— Викинь на сміття, — попросив Страйк, побачивши цю листівку. — Ми розійшлися.
— О, — промовила Робін. — Це поки ти тут лежав?
— Та ні, пару тижнів тому. Не склалося.
— А, — кивнула Робін, а тоді піддалася спокусі: — Мирно розійшлися?
— Та не дуже, — відповів Страйк. Він відламав та з’їв ще кілька квадратиків чорного шоколаду. — Вона мене побила.
Робін воліла б не сміятися, але не змогла стриматись. Далі і Страйк зареготав, але довелося припинити, бо стало боляче у грудях.
— Чорт, ти в порядку? — спитала Робін, помітивши, як він скривився.
— В нормі. А ти?
— Та звісно що в нормі. Мене навіть не поранено. Все добре.
— Точно? — спитав Страйк, уважно дивлячись на неї.
— Так, — запевнила Робін, чудово розуміючи, до чого така прискіпливість. — Чесно, я в нормі. Найбільша проблема — синець, бо він мене вдарив по скроні. Я не можу спати на цьому боці.
Не хотілося розповідати Страйкові про безсоння, яке відтоді її мучило, і про кошмари, але він так само підозріливо дивився на неї, тож Робін сказала:
— Слухай, ну це був жах, не стану брехати. Мертвий Ініґо... хоч це було і не так страшно, як коли ми знайшли мертвим Вікаса... Але все сталося так швидко, і я знала, що поліція вже в дорозі, плюс поки Ґус намагався зґвалтувати мене, він не міг зашкодити Флавії та Каті. А ще, — тут Робін довелося стримати дещо істеричний сміх, який щоразу розбирав її протягом кількох останніх днів, — йому ну дуже кортіло зґвалтувати живу жінку, а не труп, і це теж спрацювало мені на користь.
— Не смішно, — зауважив Страйк.
— Та знаю, — зітхнула Робін. — Я зовсім не хотіла, щоб тебе поранили.
Страйку, пробач, будь ласка. Мені дуже шкода. Я так хвилювалася за...
— Ти не винна у моєму пораненні. Я мав власний вибір. І зовсім не мусив гнатися... — Він глибоко, наскільки дозволяла пробита легеня, вдихнув, а тоді змусив себе вимовити те, що зовсім не хотів говорити.
— Зайшовши до будинку, ти врятувала життя Каті та Флавії. Його жучки все записали. Ця паскуда рубала двері ванної, коли почула тебе біля дверей. Він вирвав основний електрокабель, а тоді побіг униз і сховався за дверима. А якби ти не викинула у вікно ту мармурову штуку, не збіглися б сусіди, тож... не скажу, що я якось жалкую про твої дії.
— Але якби ти загинув, я б собі цього ніколи не пробачила. Ніколи в житті.
— От тільки ще й ти не починай плакати, — сказав Страйк, а Робін поспіхом витерла очі. — Мені з головою вистачає Люсі. Я собі думав, до людей у лікарні приходять, щоб якось підбадьорити, а вона як на мене гляне — так щоразу фонтан тих сліз.
— Не можна на неї ображатися, — дуже гугняво відповіла Робін. — Ти мало не загинув.
— Але ж не загинув. Коротше, хай вивчить якісь анекдоти, бо більше не пущу.
— Вона сьогодні має прийти?
— Ні, — відповів Страйк. — Сьогодні прийде Прюденс.
— Що, ота сестра, з якою ти ніяк... психотерапевтка?
— Так. Зараз важко прикинутися зайнятим.
— От не треба, — сказала Робін, тепер усміхнувшись. — Ти б знайшов, як її здихатися, якби хотів.
— Мабуть, твоя правда, — погодився Страйк, а тоді додав: — Тільки зроби ласку, якщо Люсі дзвонитиме, не кажи їй про Прюденс...
— Чому?
— Вона не зрадіє, що я спілкуюся з Прюденс.
Робін закортіло порадити Страйку припинити брехати жінкам у своєму житті, але вона відкинула цю думку: рішення кинути курити, схуднути і почати тренуватись — вже неабияка робота над собою.
— Як там справи в офісі? — поцікавився Страйк, з’ївши ще трохи шоколаду.
— Все добре, не хвилюйся. Взяли двох наступних клієнтів зі списку очікування, два звичайних адюльтери, все чисто та зрозуміло. А! Тут зранку ще була історія. Дзвонив Натлі. Оскільки з «Розполовиненням» покінчено, проситься назад.
— Та ну? — з погрозою спитав Страйк.
