>

>

>

>

>

>

>

>

>

>

>

>

>

>

>

>

>

>

>

>

82

Бува, дівчата червоніють, бо живі,

А хочеться від сорому померти...

Торкнувшись полум’я життя, немов комахи,

Крилаті, тілом гинуть у вогні.

Елізабет Баррет Бравнінґ,

«Аврора Лі»

Робін так поспішала на зустріч із Рейчел Ледвелл, що вони зі Страйком виїхали о восьмій ранку. У небі — ані хмаринки; скоро обоє мружилися від яскравого сонця, і Робін шкодувала, що не купила у Вітстейблі сонячні окуляри.

Страйк вночі зарядив електронку і без ентузіазму прикладався до неї. А коли не парив — заглядав у «Гру Дрека», в яку залогінився, перш ніж сісти в машину. Водити Баффілапусю лівою рукою було важкувато, але правою доводилося притискати стегно: його знову розбудили спазми у куксі, яка досі намагалася смикатися на власний розсуд. В результаті Страйк неохоче відмовився від великого англійського сніданку у готелі і натомість узяв кашу і фруктовий салат.

— Аномія не з’являвся? — спитала Робін.

— Ні, — відповів.

— А хто з модераторів є?

— Паперовобіла і ДрекНудикує. Але не забувай, за Кеа Нівен та Тімом Ашкрофтом наразі ніхто не наглядає, тож навіть якщо Аномія з’явиться, ми не зможемо їх викреслити. Клятий Натлі! — додав Страйк. — Сподіваюся, він попросить надати рекомендації, бо я йому таких випишу — в житті не забуде.

Двадцять хвилин тривала мовчанка, а тоді Страйк знудився грою, вийшов і знову затягнувся вейпом.

— От як ти на цій роботі не погладшала? — спитав він у Робін.

— Що? — не зрозуміла Робін, усі думки якої були про питання, які требі поставити Рейчел Ледвелл (якщо та прийде). — А... ну, я планую. Коли йду на стеження, стараюся брати якісь здорові перекуси, щоб не запихатися шоколадками, коли зовсім зголоднію.

— Здорові перекуси? Наприклад?

— Ну, не знаю... горіхи? Іноді роблю собі бутерброди... З ногою все погано? — спитала Робін. Вона бачила, як Страйк притискав куксу до сидіння, але ніяк це не коментувала.

— Не настільки погано, щоб я почав харчуватися, наче білка.

— Я теж не харчуюся, наче білка, — сказала на це Робін, — але не їм усе смажене, особливо смажену картоплю тричі на день. Якщо ти вже почав цю тему.

Страйк глибоко зітхнув.

— Я сподівався, що є якийсь чарівний засіб.

— Вибач, — відповіла Робін, обганяючи «вольво», що ледь повзло, — нема таких засобів... Я так розумію, ти зголоднів?

— Не сильно.

— Можемо зупинитися на заправці, але ненадовго. Я дуже не хочу запізнитися на зустріч із Рейчел... якщо, звісно, вона прийде.

Вони їхали ще кілька хвилин, а тоді Страйк сказав:

— Ця ідея про зустріч на лавці — наче зі шпигунського фільму.

— Мабуть, просто підліткове, — відповіла Робін. — Мабуть, там вона зустрічається з друзями... І ще: сподіваюся, ти не будеш проти, але я воліла б...

Робін було ніяково казати наступні слова, бо цієї теми вона торкалася вперше.

— ...воліла б зустрітися з нею без тебе. Рейчел нічого про тебе не знає, а ти можеш справді налякати підлітка. Плюс вона чекає побачити одну людину.

— Слушно, — погодився Страйк і затягнувся своєю пародією на справжню цигарку. — Почекаю в тому кафе, що вона називала... може, там є смажена картопелька.

Зробили зупинку на заправці. Страйк випив каву і з’їв несмачний вівсяний батончик, переглядаючи робочу пошту. Раптом його обличчя перемінилося. Робін із острахом спитала;

— Що сталося ?

— Дев.

— Теж звільнився?

— Ні... навпаки... трясця, він примудрився розговорити одну з няньок Шарлотти та Яґо. Вчора, у пабі в Кенсинґтоні... вона була п’яна і розповіла йому, що її роботодавці не годні виховувати дітей... «неодноразово ставала свідком насильства з боку батька до доньок». Чорт, із цього може бути діло.

