Зупинити Аномію
Робін чекала так напружено, що аж забило подих. Пауза тривала й тривала, і це вселяло надію, бо якби Рейчел видалила фотографію, то сказала б про це одразу. Тоді з’явилися три крапки, а за ними — відповідь Рейчел.
Зараз подивлюся. Я збиралася її видалити, але не впевнена, що це зробила.
Пенні Павич
«Фото у неї», — зрозуміла Робін. Їй було байдуже, нащо Рейчел зберегла світлину — від злості на Паперовобілу чи з думкою самій знайти дівчину, яка вкрала її найкращого онлайн-друга. Головне — що Рейчел її зберегла.
Минуло три хвилини, хоч Робін здалося, що всі тридцять. Тоді Рейчел повернулася.
Маю фото.
Пенні Павич
Зараз пришлю.
Пенні Павич
Фото з’явилося раніше, ніж Робін встигла написати «дякую».
Дівчина на ньому була не просто гарненька — вона була справжня красуня.
Не старша двадцятьох років, із довгими рудими косами, молочно-білою, ледь вкритою ластовинням шкірою, високими вилицями та великими світло-карими очами. На дівчині була тільки розстебнута рожева сорочка, яка ледь прикривала соски, а свої перса вона тримала руками, стискаючи разом. Було видно плаский живіт; фото було обрізано одразу під пупком.
Рейчел, дуже, ДУЖЕ тобі дякую. Ти не уявляєш, як нам допомогла.
Зупинити Аномію
Будеш тримати мене в курсі? Будь ласка! Нестерпно отак нічого не знати. Будь-які новини будуть кращі за це.
Пенні Павич
Обов’язково. Будемо на зв’язку.
Будь ласка, не картай себе. Ти дуже сильно нам допомагаєш і ні в чому не винна. Абсолютно ні в чому. Цьом.
Зупинити Аномію
Цьом
Пенні Павич
Робін зберегла фото Паперовобілої на свій ноутбук, відкрила пошук за зображенням у гуглі і завантажила туди світлину.
Мабуть, вона мала здогадатися, що пошук покаже їй картинки з царини еротики та м’якого порно. На неї дивилися десятки жінок у розстебнутих сорочках, що демонстрували камері груди, і жодна не була схожа на Паперовобілу. Однак навіть це містило корисну інформацію: виходило, що Паперовобіла ніколи не викладала це фото в інтернет, а отже, ймовірно, і справді зробила і відправила його у приватному порядку, для бойфренда — або людини, яку вважала ним.
Робін уважніше придивилася до тла фотографії. Вона побачила слабко освітлену кімнату, яка, вочевидь, належала студентці, бо було видно письмовий стіл. Збільшивши фото, вона роздивилася на стільниці пласку коробку — і це були не цукерки, а пастельні олівці для малювання.
Вона обрізала фото, так що лишилося тільки обличчя дівчини, і завантажила його у пошук.
Значно краще: тепер на неї дивилися портрети рудокосих дівчат, деякі професійні, інші — ні. Робін почала уважно переглядати фотографії, вивчаючи обличчя, аж поки на шістнадцятому фото не спинилася.
Та сама дівчина: ті самі очі, ті самі вилиці, та сама довга грива рудого волосся. Робін схвильовано натиснула на фото. Воно було взяте з інстаграму, і, клікнувши на посилання, Робін вголос вигукнула:
— Так!
Власницю сторінки звали Ніколь Кристал. Гортаючи фото в її інстаграмі, Робін дізналася, що вона навчається у Мистецькій школі Ґлазґо. Численні фотографії робіт дівчини видавали великий талант: це бачила навіть Робін, що не зналася на малюванні. Однак траплялися й селфі, і на одному з них Робін зупинилася не без подиву. Привабливий білявий юнак в обрізаній чорній футболці обіймав Ніколь ззаду, торкаючись губами щоки. Гортаючи далі, Робін знайшла ще кілька фото юнака. Одне з них було обведене сердечком.
Чи знає цей хлопець, що його дівчина проводила цілі години у грі, спілкуючись із Вікасом Бхардваджем? Що вона надсилала йому провокативні фото?
Робін пошукала серед підписників Ніколь ім’я Вікаса, але не знайшла.
