Вони пішли повз групи молоді, яка насолоджувалася теплим вечором. На старих цегляних будівлях лежали сонячні відблиски. Робін, чиє студентське життя так жахливо обірвалося, мимохіть згадала ті короткі місяці щастя і свободи, про які зазвичай старалася не думати через те, що сталося під сходами в гуртожитку. За роки, що минули відтоді, вона прийшла до думки, що якби ґвалтівник у масці горили не затягнув її у темряву, вони з Метью ще двадцятирічними пішли б різними шляхами, бо мали різні інтереси, різне життя. Натомість Робін покинула навчання, повернулася до батьків у рідне йоркширське містечко і вчепилася у єдиного чоловіка на світі, який здавався безпечним. Спогади так само завдавали болю, тож Робін рішуче зосередилася на своєму оточенні.

— Мабуть, навчатися тут чудово, — сказала вона до Страйка, коли вони переходили річку Кем і з моста глянули на обсаджений вербами потік, яким веслувало двійко студентів.

— Так, якщо любиш статуї та бундючних франтів.

— Ого, — усміхнулася до нього Робін. — Я й не знала, що ти зачаїв таку образу. Ти ж сам учився в Оксбриджі, то в чім річ?

— Мене з Оксбриджу вигнали, — виправив її Страйк. Вони саме вступили на Ґаррет-Гостел-Лейн, вузький провулок між старими цегляними будівлями.

— «Вигнали» — це не коли ти пішов із власної волі, — заперечила Робін, яка знала, що Страйк покинув Оксфорд після таємничої смерті матері.

— Так, мабуть, саме так Джоан казала сусідам, — кивнув Страйк, який добре пам’ятав, яким гірким розчаруванням для тітки стало його прощання з Оксфордом.

— А що саме ти вивчав? — вперше поцікавилася Робін. — Класичну літературу?

— Ні. Історію.

— Справді? Ти знаєш латину, тож я подумала...

— Я не знаю латини, — відповів Страйк. — До ладу — не знаю. Просто маю гарну пам’ять і подужав середню школу.

Вони звернули на Трініті-Лейн.

— В одному зі сквотів, куди мене завезла мати, — почав Страйк, здивувавши Робін, бо про своє дитинство він говорив рідко, — був один колишній викладач класичної літератури з якоїсь крутої приватної школи. Назви вже не пригадаю, але це дуже відомий заклад. Той хлоп був алкоголіком і розповідав про нервовий зрив. Мабуть, щось таке з ним справді сталося, бо видно було, що дах не на місці, а ще він був просто шматком лайна.

Мені було років тринадцять, коли цей гад заявив, що з мене нічого не буде, бо, серед іншого, я не отримав освітнього мінімуму, який належить джентльменові.

— Наприклад?

— Наприклад, я не вивчав класичної літератури, — відповів Страйк. — І він процитував мені щось латиною з таким паскудним вищиром. Я не розумів, що то значило, тож не зміг повернутися і щось йому довести, але в дитинстві я страх як не любив, щоб хтось переді мною задирав носа.

Тепер вони йшли по Трініті-Лейн, обабіч якої так само височіли цегляні будинки.

— Менше з тим, — продовжував Страйк, — коли ми поїхали з того сквоту, а це було, здається, на наступний день, я прихопив всі латинські книжки того гада.

Робін зареготала, здивована таким поворотом подій.

— Там був томик Катулла, — додав Страйк. — Ти читала Катулла?

— Ні, — відповіла Робін.

— Брудні вірші... я все зрозумів, бо в книжці подавався паралельний переклад англійською. Суцільний секс, содомія, мінети і вірші про те, які кінчені всі, кого Катулл не любить, і про його закоханість у жінку, яку він називає Лесбія, бо вона походила з острова Лесбос.

— Але ж вона не була...

— Ні, вона була по чоловіках, і аж навіть дуже, якщо вірити Катуллу. Оскільки я не хотів, щоб ще якесь мурло пнулося передімною через латину, я по книжках того вчителя підготувався до іспиту на сертифікат про середню освіту і запам’ятав силу-силенну цитат.

Робін почала так реготати, що Страйк і сам не стримався.

— А що смішного?

— Ти вивчив латину, щоб довести щось людині, яку ніколи більше не побачиш?

— А чого він носа дер? — відказав Страйк, усміхаючись, але щиро не розуміючи, що у цьому такого дивного. — І скажу тобі так: латина — найкращий ляпас по пиці людям, які вважають себе вищими за тебе. Мені вона не раз прислужилася.