— Рада, що ти задоволений, — сухо відповіла Робін.

— Ти ж розумієш, що я маю на увазі. Я був би значно задоволеніший, якби він пальцем не торкався дітей, але якщо він їх уже б’є, я залюбки це викрию.

«От тільки ти нічого не викриватимеш, — подумала Робін, пригубивши каву. — Бо якщо викриєш його — втратиш важіль впливу на нього». Вона звернула увагу і на те, з якою легкістю Страйк процитував, що ні батько, ні мати не здатні виховувати дітей; та, може, в глибині душі він не вірить, що Шарлотта погана мати? Вголос, утім, вона сказала:

— Я думала, такі люди змушують персонал підписувати угоди про нерозголошення.

— Мабуть, — погодився Страйк, продовжуючи читати звіт Дева. — Наразі всі діти знову у заміському будинку Росса... там Мідж... Господи, якщо ми хоч Росса спишемо з рахунків, це буде мов камінь з душі.

За пів години виїхали з заправки, а коли прибули до Лідса, до запланованої зустрічі з Рейчел лишалася ще година. Навігатор повів їх через місто до Мінвуд-парку.

— Це не схоже на вхід, про який вона писала, — відзначила Робін, коли проїжджали повз браму з похилим дахом та кам’яними колонами, схожу на мініатюрний храм. — Мабуть, нам потрібен наступний... о, бачу кафе.

— Ти маєш ще п’ятдесят п’ять хвилин, — глянув на годинник Страйк.

— Знаю, — відповіла Робін, спрямовуючи «БМВ» на невелику стоянку біля парку, — але я хочу прийти на місце раніше і чекати її там. А ти поки посидь в кафе, я приєднаюся після зустрічі... або коли точно зрозумію, що вона вже не прийде.

Тож Страйк зайшов до кафе «Три хатинки» сам-один. Прохання Робін, щоб він — здоровенний чолов’яга з вічно похмурим, а то й загрозливим виразом обличчя — не приходив на розмову із наляканою юнкою, Страйка зовсім не образило. Проте, замовивши каву і утримавшись від спокуси взяти ще й булочку, він замислився про те, як легко Робін перетворила цей напрям розслідування на свою зону відповідальності. Якщо вже бути до кінця чесним, тільки тепер він Направду побачив у ній партнерку, рівну. Робін організувала це інтерв’ю самостійно, проявивши чималу винахідливість, а тоді взяла його під свій повний контроль, а Страйку фактично повідомила, що він там буде зайвим. Це його анітрохи не дратувало. Насправді майже потішно було опинитися у такій ролі і просто чекати за круглим столиком у кафе, за вікнами якого розкинулися зелені галявини Мінвуд-парку.

Робін тим часом попрямувала до парку, де цієї сонячної недільної днини було повно людей. Виконуючи інструкції Рейчел, на роздоріжжі вона звернула направо і пішла вперед через парк. Справа були дерева, зліва — потічок, обабіч якого теж росли дерева.

За кілька хвилин вона дісталася мосту, про який писала Рейчел і який виявився просто парою кам’яних плит, перекинутих через струмок. Далі було велике дерево з великими каменюками обабіч, а під ним — лавка з маленькою металевою табличкою:

Дженет Мартін

(28.02.67–04.12.09)

Любила Йоркшир

Любила життя. І її любили.

Донька Йоркширу Робін сіла на лавку з відчуттям симпатії до Дженет Мартін і роззирнулася. Побачене підкріпило підозру, що саме в цьому місці Рейчел зустрічається з друзями. Від решти парку лавку затуляли дерева обабіч струмка навпроти. Вона легко могла уявити, як підлітки тут ховаються від очей відпочивальників, які перекидаються тарілкою чи загоряють на ковдрах, і потай вживають алкоголь.

Минуло сорок хвилин. За цей час повз Робін пройшло троє собачників. Скоро по останньому з них Робін побачила постать на тому березі струмка.

Попри спеку дівчина була вбрана у мішкуваті джинси, широку теплу картату сорочку і масивні кросівки. Чорняве волосся спадало їй на спину. Робін завмерла, ніби дівчина була дикою твариною, яку може сполохати неочікуваний рух. Двічі дівчина спинялася і придивлялася до Робін (чи, може, намагалася зрозуміти, чи та справді прийшла сама). А тоді нарешті перетнула місток.