— Може, щоб Аномія лишався чистим та анонімним?

— Можливо, — із сумнівом відповіла Робін, — але Боже мій, якщо Аномія керує грою, весь час твітить і ще намагається клеїти дівчат за системою Коша, коли він спить?

— Так, вільного часу в нього має бути небагацько, — погодився Страйк. — А ще у нас є нова загадка! Якого біса Вікас Бхардвадж, астрофізик в одному з найпрестижніших університетів світу, забув у товаристві Аномії?

— «Вона моя сестра», — процитувала Робін. — Слухай, я тут подумала...

У Страйка задзвонив і негайно був підключений до блютузу мобільний. Він прийняв дзвінок, і з динаміка почувся голос Мідж:

— Страйку?

— Так, я тут, і Робін теж.

— Є новини... про Росса...

Було чутно, що Мідж захекалася. Страйк і Робін перезирнулися.

— Все добре? — спитав Страйк.

— Так... все гаразд... довелося бігти... зараз віддихаюся...

— Ти була у заміському володінні Росса?

— Так... довелося незаконно проникнути на територію... тільки не казися, це був єдиний спосіб отримати те, що мені було треба... Фух, — вимовила Мідж, глибоко вдихнувши. — Коротше, я сиділа на пагорбі над маєтком і спостерігала за територією в бінокль.

— Пагорб теж належить Россу, наскільки я розумію?

— Так, але тільки звідти я могла щось бачити. Там дерева, мене не було видно. Словом, дві години тому вийшли дві старші дівчинки з поні і повели їх до... як це місце називається, коли їздиш верхи, але не просто по полю?

— Манеж? — припустила Робін.

— Хай буде він, — погодилася Мідж. — Страйку, дещо з того, що я розповім, тебе вибісить, але трясця, я б і знову вчинила так само.

— Якщо ти не стріляла в дітей зі снайперки, не бачу причин виганяти тебе з роботи, коли і так не вистачає рук, — відповів Страйк. — Кажи вже.

— Словом, вони стрибали через маленькі бар’єри і все таке, а тоді вийшов Росс і я ввімкнула камеру.

— Знімати на приватній території заборонено законом, але біс вже з ним...

— Щойно з’явився татко, у молодшої перестало виходити. Поні не слухався. Тож це мудило зайшло в манеж, підняло бар’єр і наказало перестрибнути. Я наперед знала, що буде, — додала Мідж. — Просто нутром відчувала, що його понесе. Тож я почала спускатися, продовжуючи знімати...

— І він тебе побачив? — сердито глянувши на динамік, звідки лунав голос Мідж, запитав Страйк.

— Ні, тоді ще ні, — відповіла Мідж. — Я сховалася за таким великим кущем із квітками, не знаю, як називається...

— Не час для ботаніки! Що, трясця, сталося?

— Дитина запевняла його, що не зможе перестрибнути бар’єр. Плакала, трусилася... старша не витримала і почала просити татка не мучити сестру. Росс підійшов, стягнув її з поні, дав ляпаса і наказав іти всередину. Вона стала наполягати, що залишиться, тож він знову її вдарив і прогнав.

Треба було вже тоді втрутитися, — розповідала Мідж, — бо тоді не сталося б того, що було далі. Але я сиділа в засідці і знімала, а Росс пішов до меншої дитини і наказав стрибати уже, дідько її вхопи, і хльостати поні батогом, щоб змусити його. Це був чортів абсурд. Той бар’єр був вищий за поні.

Дитина перелякалася, але Росс кричав та й кричав, і вона помчала до бар’єра, луплячи ту конячку, як татко наказав, і поні просто врізався у той бар’єр та й упав. Упав на малу. Я почула, як вона закричала криком. Поні не міг підвестися, бо застряг ногою у бар’єрі, а мала не могла з-під нього вилізти.

От тоді я й вискочила з кущів, — сказала Мідж. — Я вмію надавати першу допомогу. Я не могла залишити дитину в такому...

— Певен, Росс залюбки допустив тебе до доньки і навіть не спитав, якого дідька ти сиділа в кущах...

— А що вона мала робити? — гаряче спитала Робін, яка була цілковито на боці Мідж. — Знімати, як поні роздушить дитину на смерть?

— Я саме перелазила через паркан, коли Росс стягнув коника з малої, але там як мінімум зламана нога. Вона була біла, мов те полотно.

Коротше, Росс мене побачив, — продовжувала Мідж, — і негайно розкричався, «ти ще в біса хто така» і тому подібне, і... це тобі, Страйку, теж не сподобається...