— Уперше бачу цю твою сторону, — сказала Робін, ледь стримуючи сміх. — Мабуть, слід було тобі сказати, що джентльмен не може вважатися таким, поки не розбереться як слід у розмноженні овець. Тоді ти б побіг отримувати диплом із цього предмета.

— Не хочу образити твого батька, — знову усміхнувся Страйк, — але якщо людині потрібна окрема освіта, щоб зрозуміти, як вівці розмножуються, у неї серйозніші проблеми, ніж джентльменський статус... Латина мені допомогла, коли я познайомився з Шарлоттою, — раптом додав він, а Робін негайно перестала сміятися і нашорошила вуха. — Вона думала, що я якесь бидло, але вирішила приділити мені увагу, бо хотіла позлити Росса, який прийшов на вечірку забирати її. Вони тоді зустрічалися і посварилися, тож вона хотіла, щоб Росс її приревнував.

Шарлотта вивчала саме класичну літературу, — додав Страйк, і вони ступили до пасажу Сенат-Гаус. — Вона сказала, що любить Катулла, тож я прочитав його перший вірш про любов до Лесбії, повністю. Решта — історія і шістнадцять років страждань. Дуже доречно, бо Лесбія Катуллу теж добряче виносила мізки... О, ми прийшли?

Перед ними височів коледж Ґонвіль-енд-Кіз. Арковий вхід перекривали чорні залізні ворота, а вигадливий кам’яний фасад сірувато-бежевої барви ніби заперечував сучасний світ, який представляли крамниці навколо. Зі своїх ніш на Страйка строго дивилися три статуї добродіїв у вбранні XIV та XVI століть. За ґратами брами виднівся пишний зелений газон і золотаві будівлі. У вартівні було порожньо. Жодної людини — ніде.

— Замкнено, — сказав Страйк, посмикавши ворота. — Ну звісно. Чорт. Аж раптом за ґратами з’явилася жінка азійської зовнішності, на вигляд років тридцяти, у лляних штанях та футболці. Вона несла сумку для ноутбука. Страйк загукав крізь ворота, поки вона не зникла:

— Даруйте? Агов? Ви знаєте Вікаса Бхардваджа?

Страйк був певен, що бачив її на груповому фото з Вікасом, і справді — вона зупинилася і злегка насупилася.

— Так, — відповіла вона, підходячи ближче до брами.

— Ми його друзі, їхали тут повз і вирішили зробити сюрприз, — сказав Страйк, — але він не відповідає на дзвінки. Може, ви підкажете...

Він відзначив, як жінка подивилася на нього, тоді на Робін, потім знову на нього. Вочевидь, саме присутність Робін переконала її, що Страйк безпечний.

— Ви були в його апартаментах?

— Так вони ж наче тут, — відповіла Робін.

— Ні, ні, він живе в будинку Стівена Гокінґа.

— Ай, точно, — схаменувся Страйк, розігруючи роздратування через власну забудькуватість. — Він же казав. Дуже вам дякую.

Жінка коротко всміхнулася і пішла геть. Робін уже шукала на телефоні, де розташований будинок Стівена Гокінґа.

— Тут далеченько. Краще повернутися до машини і під’їхати.

Тож вони пройшли свій маршрут у зворотному напрямку, сіли в автівку і скоро опинилися перед сучасною будівлею у формі літери «S» із сірого каменю, яку оточував буйний садок із великими трояндами і силою-силенною зелені. Табличка на будівлі запрошувала гостей пройти до кімнати консьєржа, але в будівлю саме заходив чоловік із довгим волоссям і замріяним поглядом, і Робін гукнула до нього:

— Даруйте, ми друзі Вікаса Бхардваджа! Можна ми зайдемо з вами?

Чоловік мовчки притримав двері. У Робін склалося враження, що він глибоко поринув у свої думки і заледве розуміє, що вони взагалі роблять.

— Ви часом не знаєте, де Вікасова кімната? — спитала Робін. — Ми друзі, і...

Чоловік з довгим волоссям мовчки показав ліворуч і пішов собі.

— Дарма він так, — сказав Страйк, коли вони проходили під портретом Стівена Гокінґа. — Не можна пускати в будівлю невідомого кого.

— Погоджуюсь, — кивнула Робін. Після нападу на неї у гуртожитку посилили заходи безпеки, але люди все одно тримали вхід відчиненим для друзів.

— Гаразд, ось тут на візку має бути зручно, — відзначив Страйк. Підлога була гладенька, трохи вигнутий коридор, у який вони завернули, — широкий, з білими дверима у стінах.