У кінці коридора високий і худий білий чоловік та маленька темношкіра жінка роздивлялися щось на стіні.

— На дверях немає прізвищ, — сказав Страйк. — Пропоную спитати у тих людей, а якщо вони не знають, почнемо стукати.

Почувши кроки Страйка і Робін, двоє і кінці коридору поспішно розвернулися до них. Вони здавалися стривоженими, навіть наляканими.

— Ви не підкажете, де кімната Вікаса Бхардваджа? — спитав Страйк.

— Це вона, — відповіла жінка, показуючи на двері, перед якими вона стояла. На двері була почеплена табличка, надрукована великим шрифтом, тож Робін і Страйк все прочитали дуже швидко.

Поїхав до Бірмінгема. Буду в понеділок.

— Хто ви? — спитав чоловік.

— Я приватний детектив, — відповів Страйк.

Робін чудово розуміла, чому він сказав це. Щось тут було не так: страх на обличчях цих двох, записка, з якої виходило, що Вікас там, де його нема, неприємний запах у повітрі, який нагадував запах у старій кімнаті Джоша та Еді у Норт-Ґров, де потиху розкладався у банці дохлий пацюк. Серце шалено закалатало від здогадки про те, що відмовлявся визнати розум.

— Ви мали з ним зустрітися? — спитав у наляканої пари Страйк.

— Так, — відповіла жінка.

— Хтось пішов по консьєржа?

— Так, — відповів чоловік.

Ніхто не поставив під сумнів право Страйка ставити ці питання, і навіть із цього було ясно, що тут сталося щось дивне, і пара це розуміє.

— Він зазвичай лишає друковані записки? — спитав Страйк.

— Так, — знову озвалася жінка, — але це не його шрифт. Він використовує «комік санс». Це такий жарт.

За спиною почулися поспішні кроки, і всі четверо розвернулися до ще однієї жінки, білявки в окулярах, яка бігла коридором.

— Консьєржа немає, — видихнула вона. — Не змогла його знайти.

— У машині, — сказав Страйк до Робін. — В ладничку. Відмички. Зможете сходити з нею? — спитав він у білявки. — Щоб вона могла знову зайти до будівлі?

Жінка в окулярах рада була почути якісь інструкції. Разом із Робін вони побігли до машини.

— Поліцію не викликали? — спитав Страйк у чоловіка.

— Ми прийшли десять хвилин тому, — відповів він, зовсім перелякавшись. — Думали, консьєрж...

— Дзвоніть негайно, — сказав Страйк. — Коли я відчиню двері, всередину ніхто не заходить. Хіба що він досі живий.

— О Боже, — промовила темношкіра жінка і притиснула руку до вуст. Чоловік дістав мобільний і набрав 999.

— З’єднайте з поліцією, — тремким голосом попросив він.

Страйк тим часом розглядав двері, не торкаючись їх. У верхньому кутку він помітив відзнаку, бліду, ледь помітну: рожевий овал, ніби слід затягнутого у латекс пальця.

Швидкі кроки, брязкіт ключів: Робін і білявка вже поверталися.

— Ми тривожимося через нашого друга з інвалідністю, — казав поліції високий худий чоловік. — Він не бере слухавку і не відчиняє двері... Так... Будинок Стівена Гокінґа...

Страйк взяв у Робін відмички, спробував одну, другу і нарешті прокрутив замок, а тоді штовхнув двері.

Темношкіра жінка пронизливо закричала. Вікас Бхардвадж сидів в інвалідному візку обличчям до дверей, спиною до столу та комп’ютера. Його біла сорочка була брунатна від засохлої крові, очі та рот — розтулені, голова звисала набік, а горло було перерізане.

ЧАСТИНА П’ЯТА

Ближче до вершини волокна зненацька завертають всередину шлуночка і формують так званий вихор.

Генрі Ґрей,

член Королівського товариства Лондона,

«Анатомія Ґрея»

85

Я думала, що мої серце й дух

Вгамовані і мертві; щем ущух.

Емі Леві,

«Старий будинок»

На місці злочину працювали криміналісти, тіло Вікаса Бхардваджа забрала швидка, а поліція відвела Страйка та Робін убік від друзів Вікаса до крихітної кімнатки з високим вікном. На вигляд це була якась дивна комбінація комори й кабінету — під стіною тягнулися полиці з теками, стояв стіл і пара стільців, в кутку тулилося відро зі шваброю. Тут Страйк і Робін дали свідчення рудочубому місцевому поліціянту у формі, який не завдав собі клопоту приховати своє підозріливе ставлення до них і дуже агресивно розпитував Страйка про відмички.

