— Пакунок був великий? — спитав поліціянт.

Пат жестами показала коробку завбільшки із взуттєву.

— Важкий?

— Так, — кивнула Пат, жадібно спостерігаючи за діями Страйка, який заливав в електронну рідину.

— Не пам’ятаєте, що на ньому було написано?

— Їхні імена, — Пат кивнула на Робін та Страйка.

— Ви звернули увагу на почерк?

— Освічена людина писала, — відповіла Пат. — Нам іноді пишуть всякі психи. їх одразу видно.

— Зелене чорнило? — усміхнувся Мерфі.

— Один вар’ят писав фіолетовим, — мало не усміхнулася у відповідь Пат. Вона мала слабкість до вродливих чоловіків, а Мерфі справді був привабливий; Робін попри свій шок відзначила високі вилиці, пухлу верхню губу, кучеряве волосся, схоже на Страйкове, але світліше на колір. — Зовсім хворе, — вирішило, що королівську родину всю замінили на двійників.

Поліціянт з готовністю засміялися.

— Але це не був почерк психа? — уточнив старший колега Мерфі.

— Ні, — відказала Пат. — Чорнило чорне, написали все без помилок. Люди не завжди знають, скільки подвоєнь у прізвищі «Еллакотт», а на цього кажуть Кемерон.

— На марку ви, звісно ж, не звернули уваги?

— Кілбурн. Я там живу, — пояснила Пат. — Своє завжди впадає в око, правда?

— І справді, — погодився поліціянт. — Отже, ви взяли пакунок...

— Занесла в офіс, поклала на стіл. Зняла плащ, відкрила один із листів, тоді взялася за посилку. Красивий почерк тощо... я подумала, що то подарунок на знак вдячності, — пояснила вона, ніби захищаючись. — їм іноді клієнти присилають цукерки чи спиртне. Я відвернула один край і чую — шипить. І... і все зрозуміла, — додала Пат.

Вона побіліла, а Робін мовчки підвелася та вийшла.

— Я кинулась у кабінет до цього, — провадила Пат, показавши на Страйка, — зачинила двері, і воно вибухнуло.

— Що ж, якби всі були такі спостережливі і мали таку швидку реакцію, як ви, місіс Чонсі, — мовив старший поліціянт, — наша робота була б значно легшою.

— На експертизу потрібна щонайменше доба, — сказав Страйкові Мерфі. — Ви живете над офісом, правильно?

— Так, — кивнув Страйк. — Наскільки я зрозумів, ви радите мені виїхати.

— Саме так, — відповів Мерфі. — Можливо, будівля зазнала структурних ушкоджень. Плюс...

— Так, — знову кивнув Страйк. Він зовсім не хотів говорити про це при Пат, але коли «Розполовинення» зрозуміє, що замах на його життя та життя Робін провалився, то почне шукати інші способи.

Повернулася Робін зі склянкою портвейну в руці, яку вона поставила перед Пат.

— Мені цього не треба, — буркнула Пат.

— Випий, — наполягла Робін, сідаючи.

— Могла б уже й мені пінту купити, — зауважив Страйк. — Я, знаєш, теж жертва.

Поліціянти знову засміялися.

— Гаразд, — сказав Ніл Джеймсон, — я це запишу і попрошу вас поставити підпис, місіс Чонсі.

Поки він занотовував свідчення Пат, Мерфі розвернувся до Робін.

— Я оце казав вашому босу...

— Партнеру, — виправила Робін, і одночасно з нею заговорив сам Страйк:

— Партнеру.

— О, вибачте. Я казав вашому партнеру, що краще якийсь час триматися подалі від офісу. Яка — сподіваюся, це не дуже особисте питання — у вас ситуація з житлом? З ким ви живете?

— Сама, — відповіла Робін. — Щойно переїхала. У Волтемстоу.

— Ми сусіди, я у Вонстеді. Можливо, стане в пригоді, адже переїзд... Втім...

— Я вжила всіх стандартних заходів безпеки, — перебила його Робін. Колега Мерфі дописав протокол. Пат, уже не така бліда після кількох ковтків портвейну, проглянула текст і підписала.

— Так, — мовив Страйк до Пат, підводячись, — завезу-но я вас додому.

— В цьому немає потреби, — роздратувалася Пат.

— Не хвилюйтеся, це не з великої симпатії, — глянув на неї згори Страйк. — Просто другу таку офісну менеджерку я ніде не знайду.

Робін побачила, що очі Пат наповнилися слізьми. Страйк рушив до сходів разом із Пат, а Робін гукнула йому вслід:

— Корморане, якщо треба, у мене є місце на дивані у вітальні.

