— Так, — кивнув Страйк. — Може, твоя правда. Ти вже йдеш? Я спущуся з тобою, хочу взяти щось готове на вечерю.

Якби Робін не переймалася так питанням про те, чим напад на двох мультиплікаторів міг зацікавити МІ5, вона б помітила, що Страйк іде «по вечерю» до Чайна-тауну з невеликим рюкзаком, але вона надто поринула у цю загадку й проігнорувала його брехню.

13

Але жалі твоїх близьких

Не стишать твій, веселий сміх...

Джоанна Бейлі,

«Мати — маляті, що пробуджується»

Меделін та її син Генрі жили на Екклстон-сквері у Пімліко, в будинку, переробленому зі старовинної стайні. Батько Генрі оселився неподалік разом з дружиною і трьома дітьми. Вони з Меделін свідомо обрали один район, щоб синові легше було переміщуватися між оселями батьків. Генрі ніби непогано ладнав із мачухою та зведенюками. Страйкові, який виріс в атмосфері непевності та хаосу, все це здавалося дуже дорослим та цивілізованим.

Від станції «Вікторія» Страйк піїпки йшов під дощем, піднявши комір, і курив, поки мав можливість: Меделін сама не палила і не хотіла, щоб в її бездоганному будинку тхнуло цигарками. Сьогодні важче, ніж зазвичай, було перелаштуватися з роботи на побачення з Меделін. Страйк не мав нічого проти вічних запізнень Меделін ще й тому, що це давало йому більше часу набратися сил і витримати той збуджений стан, у якому вона завжди приходила. Однак сьогодні його думки лишилися з Робін і навдивовижу яскравою картинкою убитої мультиплікаторки з синцями на шиї і в старому взутті, яку Робін змалювала поліції. Правду кажучи, Страйк скоріше волів би лишитися в офісі й за китайською коробочкою обговорити деталі справи з Робін, а не прямувати до будинку Меделін.

Саме тому Страйк не казав собі правди.

Завтра — Валентинів день. На ранок Страйк замовив доставку орхідей для Меделін, а в рюкзак поклав листівку для неї. Жінці, з якою спиш, заведено підносити подарунки, якщо плануєш і далі з нею спати — а Страйк був цілком налаштований продовжувати як з очевидних причин, так і з тих, які сам ледь визнавав.

Коли Страйк подзвонив у двері, сходами загупали стрімкі кроки підлітка, і Генрі відчинив йому. Це був гарненький хлопчик з таким самим золотаво-рудим волоссям, як у Меделін; Генрі носив настільки довгу зачіску, наскільки дозволяло навчання у Вестмінстерській школі. Страйк добре пам’ятав себе у віці Генрі: як ніяковів через болючі прищі, що вилізали на безволосому підборідді, як не міг знайти штани водночас достатньо довгі й вузькі у талії (ця проблема для нього була давно вирішена), як почувався незграбою, як мучився різними нездійсненими бажаннями, що їх юний Страйк почасти сублімував на боксерському ринзі.

— Привіт, — сказав Страйк.

— Драсті, — буркнув Генрі і негайно утік. Страйк вирішив, що він відчинив двері не з власної волі, а на прохання матері.

Детектив увійшов, витер ноги, зняв і повісив пальто, а тоді пішов нагору

— не так швидко, як Генрі, й міцно хапаючись за поруччя. Коли він піднявся до великої вітальні, Меделін сиділа на дивані з олівцем у руці, схилившись над самоцвітами, розкладеними на білому аркуші на журнальному столику. Поруч стояла почата пляшка вина і повний келих.

— Котику, вибач, можна я трохи закінчу роботу? — знервовано спитала Меделін.

— Без проблем, — відповів Страйк і поклав наплічник на шкіряне крісло.

— Вибач, вибач, — мовила Меделін, не зводячи очей з дизайну, над яким працювала. — Спала на думку ідея, не хочу загубити. Генрі тобі принесе випити... Ген, принеси Корморану випити... Ген! — гаркнула вона, бо Генрі саме натягнув навушники і сів за комп’ютер у кутку кімнати.

— Що?

— Принести! Корморану! Випити!

Генрі мало не жбурнув навушники на підлогу.

Страйк сказав би, що сам може узяти собі випити, але не хотів створювати у підлітка враження, ніби почувається тут, як вдома.

— Чого тобі? — буркнув Генрі, проходячи повз детектива.

— Не відмовлюся від пива.

Генрі почалапав до кухні; довга грива мотилялася в нього перед очима. Щоб не заважати Меделін, Страйк пішов слідом.