Після цього вона зайшла у твіттер і пошукала Ніколь Кристал там. Облікових записів з таким іменем було кілька, але потрібний вона визначила без жодного клопоту: Ніколь написала своє повне ім’я та виставила фото, а також вказала, що живе у Ґлазґо, але твіттером вона користувалася значно рідше, ніж інстаграмом. Останній твіт, ретвіт з акаунту під назвою «Жінки в мистецтві», був зроблений більше десятьох днів тому, до того, як знайшли тіло Вікаса.
І знову Робін відкрила список фоловерів Ніколь і за кілька хвилин знайшла те, що шукала. На її сторінку був підписаний справжній акаунт Вікаса Бхардваджа.
Робін із головою занурилася у свої пошуки і вкотре підскочила, коли задзвонив її мобільний. Це був офісний номер, дзвінки з якого перенаправлялися Страйкові чи Робін, якщо слухавку не брали. Вирішивши, що Страйк дістався Денмарк-стріт значно швидше, ніж вона думала, Робін прийняла дзвінок.
З динаміка почувся шепіт. Кожне слово було вимовлено дуже чітко:
— Я... тебе... уб’ю.
А далі — тиша.
93
Змокла у хлющі, точу зуби злющі,
Мій шлях неблизький та важкий...
Перенеси через поріг, впусти мене в дім!
Мері Елізабет Кольридж,
«Відьма»
Біль у нозі так дошкуляв Страйкові, що на транзитній станції «Вікторія» він присів перепочити на лавку і так просидів майже годину. Вирішивши, що нозі вже краще, а ловити таксі — справа не набагато легша за продовження поїздки у метро, він покульгав на перон і пропустив два поїзди, перш ніж наважився знову навантажити куксу. Коли Страйк вийшов нагору зі станції «Тоттенгем-Корт-Роуд», вже спустилася ніч, а він ледь утримувався від лайки на кожному другому кроці. У куксу ніби вгризалися скляні скалки, і вже годі було розібрати, що болить — зведені судомою м’язи чи розжарене підколінне сухожилля. Страйк страшенно шкодував, що не взяв із собою ціпок, обливався потом від того, що просто йшов уперед, і у певний момент виявив, що торгується з Богом, у якого загалом не дуже вірив. «Я схудну. Я кину курити. Тільки дозволь мені потрапити додому. Клянуся, я почну дбати про своє здоров’я. Тільки не дай мені упасти просто, курва, посеред вулиці».
Страйк дуже боявся, що кукса знову підведе і доведеться заново пережити приниження публічного падіння. Один раз із ним таке вже траплялося, і він добре уявляв, що з того вийде. Він — не тендітна літня пані, якій радо допоможе всякий перехожий, а здоровенний набурмосений сорокарічний чолов’яга. Такі довіри у громадськість не вселяють: люди думатимуть, що він п’яний чи небезпечний, і навіть таксисти не зглянуться на дядька, який махає їм, лежачи на тротуарі.
На щастя, зі станції метро Страйк вийшов ще ногами. Нагорі він притулився до стіни, хапаючи ротом нічне повітря, а вагу тіла переніс на здорову ліву ногу. Серцебиття потроху сповільнювалося. Страйк спостерігав за процесією щасливих гівнюків, які крокували собі повз на здорових ногах. З’явилася спокуса зайти до пабу «Тоттенгем», але то теж буде лише тимчасовий перепочинок. Ні, треба вертатися на Денмарк-стріт, і якщо вдасться видертися на останній поверх, здолавши три прольоти сходів, нагорі будуть холодопакети в морозилці та знеболювальне в аптечці, і можна буде зняти протез, усістися зручніше і вилаятися досхочу.
Щоб мати привід постояти ще дві хвилини, але не курити, Страйк дістав із кишені мобільний, глянув на екран і з подивом виявив повідомлення від Робін.
Маю добру новину. Набери, коли зможеш.
Важко сказати, чому Страйку спало на думку, що іти буде не так важко, якщо водночас розмовляти з Робін, але він натиснув її номер, тоді відштовхнувся від гостинної стіни і покульгав уздовж Чаринґ-Кросс-Роуд, притискаючи до вуха телефон.
— Привіт, — майже одразу взяла слухавку Робін.
— Що за добра новина? — спитав Страйк, намагаючись не скреготати зубами.
— Я знайшла Паперовобілу.
— Що-о? — не повірив своїм вухам Страйк, а нога на якусь мить ніби і справді стала менше боліти. — Як?
