— Ні, дякую, — відповіла Робін. Навіть від вдихання відпрацьованого диму їй уже трохи паморочилося в голові. — Але... — вона засміялася, щоб пом’якшити наступне питання, — ти ж не думаєш, що її справді убили переживання за авторське право?

— Не зовсім авторське право... Ні, Еді убили через те, чим вона стала.

— Чим?

— Фігурою ненависті. Вона зробила так, щоб її ненавиділи... але вона була митцем.

Нільс задивився на розмиту зеленаву постать на колінах з обличчям Еді і продовжив:

— А що може бути більшою офірою владі, що її має твір мистецтва, ніж знищення митця? У цьому сенсі, звісно, в смерті Еді одержала свій тріумф... її владу було визнано, її було принесено в жертву її мистецтву. Та якби лиш Еді знала, як... як дорівнятися до своєї влади, все склалося б для неї настільки краще...

Нільс зробив нову довгу затяжку. Його голос ставав чимдалі більш сонним.

— Люди не можуть зарадити власній вродженій натурі... От твій друг Пез... класичний західний типаж...

Робін розчула вдалині голос Брама, який співав нідерландську пісеньку, а тоді гукнув:

— Нільсе!

Нільс притиснув палець до губ і усміхнувся Робін.

— Нільсе!!!

Вони почули кроки Брама, який біг коридором, а тоді у двері загупали. Робін здогадалася, що зазвичай Нільс замикався у студії, бо Брам навіть не спробував посмикати клямку.

— Тату, я знаю, що ти там, — травою тхне!

Робін запідозрила, що за її відсутності Нільс, мабуть, прикинувся б, що не чує сина. Але натомість він засміявся і сказав:

— Гаразд, хлопче...

Випроставшись, він відклав косяк і рушив до дверей. З’явився Брам, вирячив очі, побачивши Робін, а тоді зареготав.

— Тату, та ти тут із нею...

— Це подруга Пеза, — відповів Нільс, перекривши останні слова Брама. — Чого тобі?

— Можна я візьму до школи прадідусів меч?

— Ні, хлопче, тебе за такс виженуть, — відповів Нільс. — Все, ходи. Іди гратися.

— Дрек самотиться і нудикує! — заявив Брам. — Дрек самотиться і нудикує! Дрек...

— Нільсс? — почувся жіночий голос. У дверях з’явилася жінка з короткою стрижкою, яку Робін уже бачила тут. На руках вона тримала дитину. — Там прийшли щодо бойлера.

— Я почекаю у фойє, — люб’язно сказала до Нільса Робін і підвелася. — Мабуть, краще замкнути кімнату за твоєї відсутності.

Вона сподівалася, що обкурений Нільс про це не забуде, якщо йому нагадати. Робін не подобалася думка про те, що Браму до рук може потрапити клеванг його прадіда; вона відчула полегшення, почувши за спиною брязкання ключів, коли поверталася до фойє.

Пеза ще не було, зате чоловік у синьому однострої з цікавістю розглядав гігантську монстеру, гвинтові сходи та сотні малюнків на стінах. Нільс протупотів повз, розливаючи сопух канабісу, привітався з робітником і повів його на кухню. Жінка з короткою стрижкою усміхнулася Робін і пішла нагору гвинтовими сходами, щось шепочучи до дитини, а та у відповідь хихотіла.

Залишившись сама, Робін дістала мобільний, збираючись відправити Страйку фотографію колажу. Та не встигла вона це зробити, як просто над вухом пролунав пронизливий та гучний, ніби свисток, голос:

— ДРЕК ХОЧЕ ГРАТИ У ГРУ, БВАХ!

Аж зойкнувши від подиву, Робін підскочила на місці і розвернулася. Брам підкрався їй за спину, тримаючи біля губ якусь маленьку пластикову штуку. Побачивши шок Робін, він аж заревів від сміху. Робін сховала мобільний у сумку (серце шалено калатало) і силувано всміхнулася.

— Тобі подобається «Чорнильно-чорне серце», так?

— Мені подобається Дрек, — відповів Брам крізь свій пластиковий пристрій, який перетворював людський голос на нестерпний для вух виск.

— А іншими голосами воно може говорити? — спитала Робін, раптом дещо запідозривши.

— Може, — відповів Брам. Він натиснув кнопку, і його голос став грубим та хрипким. — Ще такий можу зробити.

— Де ти це взяв? Класна штука.

— У Музеї науки, — відповів Брам хрипким голосом. Тоді він опустив модулятор голосу і спитав: — А ти хто?

— Джессіка, — відповіла Робін. — Я відвідую вечірній клас із малювання.

— А хіба не подруга Пеза? — уточнив Брам; підозра у його тоні та проникливість його погляду нагадали Робін про слова Джоша, що іноді Брам здається сорокалітнім.

— І його подруга теж, — кивнула Робін. Вона показала на модулятор:

— З цим класно когось розігрувати по телефону. Ти не пробував? Я це дуже любила робити, — збрехала Робін, — брата дурила.

Брам відповів кривим усміхом.

— Хочеш подивитися на творчість Пеза? — спитав він.

— Залюбки, — відповіла Робін, гадаючи, що Брам покаже їй котрусь із картин на стінах фойє.

— Це нагорі, — повідомив Брам і, вищирившись, поманив її за собою на сходи.

— Не впевнена, чи мені туди можна, — засумнівалася Робін.

— Та всім байдуже, — запевнив Брам. — Тут всі ходять, де хочуть.

— А де саме ця його картина? — спитала Робін, не сходячи з місця. Вона зовсім не планувала йти за Брамом до кімнати Пеза. Звісно, дуже кортіло знати, про що він розмовляє з Ормондом, але вона скоріше видобуде з Пеза інформацію у барі, ніж якщо увірветься з Брамом до його кімнати.

— У старій кімнаті Еді та Джоша, — відповів Брам.

Опиратися такій спокусі змоги не було, тож Робін пішла спіральними сходами на другий поверх слідом за Брамом.

Брам здавався дивно збудженим, коли вів її коридором — вузьким, вистеленим ковроліном, з прольотами на дві-три сходинки тут і там. Це місце було б схоже на маленький готель, якби двері не стояли відчиненими, демонструючи неприбрані кімнати.

— Оце моя, — показав Брам, хоч і так було видно, чия це кімната: підлога була засипана поламаними іграшками. — А оце їхня.

На відміну від більшості інших, двері кімнати поруч із Брамовою були зачинені. Хлопчик здивував Робін: глянувши в один, а тоді в другий бік, він видобув із кишені ключ і відімкнув кімнату.

Її вікна дивилися на північ. Пахнуло горілим деревом та тканиною з відтінком вологої гнилизни. Абажур під стелею не мав лампочки. Щойно очі Робін звикли до сутені, вона зрозуміла, що цю кімнату не чіпали, відколи Джош залишив її кілька місяців тому. На вікні досі висіли почорнілі фіранки; подерті кінці затріпотіли на протязі, який утворився, коли було прочинено двері. З подвійного ліжка зірвали постіль, оголивши частково прогорілий матрас. Від багатьох ескізів на стінах лишилися тільки обривки паперу на потемнілих канцелярських кнопках, але найбільша картина — якщо її можна було так назвати — лишилася, бо намалювали її просто на стіні. Саме на це графіті показав Брам, захоплено чекаючи на реакцію Робін.

Хтось — Пез, якщо вірити Брамові — зобразив із ретельною деталізацією шестифутовий прутень, який входив у піхву. Над картиною були ті самі слова, що й на вітражі Маріам у кухні внизу:

Стан аномії стає неможливим,

коли між органами є солідарність

і підтримується достатній контакт

протягом достатньо тривалого часу.

— Що скажеш? — спитав Брам, ледь стримуючи хихотіння.

— Дуже гарно, — констатувала Робін. — Хтось добре навчився малювати геніталії.

Брама така відповідь ніби збентежила.

— Це Пез намалював. Поки їх не було вдома. Еді не сподобалося.

— Дивина, — байдужим тоном відповіла Робін.

— Я знаю, хто її вбив.

Робін подивилася на хлопчика. Він був високий — майже як вона на зріст. Пам’ятаючи про долю його матері, Робін мимохіть жаліла Брама, але не бачила нічого милого ні в жадібному виразі його обличчя, ні у відвертому бажанні шокувати та лякати.

— Тоді тобі треба розповісти про це дорослим, — сказала Робін.

— Ну, ти ж доросла, — відказав Брам. — Якщо я скажу тобі, ти щось із цим зробиш, так?

— Я мала на увазі таких дорослих, як твій тато чи Маріам.

— Звідки ти знаєш, що вона не моя мама? — спитав Брам.