Коли дівчину нарешті стало можливо добре роздивитися, Робін відзначила дві речі. По-перше, вона була дуже схожа на свою кузину Еді Ледвелл: те ж саме квадратне обличчя, ті ж самі пухкі губи. Втім, очі у Рейчел були карі, ніс — орлиний. А по-друге, Рейчел перебувала на стадії ніяковості за себе, яку дуже добре пам’ятала сама Робін. У цей час тіло дівчини перестає бути просто вмістилищем болю чи приємності, починаючи приваблювати хтиву увагу, оцінювання, осуд. Крокуючи до лавки, Рейчел склала руки на грудях, ніби захищаючись. Вона роздивлялася Робін, явно вагаючись, чи це та людина, з якою було домовлено зустрітися.
— Рейчел? — спитала Робін, підводячись і усміхаючись (як вона сподівалася) заспокійливо. — Я Робін, власниця акаунту «Зупинити Аномію».
Вона простягнула руку. Рейчел потиснула її, а Робін відзначила, що долоня у дівчини волога.
— Дякую за зрозумілі інструкції, — сказала Робін, сідаючи на лавку імені Дженет Мартін. — І парк дуже гарний. Тут всі лавки іменні?
— Ні, — відповіла Рейчел, — тільки ця.
Вона постояла, смикаючи полу теплої сорочки, а тоді сіла поруч із Робін. На вигляд їй було максимум шістнадцять років.
— Я тут зустрічалася з кузиною, поки вона не поїхала. Вона жила на іншому боці парку.
— А куди вона поїхала?
— До Бредфорда.
— Не так і далеко, — відзначила Робін.
— Ага, — погодилася Рейчел.
Струмок дзюрчав про своє, а на тому боці весело гавкав, ганяючись за м’ячем, лабрадор. Рейчел глибоко вдихнула, а тоді спитала:
— Ти ж Баффілапуся, так?
— Так, — кивнула Робін.
— Я так і подумала, — відповіла Рейчел. — Це не міг бути збіг: спершу я кажу, що шукаю людину, яка зможе зупинити Аномію, а тоді ти одразу мені пишеш. То хто ти, якщо не журналістка і не з поліції?
Робін дістала з кишені гаманця і простягнула Рейчел візитівку.
— Це я. Я приватний детектив. Ми з партнером намагаємося встановити особу Аномії.
Видно було, що назва агенції на картці нічого не каже Рейчел. Вочевидь, Ґрант не розповідав доньці про цю справу. І, звісно ж, Рейчел спитала:
— А хто вам платить?
— Боюся, я не можу цього розголошувати, — відповіла Робін. — Але це хороші люди. Вони прагнуть зупинити Аномію і їм не байдужа доля «Чорнильно-чорного серця».
Рейчел не зводила з неї недовірливого погляду, і Робін додала:
— Рейчел, як я й казала вчора ввечері, про нашу розмову ніхто не дізнається. Вона строго конфіденційна. Я навіть нотаток не робитиму.
— А моє прізвище ти знаєш? — прошепотіла Рейчел.
— Так, — кивнула Робін.
Очі Рейчел наповнилися сльозами.
— Ти, мабуть, думаєш, що я огидна.
— Зовсім ні, — без усмішки відповіла Робін. — Чого б це?
— Бо вона була моєю двоюрідною сестрою, а я...
По щоках Рейчел заструменіли сльози, плечі зсутулилися. Вона почала схлипувати. Робін видобула з сумки пачку серветок і вклала Рейчел у руку.
— Дякую, — схлипнула та.
— Чому ти плачеш? — тихо спитала Робін.
— Бо я була однією з них, — шморгнула носом Рейчел. — Я грала у «Гру Дрека», а Еді, мабуть, гадала, що ми всі її ненавидимо, але це не так, ми не всі... Але я так шкодую, що зв’язалася з Аномією! Так шкодую, що не написала їй, не сказала, як мені подобається мультфільм... просто щоб вона знала, що серед її родичів б-бодай одна людина...
Слова Рейчел стало годі розібрати, бо вона притиснула до обличчя обидві руки з серветкою.
— ...і пішла на її похорон, — схлипнула Рейчел, опускаючи руки, — а потім у поїзді зайшла на твіттер, а там люди жартують про ексгумацію, і тоді вдома я напилася, випила пів пляшки горілки, і так шкодувала... шкодувала, що я взагалі... Я нікому нічого про це не розповідала, бо якщо мама дізнається, що я в тій грі... Мама думає, що в усьому винні фанати, і каже, що батько нажився на убивстві, і що...
її слова потонули у гикавці й рюмсанні.
— Рейчел, — м’яко мовила Робін, — я жодного разу не бачила, щоб у грі ти казала щось огидне чи когось цькувала, а надто Еді. Бути фанатом — не злочин.
