Минуло п’ять хвилин, шматків стелі більше не падало, і Страйк вирішив, що час іти.

Він узяв теку зі справою Аномії і наполіг на тому, щоб під руку провести Пат через завали до вхідних дверей, з яких вибило скло. На стінах були чорні відзнаки, на шафках для документів — вищерби, на дерматиновому дивані — проріхи, з яких вилізла набивка. З двох великих дірок у стелі звисали дроти; здавалося, вибух майже дістав до квартири Страйка на горищі. Всередині закипала лють.

«Ах ви ж гадюки боягузливі».

— Чорт забирай, щойно з хімчистки, — пробурчала Пат, оглядаючи запилюжений плащ, який лишився висіти на гачку біля дверей. Її сумка лежала на підлозі, вміст розсипався. Пат нахилилася зібрати речі; Страйк почув з вулиці сирену.

— А ось і кавалерія. Ходімо.

— Секунду, тільки знайду мою...

— Ісусе Христе, Пат, я вам куплю нову електронну сигарету. Ходімо.

Думати про те, в якому стані його квартира нагорі, не хотілося. Радіючи звичці забирати до офісу телефон, ключі від машини і гаманець (щоб менше ходити нагору), Страйк вивів Пат на сходовий майданчик, і разом вони спустилися на Денмарк-стріт.

71

Ці чудиська при світлі дня

Кидають, звісно, бридкі тіні: хто на думки прямі

Не здатен, у діях теж крутити буде.

Елізабет Баррет Бравнінґ,

«Аврора Лі»

Було десять хвилин на десяту, коли трохи заспана Робін вийшла зі станції «Тоттенгем-Корт-роуд» і через вічний розгардіяш вуличних робіт рушила в бік офісу. Вона спала всього дві години, тож коли Страйк написав, що сьогодні стежити за прибиральницею з Саут-Одлі-стріт не треба, це стало полегшенням.

Біля Денмарк-стріт вона побачила поліційну машину і невеликий натовп, у якому помітила працівників сусідніх з офісом музичних крамниць. Жахливе передчуття змусило Робін пришвидшити кроки; діставшись юрби, яка дивилася на офіс, Робін теж глянула у той бік і побачила, що вхід перегородила синьо-біла поліційна стрічка, а поруч стоїть поліціянт.

Робін вийняла телефон; руки тремтіли. Поки вона була в метро, прийшло повідомлення від Страйка

В офіс надіслали пакунок із бомбою. Ми з Пат у нормі, сидимо в старбаксі

— Слава Богу, — видихнула Робін і метнулася на інший бік вулиці.

Страйк і Пат сиділи в глибині кав’ярні. У Страйка на комірі була кров, Пат виглядала блідою.

— Господи Ісусе, — вимовила Робін, кинувшись до них, не знайшла слів і повторила: — Господи Ісусе!

— Годину тому він справді був на нашому боці, — кивнув Страйк. — Нам сказали сидіти тут. Є багато питань. Очевидно, чекають на детективів із карного розшуку.

— Але... що? Як?..

— Пакунок, — пояснила Пат низьким шорстким голосом. — Почала розгортати, чую — шипить. А тоді бабах!

— Офіс рознесло вщент, — додав Страйк. — Але стеля вціліла. Пощастило, бо ще б моє ліжко гепнулося на нас.

— А ви самі?..

— Нас оглянули парамедики, — відповів Страйк, кинувши погляд на Пат.

— Все гаразд. Я повідомив Барклея та інших.

— Я дещо куплю, — заявила Пат, тягнучись по сумку; Робін побачила на ній сліди вогню.

— Сидіть тут, — твердо звелів Страйк.

На його досить-таки експертну думку, Пат була в шоці. Її грубувата практичність заслужила на комплімент від парамедика, який нашвидкуруч оглянув обох, але Страйк бачив, як сильно трусяться руки Пат, коли вона підносить каву до губ.

— Пат, що тобі потрібно? — спитала Робін.

— Він мене не пускає по мою електронку, — поскаржилася Пат, ображено глянувши на Страйка.

— Я сходжу і куплю тобі нову, — негайно зголосилася Робін.

— Ти не знаєш, яка мені треба, — капризно відповіла Пат, — а я не пам’ятаю марку.

— Купи хоч якусь, — порадив Страйк і тицьнув Робін у руку кілька двадцятифунтових купюр. — А як нема, то жуйку чи нікотинові пластирі.

Коли Робін пішла, Страйк спитав у Пат:

— Ви снідали?

— Та звісно що снідала, що за дурне питання?

