Стало зрозуміло, чому Генрі так зверхньо сприйняв його необізнаність: актор, який раніше озвучував Дрека, мав на «Ютубі» більше ста тисяч підписників. Попиваючи «Гайнекен», Страйк погортав список відео на каналі. На всіх стоп-кадрах біля назв Кард’ю мав комічний вираз обличчя: то у відчаї хапався за голову, то роззявляв рот в істеричному реготі, то горлав, тріумфально підкидаючи вгору кулак.
На вигляд Кард’ю був дуже схожий на одного молодого солдата, діяльність якого Страйк розслідував під час служби у військовій поліції, такого собі рядового Діна Шоу — така сама солом’яна чуприна, біло-рожеве обличчя, маленькі яскраво-блакитні очі. Шоу піддали трибуналу за, як він заявив, невдалий жарт, який закінчився смертю шістнадцятирічного рекрута. З досадою подумавши, що ось він і дожився до віку, коли всі схожі на когось із минулого, Страйк продовжив гортати відео Кард’ю.
З року у рік ютубер змінював зачіску. Три роки тому його біляве волосся мало довжину до плечей, а тепер стало значно коротшим. Більшість відео мали назву «Воллі влаштовує шоу Ем-Джею». Як зрозумів Страйк, Ем-Джеєм звали веселого й пухкого смаглявого молодика з борідкою, який з’являвся на деяких стоп-кадрах поруч із Воллі — такий собі «номер другий» при зірці.
Страйк догортав до відео від 2012 року під назвою «Чорнильно-чорне пердце», яке мало дев’ятсот тисяч переглядів. Він натиснув «пуск». З’явилися довговолосий Воллі й стрижений Ем-Джей; обоє сиділи за столом у великих шкіряних кріслах на тлі стіни, обклеєної плакатами відеоігор.
— Здоров, народ, — промовив Воллі з виразним акцентом лондонського робітничого класу; Меделін розмовляла дуже схоже. В руках у нього був листок з друкованою шапкою. — Хотів вам осьо показати, що мені надіслали, так би мовити, колишні друзі. Здається, це називається «вимога про припинення протизаконних дій».
— Точно, — кивнув Ем-Джей.
— Ем-Джей робить вигляд, що розуміє адвокатську, — сказав Воллі у камеру, а Ем-Джей розсміявся.
— Чувак, у мене дядько адвокат!
— Шо, правда? А в мене гінеколог, але я не пхаю пальці у незнайомих жінок.
— Справді? Гінеколог? — захихотів Ем-Джей.
— Та ні, тупло, я жартую... Коротше, мені більше не можна говорити голосом Дрека чи використовувати його репліки та...
Він опустив очі на лист і зачитав:
— «...іншу інтелектуальну власність Еді Ледвелл та Джошуа Блея, надалі
— Творців...» Коротше, отаке. Такі справи.
— Чувак, це прутня з-під коня, — сказав Ем-Джей, хитаючи головою.
— О! — сказав Воллі, ніби йому щойно спала на думку ідея. — А твій дядько часом не хоче мене безкоштовно захистити?
Ем-Джей роззявив рота. Воллі зареготав.
— Та я жартую, чувак, але... — Він знову звернувся до глядачів: — ...але, я так розумію, Дрека мені тепер заборонили... бвах!
— Обережніше! — сказав Ем-Джей.
— Та це ж, бляха, просто...
— Так, — розважливо погодився Ем-Джей. — Це справжнє неподобство.
— За великим рахунком це я створив голос, персонажа і все таке, але, бачте, жартувати заборонено, сатиру не можна, не можна знущатись...
Зненацька камера наїхала на обличчя Воллі й показала його великим планом.
— ЧИ МОЖНА? — прогримів він голосом, до якого додали відлуння.
Коли камера знову від’їхала, Воллі й Ем-Джей опинилися у повністю білому просторі. Ем-Джей відкинувся у кріслі, прикинувшись сонним. На ньому була довга каштанова перука, джинсова сорочка і джинси з дірками, в руці — гігантський косяк. Воллі нап’яв світлішу перуку, так-сяк намастив обличчя підводкою та помадою й надягнув футболку з написом «Чорнильно-чорне пердце» і довгу спідницю у квіти.
Високим голосом із ессекським акцентом він спитав:
— Отже, ми лежали на цвинтарі... ти мене щойно помацав, так, Джошику?
— Ага-а-а-а... — сонним голосом озвався Ем-Джей.
— І ми оце курили, правда, Джошику?
— Ага-а-а...
