— Сталося так, що я пречудово знаю, як це — втратити все у самому розквіті сил, — провадив Ініґо, — знати, що ти міг досягти вершин, але тепер маєш тільки спостерігати за чужим успіхом, поки твій власний світ стискається навколо, а всі надії на майбутнє зазнають трощі. Коли ця клята хвороба уразила мене, я втратив роботу. Залишалася музика, але мій гурт, мої так звані друзі вирішили, що не готові рахуватися з моїми фізичними обмеженнями — навіть попри той факт, що я між ними був найкращий музикант. Я міг би вчинити як Ґус — піти шляхом стипендії, о так. І мені не бракувало таланту, але ця огидна хвороба означає, що я не можу приділяти достатньо часу будь-якій осмисленій...

У Робін задзвонив мобільний. Вона вже збиралася сісти, але тепер, вибачившись, діставши з кишені телефон і глянувши на номер, сказала:

— Даруйте, я маю прийняти цей дзвінок.

Оскільки в кімнаті-студії, де вони сиділи, не було де усамітнитись, Робін пішла надвір. Коли вона вийшла, Ініґо зняв окуляри і витер очі, а Страйк тільки тепер помітив, що Апкотт плакав, коли перелічував свої утрати. Повернувши окуляри на місце, він гучно шморгнув носом.

Та якщо Ініґо Апкотт чекав на співчуття з боку Страйка, на нього чекало розчарування. Страйк сам лежав на запилюженій дорозі в Афганістані без ноги і поруч із розірваним тілом приятеля, з яким за лічені хвилини до того весело обговорював парубочий вечір у Ньюкаслі, і жалості до розбитих мрій Ініґо Апкотга не відчував. Якщо колеги та друзі Апкотга не виявили до нього щедрості, Страйк був готовий закластися, що причиною була не їхня черствість, а грубість та самолюбство чоловіка, який сидів перед ним. Що старшим ставав Страйк, то твердішим робилося його переконання, що у мирній та процвітаючій країні — попри важкі удари долі, від яких не застрахований ніхто, і попри незаслужений талан, на який, понад сумнів, спирався Ініґо з його успадкованими статками — курс людського життя визначає передусім характер людини.

— Ви передавали Кеа те, що розповідала ваша дружина... про перемовини з «Маверик Філмз» тощо?

— Я... не виключаю, що міг про це розповідати, — відказав Ініґо, відверто обурившись буденним тоном запитання, — але хіба що у дуже загальних рисах.

— Кеа не просила вас передавати повідомлення Джошу?

— Зрідка, — відповів Ініґо, повагавшись.

— Однак ви тих повідомлень не передавали?

— Я не маю контактів із Блеєм.

— І гадаю, дружину про таке не попросили б?

Ініґо тільки стиснув губи у відповідь.

— Ви надавали Кеа якусь допомогу, окрім консультацій стосовно її заяв про плагіат?

— Тільки запевнив у дечому.

— У чому саме?

— Кеа чудово знає, як ставиться до неї моя дружина, — сказав Ініґо. — І Кеа спадало на думку, що її можуть оголосити Аномією чи звинуватити у смерті Ледвелл. Я всього-на-всього пообіцяв їй повернути Каті здоровий глузд. Повторюся, — з притиском додав Ініґо, — Кеа просто не може бути Аномією.

— Звідки така певність?

— По-перше, вона занадто хвора, — голосно відповів Ініґо. — Будь-яка довготривала робота — власне, створення та обслуговування онлайнової гри, про яку йдеться — для неї неможлива через стан здоров’я. Кеа потрібно багато відпочивати та спати — а спати, коли хворієш на цю кляту недугу, непросто. Ба більше, Аномія ж нападала на Кеа в інтернеті і дуже огидно поводилася з нею. Кеа страшенно засмучувалася.

— Аномія нападала? — перепитав Страйк.

— Прошу?

— Ви говорите про Аномію в жіночому роді.

Ініґо кинув на Страйка сердитий погляд, а тоді мовив:

— Моя дружина не хотіла, щоб я це розповідав під час вашого першого візиту. Я погодився, щоб не слухати потім її ниття. Мої сили, на жаль, обмежені, а стресу я маю уникати. Але тепер, — знову розлютився Ініґо, — нехай стулить пельку, адже мене переслідували, загнали, ніби у пастку, в будинок, який мав служити мені тихим прихистком...

