і Робін стало цікаво, чи комусь іще це нагадало початок спіритичного сеансу; на стіл падало світло, а кутки кімнати губилися у тінях. Коли Гізер підсунула стільця, світло упало на її груди, перетворивши кожне персо на місяць у повні; офіціант, який саме приніс меню, аж укляк, зачудовано дивлячись на них.