— Ти йому сказала, що все зафільмувала?

— Авжеж, — відповіла Мідж. — А тоді він кинувся на мене з батогом. Я думала, такого вже не існує з вікторіанських часів.

— Він кинув доньку лежати з поламаною ногою і кинувся на тебе? — не повірила власним вухам Робін.

— Трясця, а що такого? — спитав Страйк. — Це ж через нього вона зламала ногу, то чого раптом має ввімкнутись совість? Я так розумію, ти від нього втекла? — уточнив він у Мідж.

— Авжеж, — повторила Мідж. — Він не дуже спортивний. Ту ліниву сраку всюди возять, хіба ні? Тож так, утекла. І маю для тебе запис знущань над дітьми і тваринами. Сподіваюся, хоч це тебе трохи потішить.

— Потішило, — відповів Страйк. — Сподіваюся, Росс вирішить, що ти якась ненормальна захисниця коней... Що ж, тактику я не схвалюю, але результат відмінний. Мої вітання.

Коли Мідж поклала слухавку, Страйк зітхнув із величезним полегшенням.

— Що ж, маючи це, запис від Дева плюс відомості від п’яної няні, здається, ми схопили Росса за яйця. Щойно Бхардвадж скаже нам, хто Аномія, матимемо мінус дві справи і зможемо зосередитися на Спритнику і добрих грошах від його вітчима.

Робін не відповіла. Страйк скоса глянув на неї, відзначив кам’яний вираз обличчя і негайно зрозумів, у чім справа.

— Я теж не радий, що дитина постраждала.

— Я й не думала про тебе такого, — холодно відповіла Робін.

— Тоді чого дивишся, мов Медуза Горгона?

— Просто думаю, що дівчатам не стане легше від того, що побої від їхнього татка потрапили на відео. Він просто стане обережнішим і буде наступного разу озиратися.

Страйк дістав із кишені електронку, відвернувся до траси М11 за вікном і сказав:

— Я не забув, що обіцяв знайти допомогу для них. Якщо буде шанс, я зроблю все можливе.

84

Який мій гріх, щоб заслужити це?

Крістіна Россетті,

«Зара»

Була майже сьома вечора, коли Страйк та Робін нарешті дісталися околиць міста Кембридж. Ясне весняне небо м’яко світилося, а Робін попри утому відзначила, як навколо стає все більше красивих будівель у стилі класицизму. Прямували до коледжу Вікаса Бхардваджа.

— Яка іронія, — мовив Страйк, який дивився сайт коледжу на телефоні. — «Кіз (то один із хлопів, на честь яких коледж назвали) прославився тим, що встановив незвичні правила вступу, заборонивши вчитися тут хворим та недужим, а також валлійцям...» Із забороною валлійців кожна притомна людина погодиться, а от щодо Вікаса Бхардваджа Кіз явно погарячкував... Боже, та тут і Стівен Гокінґ працював... четвертий за древністю коледж... один із найбагатших...

— І казна-де розташованих, — поскаржилася Робін, яка бачила коледж на навігаторі, але доводилося кружляти плетивом вулиць і ніби віддалятися від нього. — Як щодо пройтися пішки? Ми не зможемо зупинитися близько, там суцільні автобусні смуги та пішохідні вулиці.

— Без проблем, — відповів Страйк і відкрив наступне вікно на телефоні. Там була фотографія Вікаса в інвалідному візку, вбраного у світло-зелену сорочку та джинси. Його оточували колеги. Вікас і справді був вродливим — з густим чорним волоссям, квадратною щелепою і виразною чарівливою усмішкою. На погляд Страйка, йому було років двадцять п’ять. Він бачив, що у молодика є проблеми з руками — вони були покручені — і з ногами, бо, як і в Ініґо Апкотта, видно було ознаки дистрофії м’язів. Згідно з підписом під фото, Вікас із колегами досліджували нейтронні зірки, про які Страйк не знав рівно нічого, а позували для фото у Трі-Корті на тлі ясно-зеленого газону і будівель із золотистого каменю.

— Мабуть, із візком тут не дуже зручно жити, — відзначив Страйк, роздивляючись вузькі двері у Вікаса за спиною. Понад сумнів, за ними лежали сходи ще вужчі та крутіші, ніж у готелі «Марина».

За кілька хвилин Робін знайшла стоянку і вони вийшли. Робін звірилася з маршрутом на телефоні.