— Вам треба підняти цукор, — мовив Страйк, важко підводячись. Він не сердився на дріб’язкові капризи Пат, радше співчував їй. Страйк сам нерідко реагував на шок дратівливістю. Він повернувся до столу з двома данішами та свіжою кавою. Спершу сердито зиркнувши на тацю, яку Страйк поставив перед нею, Пат зласкавилася і з’їла шматочок випічки.

— Ви усвідомлюєте, що врятували життя собі і мені? — спитав Страйк, сідаючи. — Якби ви не зреагували і не зачинили двері...

Він цокнувся своєю пластянкою з її.

— Ви просто диво, Пат. А ще готуєте смачнющий фруктовий торт.

Пат стиснула губи й насупилася. Очі у неї незвично блищали. Страйку спало на думку, що слід її обійняти, але він буквально відчув, як вона стенує кістлявими плечима, скидаючи його руку.

— Мабуть, це ті терористи, що ви їх розізлили, — сказала Пат.

— Мабуть. На аматорський розіграш це не було схоже.

— Покидьки.

— Це точно.

— Мій дядько загинув у пабі, де ІРА підірвали бомбу. У Вулвічі, в сімдесят третьому.

— Чорт, дуже співчуваю, — сказав прикро здивований Страйк.

— Опинився не в той час не в тому місці. В голові не вкладається. Втім, — додала Пат, глянувши на стільницю, під якою ховався протез Страйка, — кому я це кажу.

Вона з’їла ще шматочок даніша. Страйк побачив за вікнами синю «тойоту авенсіс» і ніби впізнав у водії Раяна Мерфі, детектива поліції, який уже заходив до них в офіс.

— Нас, мабуть, повезуть у Нью-Скотленд-Ярд давати свідчення, — сказав Страйк.

— Нікуди я не поїду. Чим тут погано?

— Мабуть, і тут можна, — примирливо погодився Страйк.

— Де там та Робін? — знервовано спитала Пат. Страйк майже відчував, як їй кортить нікотину. Поліціянти, які прибули на місце вибуху, попросили їх сидіти в кафе і не стовбичити на вулиці. Страйка це повністю влаштовувало; поява репортерів було тільки питанням часу.

Коли повернулася Робін з повним пакетом різних електронок, до Страйка та Пат приєдналося двоє офіцерів карного розшуку: Мерфі і старший чорношкірий чоловік із сивиною у волоссі. Робін так переймалася через те, що сталося, що від появи Мерфі відчула хіба легкий трепет. Підійшовши ближче, вона почула, як Пат бучно відмовляється їхати до Нью-Скотленд-Ярду — та хіба вона зробила щось погане, та чого вона не може відповісти на всі питання от просто тут?

За спокійною реакцією Мерфі Страйк зрозумів, що той бачить, в якому Пат стані.

— Ми просто хочемо поговорити з вами у більш приватному оточенні, місіс Чонсі. О, вітаю, — додав він, бо підійшла Робін.

— Добридень, — відповіла Робін. — Ось, Пат, дивись. Можливо, котрась із них тобі підійде.

Пат прийняла пакет і почала невдоволено перебирати його вміст, а Страйк сказав до поліційних детективів:

— Далі по вулиці є паб із підвальним залом. Нас, мабуть, пустять на якусь годину. Ми постійні клієнти.

Тож всі пройшлися до «Тоттенгему»; Страйк і Пат скористалися нагодою викурити по справжній сигареті. Робін ішла слідом між Мерфі та його колегою, якого Мерфі представив як Ніла Джеймсона, а тоді спитав:

— З вами все гаразд?

— Мене там не було, — відповіла Робін. Вона відчувала ірраціональну провину через те, що бомба в офісі вибухнула без неї.

— Все одно це шок, — сказав Мерфі.

— Так, — погодилася Робін.

Бармен у «Тоттенгемі» був не проти стати в пригоді. За кілька хвилин детективи карного розшуку, Страйк, Робін та Пат уже сиділи за столом у безлюдній підвальній залі з червоним ковроліном на підлозі.

— Гаразд, місіс Чонсі, — мовив старший офіцер, розкриваючи записник, поки Пат намагалася розпакувати собі електронну сигарету. Руки у неї досі трусилися, тож Страйк забрав у неї упаковку, розкрив і почав складати пристрій. — Будь ласка, розкажіть своїми словами, що сталося.

— Листоноша зайшов слідом за мною, — почала Пат.

— Звичайний листоноша?

— Так, — кивнула Пат. — Він мене знає. Я прийняла в нього нашу пошту.