— І раптом до мене прийшла ця геніальна, геніальна ідея. І так ми створили «Чорнильно-чорне пердце». Бо знаєте, коли пердиш, то це ніби твоє справжнє «я» виривається на волю, і це ніби метафора чогось глибинного та прекрасного, га?
Воллі відірвав сідниці від крісла і видав довгий і, вочевидь, цілком натуральний звук виходу газів. Ем-Джей пирснув сміхом, але додав тим самим обкуреним голосом:
— Ага-а-а, метафора-а-а...
— Мене надихнула покійна мама... вона мала великі проблеми з газами...
Ем-Джея корчило від стримуваного сміху.
— І гроші нас не цікавлять, правда, Джошику?
— Нє-є-є...
— Ми такі всі вільні духом. Ми хочемо, щоб світ насолоджувався моєю геніальністю безкоштовно.
— Вільні... ага-а-а...
— Саме тому ми нікому не платимо, га, Джошику?
Ем-Джей мовчки запропонував Воллі затягнутися косяком.
— Ні, сонечко, мені треба мати ясну голову для перемовин з «Нетфліксом»... Упс, я це сказала чи тільки подумала? Ой, чорт. Ну, гаразд, всім дякую, дивіться моє «Чорнильно-чорне пердце» далі.
Воллі знову пустив гази.
— О-о-о, як добре. Так, котику, — сказав він, підводячись і хапаючи Ем-Джся за сорочку, — іди малюй Серцика.
— Мені б проспатися, — простогнав Ем-Джей. — Я обдовбався.
— Ану пішов, гівнюк лінивий, час заробляти гроші. Ой, тобто робити мистецтво...
— Що ти таке в біса дивишся?!
Страйк поставив відео на паузу й підняв очі. У дверях стояла Меделін.
— Ютуберів, — відповів Страйк.
Меделін, боса, вбрана у сірий кашеміровий светр та джинси, усміхнулася, підійшла, закинула руки йому на шию і поцілувала. Її губи мали смак «Мерло».
— Вибач, мені треба було намалювати дизайн, поки я його чітко пам’ятаю. Іноді приходить ідея, і треба терміново її хапати.
— Без проблем. Там були такі великі рубіни чи що...
— То скло. Я не тримаю вдома справжніх коштовних каменів, бо з погляду страхування то кошмар. Іноді використовую штучні самоцвіти, щоб зрозуміти, як що буде виглядати. Мені треба ще випити, — додала вона, випустила Страйка з обіймів і взяла ще одну пляшку з винної шафки біля стіни. — Не день, а жах. Я забула, що пообіцяла дати інтерв’ю одній ювелірній блоґерці. Вона зовсім юна, і я не хочу узагальнювати, але серед них є такі малі засранки. І вона спитала, чи всі мої матеріали походять з етичних джерел — де в біса той штопор?! А я не можу сама поїхати до якоїсь Колумбії і там власноруч викопувати кожен смарагд, і віддавати кожен другий камінь сиротам теж не можу! Ні, я стараюся дотримуватися етичних стандартів, але чув би ти, як ця...
Меделін смикнула штопор, намагаючись відкоркувати пляшку. Страйк сховав мобільний у кишеню і простягнув руки.
— Так, ось... Я минулого разу ніготь зірвала! Коротше, ця засранка почала просторікувати про криваві діаманти, а я...
Із щойно відкоркованим вином і своїм пивом у руках Страйк вийшов за Меделін у вітальню. Генрі зник. Меделін опустилася на диван, без угаву розповідаючи про незаконне видобування золота у Латинській Америці і як вони з колегами-ювелірами докладають зусиль, щоб не купувати сировину в експлуататорів і злочинців. Страйк налив їй у келих вина і теж сів; здавалося, що Меделін досі виправдовується перед невидимою співрозмовницею. У животі забурчало. Він так сподівався, що поїсть чогось домашнього чи що Меделін хоч замовить щось.
— Ма, — гукнув Генрі зі сходів, — я до тата.
— Коли ти повер...
Але Генрі вже збіг сходами. Ляснули двері.
— Він тобі нагрубіянив? — спитала Меделін, насупившись. — Він сьогодні набурмосений, бо ноутбук зламався. Саме тому він сидів за моїм комп’ютером.
— Ні, Генрі був цілком привітний, — відповів Страйк.
— Справді? Оце так новини. Ти справді добре з ним спілкуєшся. Джим узагалі не вмів.
Страйк уже почув чимало відомостей про її колишнього чоловіка-актора, який покинув Меделін заради кінозірки і зрадив довіру Генрі, але він тримав зацікавлене обличчя, коли вона знову підняла цю тему. У животі знову забурчало. Коли Меделін зробила паузу, щоб пригубити вино, він спробував навести її на думку про їжу:
