— Він ділить всіх, кого зустрічає, на раси, — відповів Пез, а тоді, побачивши обличчя Робін, пояснив: — Але тільки білих європеоїдів. Вичитав у якійсь старій книжці. Типу європейці діляться на шість рас. Нільс любить всяку дику срань, про яку ніхто більше навіть не чув, і обожнює сперечатися, навіть коли обкурений. Дух незгоди.

— Тобто коли він мені сказав, що ти — західний тип, він мав на увазі расу?

— Таки сказав, га? — пустив очі під лоба Пез. — Так. Я західний тип, дрібний та чорнявий.

«Та який же ти дрібний», — мало не прохопилася Робін, проте стримала себе: вона мала на увазі зріст, але Пез міг потрактувати ці слова зовсім інакше.

— Порівняно з Нільсом всі дрібні, — мовила вона.

— Так, але західний тип — це латиняни, дуже емоційні, любителі видовищ.

— А сам Нільс, на його думку, до якої раси належить?

— До нордичної, — відповів Пез. — Високий білявий воїн-творець. Найкраща раса з усіх.

— Ага, тобто жарти жартами, але сам Нільс походить із раси володарів? — сказала Робін.

Пез засміявся.

— Авжеж. Маріам аж казиться, коли він заводить свою катеринку про раси, але Нільс каже, що насправді її злить власна приналежність до динарської раси, нижчої за нордичну.

Робін засміялася разом із Пезом, хоч нічого кумедного не бачила.

— Одного разу Нільс сказав тому діду в інвалідному візку... ми мали вечірку на честь закінчення семестру, але то просто привід, нам аби вечіркувати... що він класичний представник альпійської раси. Для нортґровців це внутрішній жарт, бо Нільс відносить до альпінідів всіх, хто йому не подобається. Альпінід — це кодове слово, означає «нудний паскудник». Дрібнобуржуазний та вузькочолий.

Робін, якій було дуже цікаво, чи не Ініґо Апкотт виявився гаданим альпінідом, з готовністю засміялася.

— Іронія в тому, що цей дід читав книжку, з якої Нільс усе це взяв, ха-ха-ха, тож він прекрасно зрозумів, що Нільс називає його неоригінальним, тупим і що там ще приписується альпінідам. А чо’ ти не п’єш?

— Я п’ю, — відповіла Робін і пригубила своє вино. — І що, дід на візку так і сказав: «Та як ти смієш називати мене вузькочолим тупаком»?

— Ні, він сказав... — Пез зобразив бундючне обурення: — «Расові теорії пана Старого Фашиста, прізвище якого я забув, давно спростовані». І відкотився собі. Потім я сам із ним полаявся через бітлів, а тоді він заявив дружині, що час іти, покотився геть, і більше ми його не бачили, ха-ха.

— І хто з вас любив «Бітлз», а хто ні? — спитала Робін.

— Та ми обоє їх любимо, — відповів Пез. — Бітлів, ага? Я вже не пам’ятаю, як ми до цього дійшли, але суперечка була про те, в якому альбомі є пісні тільки авторства Маккартні та Леннона. Правим виявився я, — додав Пез. — Це «Hard Day’s Night». Стереотипно, що капець — хлоп із Ліверпуля любить бітлів — але...

Пез відтягнув горловину футболки і показав коло тонко виписаних літер, що охоплювало його міцну шию. Робін нахилилася ближче, щоб краще бачити, а Пез потягнувся вперед і поцілував її.

За ціле життя Робін Еллакотт мала у своєму роті язики в сумі двох чоловіків: один належав власне її чоловікові, з яким вона почала зустрічатися у сімнадцять, а другий — хлопчику, з яким вона зустрічалася у п’ятнадцять років і який цілувався слиняво, мов її старенький лабрадор. На мить вона задерев’яніла, але Джессіка Робінс відрізнялася від Робін Еллакотт: вона, на відміну від Робін, мала купу бойфрендів, мала акаунт на «Тіндері» і ходила з подружками у лондонські клуби. Тож Робін з удаваним ентузіазмом відповіла на поцілунок, а Пез, тримаючи її рукою за потилицю, міцніше притискався губами і рухав язиком всередині її рота; Робін відчувала смак пива, якого не пила, і гаряче дихання Пеза на верхній губі.

Коли Робін вирішила, що Джессіка — дівчина з досвідом, якого вона сама не має, але зовсім не ганчірка — наситилася, вона відсунулася, і Пез її відпустив, провівши рукою по волоссю. На щастя, перука була натуральна. Робін мусила пояснювати, за що стільки грошей, коли купувала її, але річ у тому (саме так вона сказала Страйку), що зблизька синтетичні перуки одразу можна розпізнати.

— Ти збіса розкішна, — хрипко повідомив Пез.

— Я просто намагалася прочитати текст твого татуювання, — цнотливо відповіла Робін.

— «Its getting hard to be someone, But it all works out, It doesn’t matter much to me» («Стає непросто бути кимсь, та все складеться, тож і я не переймаюсь» (англ.)), — процитував Пез. — «Strawberry Fields Forever». Воно мені на загривок заходить.

— Тобто ти не переймаєшся? — спитала Робін, міркуючи, як увернути в розмову гурт «The Strokes».

— Загалом не дуже, — відповів Пез. — А що? Тобі подобаються фертики з великими машинами і при великих статках?

— Та ні, вони нудні, що капець, — відповіла Робін, а Пез зареготав. Якби, подумала Робін, серце якої шалено калатало від хвилювання (і приємного, і не дуже), це було справжнє побачення, то вона б на диво добре давала з ним раду. — То як ти потрапив у Норт-Ґров?

— ‛кось був сидів тут і познайомився з одним хлопом звідти, а в самого тоді було скрутно з грішми на хату. Цей хлоп там уже не живе, але саме він сказав, що в резиденції є вільна кімната. Я сходив туди, познайомився з Нільсом, сподобався йому, він запросив мене жити. Так і живу тепер. А ти де живеш?

— У Кентиш-Тауні, — відповіла Робін, яка мала готову відповідь на цей випадок.

— Так, Зої казала, що ви майже поруч, — кивнув Пез. — Сама живеш?

— Ні, з двома сусідками, — відповіла Робін, маючи на меті придушити будь-які заміри усамітнитися в її квартирі. — Нільс сказав, що Зої захворіла.

— Правда? — без великої цікавості озвався Пез. — Вона взагалі анорексичка, ніц не їсть. Типова фанатка «Чорнильно-чорного серця».

— Тобто?

— Всі, хто сильно захоплюється цією темою, якісь прибацані. Чо’сь їм не вистачає. Самопошкодження і все такс. А чо’ ти не п’єш своє вино?

— Я п’ю, — заперечила Робін, хоча зробила заледве три ковтки — а Пез уже майже осушив свою пінту. — Але загалом не дуже питуща.

— Це треба виправляти, — заявив Пез.

— А хтось дзвонив Зої, цікавився, як вона?

— Мабуть, Маріам дзвонила, — відповів Пез і допив своє пиво. — Мені це було потрібно, — заявив він, а Робін подумала: чи не розмова з Ормондом вселила в нього таке бажання випити?

— Я тобі замовлю пиво, — запропонувала вона.

— Та ти ж іще своє...

— У нас хіба змагання? — усміхнулася Робін, і Пез усміхнувся у відповідь.

— Гаразд, дяка.

Робін підвелася і пішла до бару, спиною відчуваючи погляд Пеза. Вона навмисне проігнорувала першу згадку про «Чорнильно-чорне серце» з його вуст, щоб повернутися до теми, коли Пез вип’є більше.

Коли Робін повернулася з його пінтою і сіла, Пез потягнувся до неї і взяв за вільну руку.

— Ти не така, як я собі уявляв, — сказав він з легкою усмішкою, вдивляючись в її обличчя.

— А що, ти думав, я альпінід? — спитала Робін, а Пез переплів свої пальці з її пальцями.

— Ні, — усміхнувся він, — але я думав, що ти більш скута.

— Я дуже скута, — відповіла Робін. — То, мабуть, я тільки на тебе так реагую.

Пез засміявся. Його рука була суха та гаряча.

— То що, ти часто їздиш до Ліверпуля? — спитала Робін, згадавши інстаграмну сторінку Пеза, з якої дізналася, що той по місяцю буває у рідному місті.

— Так, — кивнув Пез. — У мого старого хвороба моторних нейронів. Він удівець, живе один.

— О, це дуже сумно, — засмутилася Робін.

— За ним приглядає моя сестра, але в неї самої двоє дітей з аутизмом, тож іноді і я вертаюся помогти. Щоб вона могла перепочити.

— Це так гарно з твого боку, — сказала Робін. — Що ж... ти теж не такий, як я собі думала.

— Справді? — спитав Пез з легким усміхом; його тепла рука міцно тримала її пальці. — Що ти, типу, маєш на увазі?

— Ти добрий, — відповіла Робін. — Гідно поводишся. Я думала, ти просто... не знаю... такий художник-плейбой...

— Чого? Бо я голяка сиджу перед людьми?