— Хтось згадував про це, — відповіла Робін.

— А знаєш, що сталося з моєю справжньою мамою?

— Ні, — відповіла Робін.

— Один чоловік задушив її.

— Це жахливо, — серйозним тоном сказала Робін. — Я тобі дуже співчуваю.

Вона підозрювала, що Брам чекав від неї звинувачень у брехні. На мить його усмішка пригаснула, а тоді хлопчик голосно заявив:

— А мені байдуже. З Нільсом краще жити. Він мені дає все, що захочу.

— Пощастило тобі, — усміхнулася Робін і розвернулася, щоб оглянути решту кімнати.

Вона подумала, що те перше інтерв’ю з тоді ще так відверто закоханими Джошем та Еді було записане точно не тут, бо ліжко в тій кімнаті було вузьке. Ні гаманця, ні ключів Джоша видно не було. Пожежу пережила дошка для дартсу — вона висіла на протилежній стіні. До дошки була прикріплена картинка, з якої стирчало троє дротиків. Робін зацікавилася, підійшла ближче і аж здригнулася, коли впізнала у картинці досить-таки поганий портрет Ініґо Апкотта, зроблений олівцем, — впізнала в основному завдяки тому, що Катя написала його ім’я над власним підписом.

— Хто почепив цього бідаху замість мішені? — спитала Робін у Брама ніби між іншим.

Не почувши відповіді, вона озирнулася і просто у себе перед очима побачила морду дохлого пацюка.

Робін зойкнула, сахнулася до стіни і вперлася потилицею в оперення дротиків. Пацюк, добряче зогнилий, втратив очі; зуби мав жовті, а довгий, схожий на хробака хвіст став жорстким і застиглим. Пацюк смердів спиртом, а Брам тицяв його Робін в обличчя і реготав. На підлозі біла ліжка стояла велика банка зі знятою кришкою, повна каламутної рідини.

— Ні! — вигукнула Робін, відштовхнула Брама і прожогом вилетіла з кімнати у порожній коридор, ледь стримуючи первісне бажання чкурнути якнайдалі, хоч і чула, що Брам за нею не пішов.

Коли вона дісталася вершечку сходів, якими піднялася сюди, то побачила у фойє внизу Пеза. Його сердите обличчя посвітлішало, щойно він побачив Робін на сходах.

— Я вже вирішив, що ти десь дременула.

— Ні, — відповіла Робін, намагаючись опанувати себе. — Брам хотів мені дещо показати.

— Господи Ісусе, — повеселішав Пез. — Що саме?

— Твій малюнок на одній стіні, — відповіла Робін, стараючись говорити так само весело.

— Чорт, він тобі оту хрінь показав? — У Пеза витягнулося обличчя. — То просто жарт... і ті двері мають бути замкнені.

Робін саме спустилася у фойє, коли слідом за нею сходами гуркотливо збіг Брам.

— Де ти взяв ключ від кімнати Джоша? — суворо запитав у хлопчика Пез. Брам зухвало знизав плечима, а тоді глянув Робін просто у вічі.

— Це зробила Зої, — заявив він із широким вищиром, а тоді утік у бік кухні.

67

А нині він мене дратує.

Здається, я убралась у жіночу гордість

Цілком до речі.

Елізабет Барретт Бравнінґ,

«Аврора Лі»

— Що зробила Зої? — поцікавився Пез.

— Гадки не маю, — збрехала Робін. — Такий... е-е-е... кумедний хлопчина, правда ж?

— Авжеж, кумедний. Саме те слово, — пирхнув Пез. — Ходімо. Підемо у «Вартівню».

Пезів добрий гумор трохи надщербила розмова з Ормондом, але настрій у нього знову покращився, щойно вони з Робін вийшли у тепле надвечір’я. Дорогою до пабу Пез розпитував її про кар’єру Джессіки у маркетингу, яку Робін, на щастя, продумала достатньо, щоб мати готові відповіді.

— І що, тобі не нудно? — спитав Пез.

— Нудно, що капець, — відповіла Робін, і він засміявся.

— Вибач, що я так застряг нагорі, — сказав він.

— Та нічого, я поспілкувалася з Нільсом.

— Он як? — широко всміхнувся Пез. — І як він тобі?

— Цікавий, — відповів Робін.

— Та кажи сміливо, що чудило, він мені не татко. Про що він тобі навалював?

— Ну... Про індійську тантру, капіталізм, самогубство, аномію... — Краєм ока Робін стежила за реакцією Пеза, але не побачила жодної, — ...аристократичний світогляд, смерть як справдження прагнень...