Вона не знала, чи Страйк її почув, бо він не відповів — а Робін за секунду уже пошкодувала про свою пропозицію, адже в нього була Меделін Курсон-Майлз, в якої він міг оселитися.

Поліціянти тихо перемовлялися між собою. Робін взяла сумку і підвелася йти.

— Я можу вас підвезти, — запропонував Мерфі, обертаючись.

— Куди — до Волтемстоу? — не повірила власним вухам Робін.

— Так, — відповів Мерфі. — Я сьогодні мав бути вихідний, але Ніл викликав мене на справу. Він повертається до відділку. Мені цілком зручно туди заїхати; все одно в той бік.

— О, — сказала Робін. — Я... тоді поїхали.

72

Твоє обличчя, нині... тільки знай,

Цій жінці захист не потрібен. Говори

Як чоловік до чоловіка, прямо, будь точний

З фактами та числами.

Елізабет Баррет Бравнінґ,

«Аврора Лі»

Робін не розуміла, з якого дива погодилася. Шок? Дві години сну? Залишкове зухвальство після вчорашньої ролі дійшлої Джессіки Робіне? Виходячи з пабу слідом за Мерфі та його колегами, вона подумала, що питати, чи справді у Мерфі вихідний — це, мабуть, уже параноя. Були думки сказати щось на кшталт «ой, я краще на метро» чи «ой, я забула, треба дещо зробити в місті», але раз у раз Робін відкладала цю фразу, а тоді вони вже опинилися поруч із синьою «тойотою». Офіцери погоджували подальші дії. Робін почула ім’я Анжели Дарвіш. Старший офіцер перетнув вулицю і пірнув під стрічку, якою було перегороджено Денмарк-стріт, а Мерфі та Робін сіли у машину.

— Ви таке пережили, — сказав Мерфі, рушаючи з місця.

— Так, — погодилася Робін.

— Може, вам краще десь до друзів поїхати?

— Мені і вдома добре, — відповіла Робін. Мабуть, Мерфі вирішив, що вона така ніяка через шок, та насправді Робін просто не виспалася. Бажаючи запобігти подальшим виявам турботи, вона сказала: — Це нам не вперше присилають страшні штуки. Якось я отримала поштою відрізану ногу.

— Так, пригадую, що читав про таке в газеті, — кивнув Мерфі. Виникла пауза; Робін перебирала нейтральні теми для розмови, але була така втомлена, що нічого не могла придумати. Мовчанку порушив Мерфі.

— Як просувається справа Аномії?

— Гірше, ніж хотілося б.

Знову мовчанка. Знову її порушив Мерфі:

— Я сьогодні ввечері лечу на відпочинок.

— О, справді? — ввічливо перепитала Робін. — Куди саме?

— На Сан-Себастьян, — відповів Мерфі. — Там живе моя сестра з сім’єю. Щоразу, як я у неї, дивуюся, нащо живу в Лондоні. Я так мріяв про цю відпустку — два роки ніде не був — але вчора у нас стався великий прорив у справі про вбивство. Я думав відкласти Іспанію, але в сестри післязавтра ювілей, сорок років. Якщо не приїду, наступним будуть розслідувати вже убивство мене.

— А по якій справі був прорив? — поцікавилася Робін, майже певна, що знає відповідь.

— По вашій. Про аніматорку.

— Ви знайшли убивцю Еді Ледвелл? — спитала Робін, розвернувшись до Мерфі.

— Судячи з усього, так. Всі докази вказують на нього... але я не можу сказати, хто це, поки його не арештували.

Мерфі глянув на годинник на приладовій панелі. Утомлений мозок Робін закипів від питань.

— Він заговорив? Визнав свою провину?

— Ні, — відповів Мерфі.

Знову коротка пауза, протягом якої Робін намагалася придумати, як добути з нього інформацію; з виразу обличчя Мерфі було зрозуміло, що він знає, про що вона думає. Нарешті він сам не витримав:

— То через телефон. Телефон Ледвелл.

— Він його має?

— Вже ні, — відповів Мерфі. — Викинув у ставок у Ріттлі.

— Де це?

— Напрямок на Челсфорд.

Робін бачила, що Мерфі не проти розповісти більше, що хоче похвалитися тим, як вони вирахували підозрюваного, імені якого називати не можна. На його місці Робін мала б таку саму спокусу. Вона розуміла, яке це задоволення — розповісти, як збиралися шматочки пазлу, людині, яка здатна оцінити докладені зусилля.