Аномія — це Ясмін Везергед, — проголосив Ініґо. — Працює в айті, всюди пхає свого носа, маніпулює, хоче мати все й одразу. Я бачив, що вона таке, відколи та дівка вперше переступила поріг нашої оселі. Катя не хоче цього визнавати, адже саме вона ввела цю паскудницю в їхнє коло. Чергова дурниця у Катиному виконанні, але вона щоразу так дивується, коли отримує по пиці!

— Ясмін Везергед працює в піарі, а не в айті, — заперечив Страйк.

— Ви помиляєтеся, — відказав Ініґо зі зверхністю людини, яка не звикла до заперечень. — Вона чудово знається на комп’ютерах. З моїм виникла проблема, і вона легко її усунула.

— Крім усього цього, є ще підстави вважати Ясмін Аномією?

— Звісно. Я чув, як вона сама це визнала, — відповів Ініґо зі злостивим тріумфом. — Я супроводжував Катю на святкування Різдва у тій клятій мистецькій резиденції. Потрібно було до вбиральні, але я звернув не туди і заскочив Ясмін в обіймах огидного чоловіка, який там за головного.

— Ви про Нільса де Йонґа? — спитав Страйк, уперше за розмову дістаючи та розкриваючи записник.

— Гадки не маю, як те одоробало звати. Не чоловік, а якийсь ходячий сніп. Просмердів травою. Переказував мені Еволу.

— Еволу? — перепитав Страйк, записуючи. Він пригадував, що нещодавно бачив десь це прізвище... але де?

— Юліуса Еволу. Це ультраправий філософ зі сміховинними расовими теоріями. Мій співучень у Редлі, носій досить-таки ексцентричних ідей, захоплювався ним. Всюди ходив із «Міфом крові» і зачитував пасажі за обідом.

Ті двоє не помітили мене. Було темно, а я звуком кроків себе не виказую, — пояснив Ініґо, вказуючи на візок. — До того ж я чув, як вона промовила: «Я — Аномія».

— Ви певні? — спитав Страйк.

— Я знаю, що чув, — стиснув щелепи Ініґо. — Ходіть допитайте цих двох. Як на мене, вони разом це і роблять. Він, мабуть, Моргаус. Авжеж?

— А, тобто ви знаєте, як звати партнера Аномії?

— Я не мав шансу уникнути цього знання, — загарчав Ініґо. — Катя з Блеєм вічно торочать про Аномію і його кляту гру, а Кеа скаржиться, що боїться обвинувачень, тож я чудово обізнаний у питанні... наскільки це можливо для людини, яку воно анітрохи не цікавить.

— Ви ділилися своєю теорією щодо Аномії з Кеа? — спитав Страйк.

— Так. — Голос Ініґо пом’якшився. — Вона не повірила. У певних аспектах Кеа вкрай наївна. Не від світу цього... Кеа переконана, що Аномія — це бридкий художник-скауз, що теж живе у тій паскудній Норт-Ґров. На прізвище Преслі, здається. Він теж був на тій вечірці. Нахабне гаденя, і, наскільки я розумію, зробив замах на честь Кеа, затягнувши її в свою кімнату. Просто огидно, — сплюнув Ініґо. — Звісно ж, це не минулося без сліду. Кеа казала, що ця Аномія виявляла до неї сексуальний інтерес в мережі, тож природним чином подумала на Преслі.

Кеа невинна, — додав Ініґо, знову червоніючи. — Вона не має уявлення про ігри, в які грають люди. їй навіть на думку не спало, що жінка може затягнути її у сексуально компрометуючу розмову.

— А яку, на вашу думку, мету тут переслідувала Ясмін?

— Хотіла отримати важіль впливу. Компромат. Ясмін — маніпуляторка, а ще нишпорка.

— Чому ви так вважаєте?

— Через її поведінку у нашому будинку, — відповів Ініґо. — Вона завжди знаходила привід зайти, якщо не могла поспілкуватися з Блеєм чи Ледвелл, або забувала відправити листа, або що хочете. Ходила, так би мовити, на витрішки, щось винюхувала, розпитувала, шукала. О, я чудово розумію, як вона надурила Катю. Ясмін прикинулася уважною, співчутливою, безпроблемною. А тоді поступово стало зрозуміло, що це звичайнісінька паразитка. Вона — це Аномія.

Відчинилися вхідні двері. Повернувся Ґус із пакетами їжі з супермаркету.

Слідом за ним ввійшла стривожена Робін.

— Тату, — покликав Ґус, — мені вже час їхати, інакше не встигну до...

— А мені це все самому розкладати? — спитав у нього батько.

— Молоко та інше покладу, — відповів Ґус, розриваючись між страхом і бажанням скоріше поїхати (через яке він став, вочевидь, незвично наполегливим), — але якщо не поїду просто зараз...