— Всі найкращі хіти, — усміхнувся Пез. — Безневинний хлоп, але ж ексцентричний... має себе за природного аристократа, бо вижив, коли отримав від свого татка мільйони статків.

— Тяжке випробування, — погодилася Робін. Цього разу Пез не тільки засміявся, а й легенько торкнувся її руки.

— А ти дотепна, — не без подиву сказав він.

— Також показував мені свої роботи.

— Та ну? І як вони тобі? — Не давши Робін і рота розтулити, Пез сам прокоментував: — То, курва, жахіття. Та не филюйся, ми всі в курсі, що він робить лайно. Все спробував — і маляр, і скульптор, і гравер, і друкар, і цифровий художник. Того тижня взявся різати по дереву.

— Йому вдалося щось продати? А, чекай... він же вважає, що мистецтво має бути безкоштовним.

— Точно, — кивнув Пез. — Легко таке казати, коли вже ма’ш за душею кілька мільйонів. Інколи він влаштовує у Норт-Ґров театр одного актора, і всі типу давні прихожани, які відвідували мистецькі класи і тусувались у нас, сходяться попити винця й розказати, який він геній. Дехто, мабуть, навіть вірить у те, що каже. Милі люди... Він твою расу визначив?

— Расу? — не зрозуміла Робін. — Ти про що?

— Я краще вип’ю, перш ніж про це розповідати, — відповів Пез. Попереду замаячіла «Вартівня»: велика чорно-біла фахверкова будівля зі стільцями та столиками надворі.

— Надворі сядемо чи всередині? — спитав Пез.

— Всередині, — відповіла Робін. Під тінистим склепінням дерев на цвинтарі це не мало значення, а от тепер вона боялася, що Пез роздивиться перуку чи кольорові лінзи.

— Що бу’еш пити? — спитав Пез, коли вони зайшли у велику залу з цегляними стінами та дощатою підлогою, де стояло багато столів; третина була вже зайнята.

— Келих червоного, будь ласка, — відповіла Робін. — Я тільки до вбиральні сходжу.

Жіночий туалет був обклеєний шпалерами із зображеннями рододендронів та папуг. Робін сховалася у кабінку і відправила Страйку фото Нільсового колажу з Еді, а тоді зателефонувала. Страйк прийняв дзвінок майже негайно.

— Ти хіба не на малюванні?

— Заняття скасували, тож я натомість пішла з Пірсом у паб. Слухай, я відправила тобі фотографію картини, яку Нільс де Йонґ подарував Гранту Ледвеллу — тобто подарував її копію — і ще мені треба, щоб ти записав усе, що тут сталося, поки я не забула, бо я сама не маю часу. На мене чекає Пез.

— Кажи, — мовив Страйк.

Робін скоромовкою розповіла про Ормонда в гостях у Пеза, а далі все, що запам’ятала з просторікувань Нільса про смерть Еді, тоді детально описала кімнату Джоша і нарешті стисло охарактеризувала поведінку Брама і зокрема — повідала про його обвинувачення на адресу Зої. На тому кінці лінії чулося жваве шкрябання ручки: Страйк записував.

— Ісусе Христе, нам цього надовго вистачить, — прокоментував він, коли Робін скінчила. — Чудова робота.

— А ще тепер тобі треба залогінитися у гру, — провадила Робін. — Востаннє, коли я там була, Аномії не бачила, але минуло вже три години.

— Просто зараз перетворююся на Баффілапусю, — відповів Страйк, і Робін почула клацання клавіатури.

— Гаразд, наберу тебе, як вийду з пабу.

— Домовилися. Щасти тобі.

Робін поклала слухавку, вийшла з кабінки, перевірила перед дзеркалом, чи все гаразд з перукою та лінзами, тоді увімкнула на мобільному диктофон і сховала його у сумку, сподіваючись, що слова Пеза проб’ються крізь гамір у пабі. А тоді рушила назад до зали.

Пез сидів за круглим столиком на двох у дальньому кутку, під вікном; перед ним стояли келих червоного та пінта світлого. Він підсунув свій стілець ближче до місця Робін, щоб сидіти не лицем до лиця, а практично поряд.

— Отже, — мовила Робін, усміхаючись та скидаючи чорну замшеву куртку (Пез автоматично опустив погляд до її грудей, а тоді знову звів до очей), — що там Нільс розповідає про раси?

Зблизька Робін знову відчувала міцний дух Пезового тіла. Його оголені руки були м’язистими, нігті — брудними. Якщо не зважати на джинси та футболку, він виглядав точно як святі на картинах Караваджіо: темні скорботні очі, сплутані чорні кучері.