У будинку майже все було білим: стіни, стеля, килим у спальні Меделін; в решті кімнат підлога була гола й дерев’яна, меблі — майже суцільно сріблясто-сірі. Меделін пояснила Страйку, що у нейтральному й монохромному просторі вона відпочиває вечорами після того, як цілий день дивиться на різнокольорові самоцвіти чи працює у своїй строкатій крамниці на Бонд-стріт. У її заміському будинку, за словами Меделін, було значно більше розмаїття та барв; варто якось з’їздити туди на вихідні. Страйк, маючи намір справді дати стосункам шанс, прийняв цю пропозицію.

Коли Страйк увійшов до оформленої в дусі мінімалізму кухні, Генрі саме відкрив величезний холодильник.

— Є «Гайнекен» і «Пероні».

— «Гайнекен», будь ласка, — сказав Страйк. — Генрі, можна у тебе щось спитати?

— Що? — нашорошився Генрі. Він був на цілу голову нижчий за детектива і явно обурювався, що мусить дивитися на нього знизу вгору.

— Твоя мама казала, що ти раніше дивився «Чорнильно-чорне серце».

— Ага, — так само нашорошено озвався Генрі, шукаючи у шухлядах відкривачку.

— Я його ніколи не бачив. Про що це?

— Ну таке, — дражливо стенув плечима Генрі. — Про цвинтар після заходу сонця.

Він зазирнув у чергову шухляду, а потім із власної ініціативи поділився інформацією, чим дещо здивував Страйка.

— Воно зіпсувалося. Раніше було краще. Вони продалися.

— Хто продався?

— Його автори.

— Це ті, на яких вчора напали?

— Що? — аж розвернувся до Страйка Генрі.

— На авторів «Серця» вчора напали на Гайґейтському цвинтарі. Поліція щойно назвала імена жертв.

— На Ледвелл і Блея? — перепитав Генрі. — Напали на Гайґейтському цвинтарі?

— Так, з холодною зброєю, — кивнув Страйк. — Вона загинула. Він у критичному стані.

— Бля, — сказав Генрі, тоді осікся: — Тобто...

— Та ні, — озвався Страйк. — Інакше і не скажеш. На обличчі Генрі промайнуло щось схоже на усмішку.

Він нарешті знайшов відкривачку. Зірвавши кришку з пляшки, Генрі спитав:

— Келих треба?

— Я питиму з пляшки, — відповів Страйк, і Генрі передав йому пиво.

— А ти це розслідуєш? — поцікавився Генрі, скоса глянувши на Страйка.

— Напад на цвинтарі? Ні.

— Поліція вже когось підозрює?

— Наскільки я розумію, ні, — відповів Страйк і відпив пива. — У мультфільмі ж є персонаж на ім’я Дрек, правильно?

— Є, — кивнув Генрі. — І він зіпсувався. Я дивився шоу заради нього. Він був такий кумедний... А що, вона серйозно загинула? Ледвелл?

Страйк стримав бажання відповісти: «Та ні, зовсім трошки».

— Так. Вона загинула.

— Bay, — сказав на це Генрі. Він здавався скоріше спантеличеним, аніж засмученим. Страйк згадав себе у шістнадцять років: смерть — якщо вона не торкнулася справді близької людини — здавалася чимсь далеким, абстрактним, ледве збагненним.

— Я чув, що актора, який озвучував Дрека, звільнили, — сказав Страйк.

— Так, — відповів Генрі. — Відколи вони вигнали Воллі, все спаскудилося. Розвели політкоректність.

— Яке у Воллі прізвище?

— Воллі Кард’ю, — відповів Генрі, знову трохи нашорошившись. — А що?

— Він знайшов собі іншу роботу, не знаєш?

— Так, він тепер ютубер.

— A! — озвався Страйк. — І що саме він робить?

— Тобто?

— Чим саме він займається на ютубі?

— Робить стріми ігор і все таке, — відповів Генрі тоном дорослого, який пояснює дошкільняті обов’язки прем’єр-міністра.

— Зрозуміло.

— Сьогодні буде стрім, — сказав Генрі, глянувши на годинник у плиті.

— Об одинадцятій.

Страйк подивився на власний годинник.

— Потрібна підписка, щоб дивитися?

— Ні, — відповів Генрі й аж скривився від такого невігластва.

— Добре, дякую за пиво. І за інформацію.

— Б-ласка, — буркнув Генрі й вислизнув з кухні. Страйк лишився й сперся на кухонний стіл, обличчям до холодильника. Випивши трохи пива, він дістав мобільний, зайшов на «Ютуб» і знайшов Воллі Кард’ю.