Робін почала пояснювати, Страйк змусив себе зосередитися, і коли вона закінчила, з ентузіазмом (усім, на який був здатен попри біль) сказав:

— Це збіса геніально, Еллакотт.

— Дякую, — відповіла Робін. Стараючись не сопіти надто гучно, Страйк не зважив на байдужість її тону.

— Можна послати до неї Барклея, — запропонував він. — То ж рідна глушина нашого ґлазґів’янина.

— Так, і я про це подумала, — погодилася Робін, якій невимушений тон давався так само важко, як і її партнерові. — Але... тут ще дещо сталося.

— Га? — не розчув Страйк, повз якого саме гуркотів двоповерховий автобус.

— Кажу, ще дещо сталося, — гучніше повторила Робін. — Мені щойно дзвонили, дзвінок був перенаправлений з офісу. Ця людина погрожувала мене вбити.

— Що?

Страйк відійшов подалі від гуркоту машин та гамору перехожих і завмер, заткнувши вільне вухо пальцем, щоб краще чути.

— Говорили пошепки. Здається, голос чоловічий, але стовідсоткової певності не маю. Сказав «я тебе вб’ю» і кинув трубку.

— Так, — почав Страйк; колеги з армійського світу одразу впізнали б наказовий тон, що не терпів заперечень. — Пакуй речі. Тобі треба повернутися до готелю.

— Ні, — відповіла Робін, яка крокувала туди-сюди вітальнею (адреналін шукав виходу, а цього було цілком досить). — Тут краще. Є сигналізація, подвійні двері...

— Та, дідько, «Розполовинення» знає, де ти живеш! — розлютився Страйк. Якого дідька Робін не робить, як їй сказано?

— І якщо вони зараз під будинком, — відповіла Робін, якій дуже кортіло визирнути за штори, — вийти просто до них із власної ініціативи буде найбільшою дурістю, яку я можу втнути.

— Якщо на тебе вже чекатиме таксі, — не буде, — заперечив Страйк. — Скажи, що тобі треба водій-чоловік. Попроси його піднятися нагору, бо в тебе важкий багаж, скажи, що заплатиш додатково, прихопи свій тривожний пристрій на випадок, якщо хтось на тебе кинеться.

— Хто б це не був, та людина хотіла просто налякати...

— Це чортові терористи! Всі їхні дії — це щоб лякати, курва, людей!

— Знаєш що? — відповіла Робін тонким голосом. — От тільки кричати на мене зараз не треба, чуєш?

Страйк розчув паніку в її голосі та із зусиллям, подібним до того, яке доклав, коли щойно піднімався зламаним ескалатором, стримав потребу викрикувати накази перед обличчям небезпеки.

— Вибач. Гаразд. Якщо не хочеш зібрати речі та виїхати, я приїду до тебе.

Останнє, чого хотілося Страйкові, — це дертися на третій поверх, а тоді спакувати речі, спуститися та їхати аж до Волтемстоу, але звук вибуху у приймальні офісу досі відлунював у його спогадах.

— Ти просто хочеш викликати у мене почуття провини, щоб я...

— Я нічого такого не хочу, — різко відказав Страйк, знову зрушуючи з місця і відчайдушно кульгаючи. — Я серйозно сприймаю імовірність того, що котрийсь із цих покидьків досі на волі та сподівається вколошкати ще одну нахабну жінку, поки організація не зникла к бісовій матері.

— Страйку...

— Та не... чорт! — загарчав він, бо нога, яка й так тремтіла, підігнулася. Страйк спіткнувся, але втримав рівновагу та покульгав далі.

— Що сталося?

— Нічого.

— Це нога, — здогадалася Робін, якій було добре чути його нерівне дихання.

— Все нормально, — збрехав Страйк, у якого на чолі, грудях та спині виступив холодний піт. Він намагався стримати хвилю нудоти, яка от-от мала захлеснути його.

— Страйку...

— Буду у тебе за...

— Не треба, — здалася Робін. — Я... гаразд, я повернуся до готелю.

Зараз викличу таксі.

— Точно?

Питання прозвучало агресивніше, ніж Страйк хотів, але куксу аж мотиляло щоразу, коли він наступав на протез. Дуже пощастить, якщо він дійде до дверей офісу на своїх двох.

— Точно. Я викличу таксі, попрошу допомогти з багажем... все як ти сказав.

— Гаразд, — відповів Страйк, звертаючи на Денмарк-стріт. Вулиця була порожня, тільки на іншому кінці бовванів жіночий силует. — Подзвони, коли сядеш у таксі.

