— Чорт, — сказала Робін.

Страйк повернув голову і побачив «ренжровер», який виїжджав із ряду припаркованих перед будинком Апкоттів автівок.

— Здається, Ініґо в машині, — мовила Робін, придивившись до машини крізь скло. — Так... то він. Ґус за кермом. Що будемо робити?

— Поїдемо слідом, — відповів Страйк. — Мабуть, вони до лікаря.

Навіть зручніше буде поговорити з ним без Каті.

— Він розлютиться, коли дізнається, що ми за ним стежили, — зауважила Робін.

— Можливо, — погодився Страйк, — але позбутися нас при прямому контакті буде значно складніше. Та і він сам винен, докрутився.

Однак Ініґо та Ґус не зупинилися біля клініки, а їхали далі на схід. Робін бачила профіль Ініґо, звернений до сина. Вочевидь, він відчитував Ґуса. Іноді було видно, як він грозить пальцем.

— Куди це їх несе? — вголос поцікавився Страйк, коли минула вже година переслідування, і вони дісталися Дарфорт-Кроссінґу, довгого моста через Темзу.

— Не може ж Ініґо відвідувати шпиталь так далеко від дому? — спитала Робін. — Ох, як він накинувся на Ґуса.

— Так, — кивнув Страйк, який теж спостерігав за агресивними змахами вказівного пальця Ініґо. — І не скажеш, що він швидко втомлюється.

— Я гадала, що Ґус його улюблена дитина.

— Хлопець весь у кропив’янці, тож це, мабуть, та ще праця, — відповів Страйк. — Можливо, Ґус сказав таткові, що вирішив покинути віолончель.

«Ренж ровер» їхав далі трасою M2 ще годину.

— Здається, вони прямують до Вітстейбла, — нарешті сказала Робін; «ренжровер» саме з’їхав на трасу Бортсал-Гілл. — Може, у гості до когось?

— Або, — поділився раптовим здогадом Страйк, — в них є ще один будинок. Заможні лондонці часто купують заміські будиночки в цій місцевості — море близько, зручно їздити на вихідні...

Він знову дістав телефон, зайшов в онлайновий довідник і пошукав «І. Дж. Апкотта» та «Вітстейбл».

— Так, я правий, — сказав він, — у них тут будинок. Акварель-Котедж на Айлед-Волл.

Слідом за «ренжровером» Робін заїхала у центр мальовничого містечка з фахверковими будиночками та рядами хатинок у пастельних барвах, а тоді звернула на Гарбор-стріт, обабіч якої стояли мистецькі галереї та сувенірні крамнички. Нарешті «ренжровер» кілька разів звернув направо і заїхав на парковку Кімс-Ярду. Робін зупинила «БМВ» віддаль від «ренжровера» і разом зі Страйком спостерігала за тим, як Ґус виходить із машини, вивантажує з багажника батьків візок, тоді допомагає Ініґо вийти з машини і на візку везе його за ріг і геть з очей.

— Пропоную дати їм десять хвилин, — сказав Страйк, глянувши на годинник на приладовій панелі. — Певен, Ґус ще повернеться по речі. Не хочу, щоб вони знали про нас, поки не роззуються і не поставлять чайник. Одне добре, — жорстоко додав він, — на візку далеко не втечеш.

77

Ти плачеш: «Я високий намір мав,

Душа жадала славної судьби.

Вівтар розбитий, згаслий огнь — дістав

У нагороду тільки ці скарби...»

Мей Кендалл,

«Невдачі»

Коли Ґус узяв із «ренжровера» пару валіз і відніс до будинку, Страйк і Робін ще трохи почекали і вийшли з «БМВ». За кам’яною огорожею автостоянки лежав гальковий пляж, і народжений у Корнволлі Страйк відчув себе у кращому гуморі; запах моря та звук прибою завжди так діяли на нього.

Айленд-Волл, яка починалася просто за рогом стоянки, виявилася вузьким узвозом. Задні вікна низки фарбованих будиночків справа, мабуть, виходили просто на море. Акварель-Котедж, який стояв в середині вулички, був пофарбований у ніжний зеленаво-блакитний колір, а вітражне віялове вікно над дверима зображало галеон під вітрилами.

Дзвінка не було. Страйк взявся за стукальце у формі якоря і вдарив двічі. За якихось десять секунд Ґус вже відчинив.

Впізнавши Страйка та Робін, хлопець перелякався. Робін встигла відзначити, що плями кропив’янки у нього на обличчі анітрохи не зменшилися, хіба що більше не лізли на червоні очі.