— Все гаразд, Барклей з ним розібрався, — відповіла Робін. — Взяв у Пат телефон, і якщо я все правильно розчула, там було «в сраці я тебе видіу, боєгузливий ти шмат гівна».
Страйк засміявся, скривився і припинив.
— А скло у двері вже вставили? — спитав він, знову потираючи груди.
— Так, — кивнула Робін.
— І? — спитав Страйк.
— Що — «і»?
— Ти на нього дивилася?
— На що? На скло? Та не дуже. Я мало заходжу до офісу, але Пат нічого не сказала, тож мабуть, з ним усе гаразд. А що?
— Дай мій телефон, — нетерпляче попросив Страйк. — Господи Боже. Вас в офісі четверо, і жоден нічого не помітив?
Дуже збентежена Робін подала йому телефон. Страйк відкрив галерею і знайшов фото, яке на його прохання надіслав скляр.
— Ось, — сказав він і простягнув телефон Робін.
На фото були знайомі офісні двері з матовим склом, що їх Робін вперше побачила п’ять років тому, прийшовши як тимчасова секретарка до невідомого офісу і виявивши, що її відправили до чоловіка, який робив справу її мрії. Тоді Робін була ще певна, що втратила цей шанс назавжди. П’ять років тому напис, вигравійований на склі, був такий: «К. Б. Страйк, приватний детектив». Але вже ні. Тепер Робін дивилася на інший напис: «Детективна агенція Страйка та Еллакотт».
І зненацька невиплакані сльози закрапали на екран. Робін сховала обличчя у долонях.
— Дідько лисий, — пробурчав Страйк, поглядаючи на інших відвідувачів, які почали озиратись на Робін. — Я думав, ти зрадієш.
— Я так... я радію... але нащо ти отак вивалив це на мене? — відповіла Робін, гарячково витираючи очі.
— Вивалив на тебе? Та ти п’ять клятих днів повз це скло ходиш!
— Та не ходжу, я ж кажу, на с-стеженні...
Намацуючи на тумбочці серветки, вона скинула половину Страйкових листівок. Висякавши носа, Робін ледь чутно промовила:
— Дякую. Дякую тобі. Я просто... дякую.
Обійняти Страйка вона не наважилась, боячись йому нашкодити, тож натомість взяла його руку, яка лежала на ковдрі, і міцно стиснула.
— Та пусте, — сказав Страйк, відповідаючи на потиск. Він тепер навіть радів, що Робін нічого не помітила, і вийшла нагода особисто побачити її реакцію. — Давно вже треба було це зробити. Скажи, мабуть, Пат, щоб замовила нові візитні картки.
— Час відвідування закінчено! — гукнула з дверей медсестра.
— Є плани на вечір? — спитав Страйк.
Коли він відпустив її руку, Робін якось дивно завагалася. Подумала, чи не збрехати йому, але вирішила, що не можна, адже вона сама сердилася за це на Страйка.
— Ну, я... я сьогодні йду на побачення.
Страйкова борода приховала розпач, який він відчув, але лише частково. Робін вирішила не дивитись на нього і натомість потягнулася по сумочку, яку поклала на підлогу біля стільця.
— З ким? Не з Пезом Пірсом?
— З Пезом Пірсом? — аж заклякла Робін, не повіривши власним вухам.
— Ти думаєш, я б пішла на побачення з підозрюваним?
— Тоді хто це? Г’ю Джекс?
— Та ні! — відказала Робін. — Ні... це Раян Мерфі.
— Раян... чекай, отой хлоп із кримінальної поліції?
— Так, — відповіла Робін.
Страйк кілька секунд просто мовчав, намагаючись осягнути почуте.
— А коли таке сталося? — спитав він із дещо більшим притиском, ніж хотів.
— Він мене давно запросив, але я не могла піти, бо працювала, а тепер... тепер можу. Маю вільні вихідні.
— А. Зрозуміло.
Страйк не міг знайти слова.
— Ну... наче нормальний хлоп.
— Добре, що ти такої думки, — злегка усміхнулася Робін. — Добре, я ще прийду, коли буде нагода, якщо ти...
— Так, буду радий, — відповів Страйк. — Сподіваюся, це буде скоро. Робін знову усміхнулася, підвелася і пішла геть, на порозі озирнувшись і помахавши йому.
Страйк лежав і дивився на проріз дверей, у якому вона зникла, аж поки не повернувся його сусід після інфаркту. Детектив не звернув уваги на потужний шлейф «мальборо», який тягнувся за «колегою», бо переживав осяння — непомильне і небажане. Те, що він роками уникав називати на ім’я, виступило з темного кутка, звідки він не хотів його випускати, і Страйк зрозумів, що більше не вийде відкидати його існування.