— Треба було не мовчати, — схлипнула Рейчел. — Коли всі дізналися, що вона загинула, Аномію цікавив тільки притік нових гравців. Чого я взагалі там лишилася?
— Бо це були твої друзі, — відповіла Робін. — Бо тобі було з ними цікаво.
— Ти така добра, — витерла очі Рейчел, — але ти просто собі не уявляєш, що там коїться. Аномія весь час жартував про убивство, а ми всі терпіли, а ще у грі були люди, яких не можна було терпіти, і я це знала, і Моргаус. Але він перестав зі мною розмовляти, і я навіть не могла обговорити ні з ким цю проблему. Ти просто не уявляєш, що там коїться, — повторила Рейчел. — Якби знала — я б тобі була огидна.
— Я розповім тобі свою теорію про те, що сталося, — відповіла на це Робін.
— Я думаю, що ЛордДрек і Віліпечор заявили, що Еді сама прикидалася Аномією, а тоді передали модераторам досьє із так званими доказами.
Шок Рейчел виглядав майже комічно, але Робін прикинулася, що нічого не помічає.
— Я думаю, що Серцелла пообіцяла передати досьє Джошеві і зробила це, і думаю, що Джош зустрічався з Еді, щоб поговорити про неї в ролі Аномії, а наступного дня ти дізналася, що на них на тій зустрічі напали.
— Звідки ти все це знаєш? — нажахано спитала Рейчел.
— Дедукція, — пояснила Робін, яку цей острах стривожив; ще не вистачало, щоб дівчина злякалася і накивала п’ятами. — Але Рейчел, ти була в найгіршому разі просто свідком. Ти не спричинила цих подій. В них немає твоєї провини.
— Я могла про все розповісти Еді, могла попередити її про досьє...
— Як? — розважливо спитала Робін. — Ви навіть не спілкувалися. Я думаю, її агент навіть не дав би тобі з нею зв’язатися, він би не повірив, що ти її родичка. Відомі люди постійно отримують дивні повідомлення від незнайомців.
— Я мала хоча б спробувати, — з жаром заперечила Рейчел, а з її очей знову потекли сльози.
— Ти не знала, до чого призведе ця історія з досьє, і ти б наразилася на серйозну небезпеку, якби ЛордДрек і Віліпечор дізналися, що ти хочеш завадити їхнім планам. Не треба так себе картати, Рейчел. Ти ні в чому не винна.
Рейчел хлюпала носом, струмок дзюркотів, на іншому березі сміялися, верещали, бігали і ганяли м’яча діти. Робін вирішила, що випитувати у Рейчел ім’я Моргауса поки рано — треба добитися більше довіри — і спитала:
— А як ти натрапила на «Чорнильно-чорне серце»? Просто знайшла на «Ютубі» і підписалася?
— Ні, — відповіла Рейчел, опустивши очі на серветку, яку вона крутила в руках. — Дізналася від одного хлопця, з яким спілкувалася у «Пінгвінячому клубі». Це така ніби соцмережа для дітей. Дуже мила. Ми там всі були мультяшними пінгвінами і спілкувалися.
Вона тремко розсміялася.
— Ага, і там був цей хлопчик на ім’я Золтан, з яким я подружилася. Він скаржився на батька, який з нього знущався, а мій батько саме тоді покинув маму, яка була дуже хвора, і втік до колеги з роботи. Ми з мамою мусили переїхати з Лондона до Лідса, я тут нікого не знала і тому весь час сиділа у «Пінгвінячому клубі». Ми з Золтаном спілкувалися і підтримували одне одного.
Золтан знайшов на «Ютубі» першу серію «Чорнильно-чорного серця» і сказав, що я обов’язково мушу це бачити, бо це просто капець як прикольно, і я подивилася, і мені сподобалося. Ми просто божеволіли за «ЧЧС».
А потім я дізналася, що мультфільм робить моя кузина, — тихо долала Еді, — і я так розпсихувалася, не могла в це повірити. Я розповіла Золтану, що Еді Ледвелл — моя двоюрідна сестра, а він почав... дуже дивно поводитися. Заявив, що теж її знає і що вона з ним фліртувала. Я не думаю, що він був набагато старший за мене. Він просто брехав! Я йому так і сказала, і ми сильно посварилися, але я поступилася, бо це був мій друг, і я думала, що йому дуже погано і тому він всяке вигадує, щоб було легше, чи щоб справляти на інших враження, чи не знаю що.
Але потім, — зітхнула Рейчел, — він змінився. Він почав, ну знаєш, підкочувати до мене. Ніколи так раніше не робив, ми просто дружили, спілкувалися, обговорювали мультфільми і наші проблеми...