Страйк розповів йому про участь Вікаса в онлайновій грі та навмисно згадав той факт, що у гру проникнуло «Розполовинення», сподіваючись, що після цього приїдуть компетентні особи, але ці подробиці тільки сильніше розсердили рудочубого офіцера. До кімнати зайшов інший поліціянт із мобільним в руці. Рудочубий вийшов прийняти дзвінок, за десять хвилин повернувся і наказав Страйкові та Робін лишатися на місці.

Вони просиділи у крихітній кімнатці ще годину. Ніхто їх не чіпав, тільки згорьований консьєрж приніс ледь теплої кави у пластинках.

— Доктор Бхардвадж був чудовою людиною, — сказав він. — Такий люб’язний...

Йому зірвався голос. Поставивши каву на стіл, консьєрж пішов, притискаючи долоню до очей.

— Бідолаха, — тихо мовив Страйк, коли двері зачинилися. — Тут немає його провини.

Робін (вона гадала, що ніколи не забуде видовище Вікаса Бхардваджа з розтятим горлом, ті перерізані сухожилля та судини у рані) сказала:

— Як гадаєш, нащо вони нас тут тримають?

— Чекають на начальство, — відповів Страйк. — Сподіваюся побачити кілька знайомих облич. Я для того і сказав тому рудому придурку про «Розполовинення».

Небо за високим вікном потемніло і вкрилося зірками, коли двері знову прочинилися і Страйк із полегшенням упізнав акуратну фігурку Анджели Дарвіш.

— Ось і нова зустріч, — промовила вона. Страйк почав підводитись, щоб запропонувати Дарвіш сісти, але вона похитала головою.

— Дякую, не треба. Я прочитала ваші свідчення. Отже, Бхардвадж був учасником тієї вашої гри? У яку проникло «Розполовинення»?

— Не просто учасником, а співтворцем, — відповів Страйк.

— Ви не знаєте, він давно помер? — спитала Робін у Дарвіш.

— За попередньою оцінкою — близько доби тому, — відповіла Дарвіш.

А отже, подумала Робін, коли вони зі Страйком зупинялися випити кави на заправці під Кембриджем, було вже запізно.

— Тут повно камер, — сказав Страйк, який помітив це одразу, як зайшов до будівлі. — Я б сказав, що безпека тут на висоті, якщо тільки той дурень, що впустив нас, не впускає так само усіх.

— Дурень, що вас впустив, — доктор теоретичної фізики, — відповіла Анджела Дарвіш. — Його саме допитують. Споконвічна проблема таких гуртожитків. Загальний рівень безпеки визначає найнеобережніший пожилець. Втім, знайти вбивцю має бути легко. Ви правду кажете, тут усюди камери — комусь дуже кортіло убити бідолаху, якщо він ризикнув показати обличчя на стількох плівках.

— Маю підозру, що замість обличчя ми побачимо латексну маску, — відказав Страйк.

Дарвіш ніяк не відреагувала на це зауваження. Цікаво!

— Ми постараємось не допустити, щоб ваші імена просочилися у пресу, — сказала вона. — Після тієї історії з бомбою зайва медійність вам не треба.

— Дякую, — сказав Страйк.

— Де ви тепер живете?

— Сам не знаю, — відповів Страйк.

— Як знатимете — повідомте нам, — сказала Анджела Дарвіш. — Нам, мабуть, треба буде поговорити з вами знову. Я вас звідси виведу, — додала вона. — Не хвилюйтеся, перед місцевими поліціянтами я за вас поручилася.

— Дякую, — мовив Страйк, підводячись, і скривився: коліно знову сіпав біль. — Здається, тому рудому ми не сподобалися.

— Нормальна реакція на людей з відмичками, — сухо всміхнулася Дарвіш.

Коли вийшли у темний сад, Робін побачила поліційні машини. Під будинком зібралися студенти, яких, понад сумнів, нажахало те, що трапилось з одним із них.

— Щасливої дороги, і не забудьте повідомити, де вас шукати, — сказала Дарвіш, коли дійшли до Страйкової автівки. Помахавши на прощання рукою, вона пішла геть.