— Хто там? — гукнув Ініґо з глибини будинка.

Ґус озирнувся, а його батько саме викотився в кінець передпокою. Ініґо поява двох детективів теж помітно шокувала, але він миттю повернувся до звичної манери тримати себе.

— Що це за?..

— Доброго ранку, — сказав Страйк, і Робін подумала, що це видатний вияв холоднокровності, зважаючи на лють, яка перекосила обличчя Ініґо. — Ви не проти перемовитися парою слів, містере Апкотт?

Ініґо під’їхав ближче. Ґус притиснувся до стіни, всім виглядом показуючи, що волів би з нею злитися.

— Як ви?.. Звідки ви взагалі?! Ви що, стежили за мною?!!

Шкодуючи, що відповісти: «А сам як гадаєш, мудило надуте?» — буде політично невигідним ходом, Страйк сказав:

— Ми сподівалися застати вас удома у Гемпстеді, але ви саме виїхали, коли ми з’явилися, тож було вирішено поїхати слідом.

— Нащо? — владно спитав Ініґо. — Що вам треба? Нащо?! Це нечувано!

— Ми гадаємо, що ви можете володіти інформацією, яка допоможе нам у розслідуванні, — навмисно підвищив голос Страйк; повз будинок саме проходили двоє молодих жінок, і він подумав, що вводити в курс своїх справ сусідів Ініґо хоче ще менше, ніж пускати Страйка та Робін у свій будинок. І звісно ж, Ініґо хоч і розлютився сильніше, але сказав:

— Та не кричіть на всю вулицю! Боже мій, це просто... це цілковито...

За п’ять років роботи в агенції Робін встигла зауважити, що навіть коли людина страшенно не рада візиту приватного детектива, вона все одно впустить його з цікавості, тож не здивувалася, коли Ініґо прогарчав:

— Ви маєте п’ять хвилин. П’ять!

Він спробував від’їхати від детективів, коли вони зайшли, але через збудження врізався у стіну.

— Прокляття! Допоможи мені! — гаркнув Ініґо до сина, який кинувся виконувати. Щойно Страйк і Робін зайшли та зачинили по собі двері, стало зрозуміло, що заміський будинок облаштовано за високими стандартами оселі Апкоттів у Гемпстеді. Перший поверх переробили на одну суцільну кімнату з об’єднаними зонами кухні, їдальні та вітальні; паркет був дуже гладенький. Задній фасад будинку мав французькі вікна, які виходили на садок, також адаптований під потреби Ініґо: для зручності його пересування до тераси (з навісом, столом, стільцями та краєвидом на море) збігав пандус. Посередині газону стояла самотня пальма, листя якої тріпотіло під теплим бризом.

— Іди розбирати речі, — загарчав Ініґо на сина, а той, здавалося, тільки зрадів нагоді забратися подалі від батька. Щойно кроки Ґуса стихнули нагорі, Ініґо під’їхав до низенького кавового столика і грубим жестом запросив Страйка та Робін сідати у два крісла, оббиті полотном у біло-синю смужку.

Білі стіни зали були завішані акварельними малюнками. Пригадавши сайт «Tribulationem et Dolorum» («продовжує створює візуальні образи, наскільки це дозволяє стан його здоров’я»), Робін спробувала вгадати, Катині це роботи чи малюнки Ініґо. І стало цікаво, що б сказали про них Маріам або Пез: акварелі виглядали слабкими, аматорськими. Найбільша картина у вишуканій рамці з плавника зображала вид на узвіз Айленд-Волл з місця, де Страйк та Робін ввійшли на нього: Акварель-Котедж був справа. Через порушену перспективу вулиця здавалася неймовірно довгою і закінчувалася десь на лінії горизонту, а будинки виглядали завеликими для свого оточення. В кутку кімнати стояв синтезатор із нотною книгою на пюпітрі. Це були «30 kleine Choralvorspiele» (30 коротких хорових прелюдій (нім.)). Макса Реґера; на обкладинці зображено графічний портрет німецького композитора, сердитого, одутлого та в окулярах, тобто на диво схожого на їхнього негостинного хазяїна.

— Тож, — грізно глянув на Страйка Ініґо, — чому я завдячую цим вторгненням у моє приватне життя?

— Кому. Кеа Нівен, — відповів Страйк.

Ініґо постарався зберегти обурений вигляд, але його виказали руки, які конвульсивно стиснули підлокітники візка, та посмикування губ.