— Обов’язково. До зв’язку.

Робін поклала трубку. Піддавшись нарешті пориванню лаятися щоразу, коли доводилося наступати на праву ногу, Страйк пошкандибав у бік дверей своєї квартири.

І впізнав Меделін тільки тоді, коли опинився вже зовсім близько від неї.

94

Тебе я кинула на землю під кінець

І втратила важким ударам лік,

Бо ти посмів ізняти свій вінець

І став як всі, — звичайний чоловік.

Мері Елізабет Кольридж,

«Смертельна битва»

— Ти що, п’яний? — гукнула вона, коли Страйк сперся на стіну найближчої крамниці, щоб утримати рівновагу.

— Ні, — відповів Страйк.

Меделін непевним кроком рушила до нього, і одразу стало зрозуміло, що про неї цього сказати не можна. Вона схудла, відколи вони востаннє бачилися, а срібні туфлі на високих підборах і коротка сукня кольору металік свідчили, що Меделін прийшла просто з вечірки чи, може, з чергової презентації книжки, альбому, косметичного продукту — словом, з такого місця, де люди демонструють себе, фотографуються, упевнюються у власній важливості.

— Я хочу поговорити з тобою, — нерозбірливо сказала вона. — Я, чорт забирай, дуже хочу з тобою поговорити.

Страйку було так боляче, він так тривожився та злився після дзвінка Робін, що хотілося тільки якомога швидше завершити цю сцену — та й потому.

— Гаразд, я слухаю, — видихнув.

— Ти просто мерзотник.

Меделін хиталася. Її сумочка на ланцюжку була розстебнута.

— Гаразд, — кивнув Страйк. — Це все?

— Пішов ти. Пішов ти в сраку. Я збирла... збиралася написати тобі листа, а тоді подумала, — ні, він це мусить п’чути з моїх вуст. Висл’хати мене! Ти проклятий брехливий мерзотник!

Попри рішучу налаштованість не робити цього протягом всієї мандрівки, Страйк дістав із кишені сигарети. Якщо Бог вирішив аж так йому дошкулити, к бісу всі домовленості.

— Такий ти хороший, га? — вишкірилася на нього Меделін. — Герой, бачте!

Страйк підкурив і затягнувся сигаретою, випустив дим.

— Не пригадую, щоб я так себе називав.

— Називав! Ще й як, трясця, називав! І ти викорстуву... використовував мене весь цей час! А тепер маєш, що хотів, га, маєш? — загорлала Меделін, і її істендський акцент раптом зробився дуже виразним.

— Я хочу, — відповів Страйк, курячи і дивлячись до неї, — дійти до ліжка і просто...

— Ти! Негідник! Мерзотник!

Меделін з усієї сили вдарила його кулаком у груди. Страйк відступив, і вона, мало не впавши, захиталася на високих підборах, а з розкритої сумочки випала і покотилася геть помада.

Страйк спробував обійти Меделін, але вона обома руками вчепилася йому в рукав.

— Ти мене використав, і я знаю, нашо...

Із відчуттям дежавю Страйк спробував вирватися від неї. Його запалена сигарета впала на тротуар.

— ...ти мене використав, проклятий паразит...

— Піди проспися, — кинув Страйк, намагаючись звільнитися і при тому не зламати їй пальці, — а тоді напиши мені листа.

Лівою рукою тримаючи його рукав, правою Меделін почала лупити Страйка по спині, аж поки він не вивернувся і не спіймав її за зап’ясток. На обличчі Меделін знову з’явився судомний вищир, який Страйк уже бачив після її презентації на Бонд-стріт.

— «Не говорити про мого татка!» Курва, ти такий самий, як він! Тільки, курва, не такий успішний! Вдаєш, що не хочеш сла... слави! А сам пораєш тільки знаменитих! Думаєш, вона тепер твоя, так?

— Не ганьбися, — сказав Страйк, досі намагаючись звільнитися так, щоб не завдати Меделін шкоди.

— Я ганьблюся? Та всі знають, що вона спить з Лендоном Дормером!

Ти кинувся їй на поміч, ти, курва, думаєш, ти їй треба?

— Треба, — відповів Страйк. Жорстокість, до якої схильні всі ображені коханці, прийшла йому на допомогу. — Вона за мною просто упадає. Але я не хочу ні її, ні тебе, тож просто згадай про бодай якусь гідність та...