Зі сміття, якого було по щиколотки, підносилися, ніби дивні грибні нарости, мистецькі витвори Нільса де Йонґа. Вони були такі агресивно потворні, що Робін, розсікаючи сміттєве мілководдя на шляху до одного з низьких крісел у кімнаті, вирішила, що це або творіння генія, або суцільний жах. Глиняний бюст чоловіка з іржавими трибками замість очей та волоссям з уривків шини сліпо спостерігав за нею.

Сівши у крісло, на яке вказав їй Нільс (покривало на ньому добряче смерділо), Робін помітила під вікном колаж на мольберті. На картині у зелено-жовтих барвах обличчя Еді Ледвелл було приклеєне до намальованої постаті, яка стояла на колінах.

— Шкода твого кота, — сказала Робін, відвернувши очі від колажу. — Давно він зник?

— П’ять днів тому, — відповів Нільс, опускаючись у друге крісло, яке жалібно закректало під його вагою. — Бідолашний Норт. Так надовго він ще не зникав.

Після того, що Джош розповів про відкриті стосунки Нільса та Маріам, Робін була запідозрила, що Нільс повів її до студії, керуючись сексуальним інтересом, але він виглядав сонним і відверто незацікавленим у звабленні. На одноногому столику поруч із ним у попільничці лежав косяк завбільшки з морквину; він був погашений, але у повітрі ще плив їдкий запах.

— Мені дуже подобається, — збрехала Робін, показуючи на колаж із обличчям Еді. Дивні фігури оточували її: дві людські постаті у довгих шатах, гігантський павук та червоний папуга, який тримав у дзьобі листок марихуани і цілився сісти Еді на коліна. Дві фрази — одна латиною, друга грецькою — надруковані на щільному кремовому папері, були наклеєні на полотно: Thule ultima а sole nomen habens та δ μιν έκάεργος άνήρπασε Φοίβος Απόλλων.

— Так, — кивнув Нільс, із млявим замилуванням поглядаючи на власний витвір. — Я сам задоволений, гарно вийшло... Минулого року захопився можливостями колажів. У галереї Вайтчепел була ретроспектива Ганни Гох. Як тобі Гох?

— Боюся, що не знайома з її творчістю, — чесно зізналася Робін.

— З руху берлінських дадаїстів, — пояснив Нільс. — Знаєш мультфільм «Чорнильно-чорне серце»? Впізнаєш мою модель?

— Ой, — удавано здивувалася Робін, — це що, та аніматорка? Еді... забула прізвище?

— Саме так, це Ледвелл. А джерело мого натхнення бачиш?

— Е... — тільки і промовила Робін.

— Данте Россетті. «Beata Beatrix». Портрет його померлої коханки.

— О, — сказала на це Робін. — Треба сходити подивитися.

— В оригіналі, — розповідав Нільс, споглядаючи своє полотно, — там не павук, а сонячний годинник. Це, — додав він, показуючи на павука, — павук-колопряд. Вони не терплять світла. Навіть ніч для них надто яскрава. їх виявили у крипті на Гайґейтському цвинтарі. Єдине місце у Британії, де водяться колопряди.

— О, — знову промовила Робін.

— Бачиш символізм? Павук, символ працелюбності та хисту — але ненавидить світло. Не здатен вижити на світлі.

Помітивши у своїй ріденькій бороді ніби тютюнове волокно, Нільс видобув його звідти. Робін, сподіваючись відволікти його і непомітно зробити фото колажу з Еді для Страйка, показала на бюст чоловіка з трибками замість очей і сказала:

— Це просто неймовірно.

— Так, — погодився Нільс, і знову через дивний вигин його губ, застиглий, ніби у маски, неможливо було сказати, усміхається він чи ні. Це мій тато. Я домішав його попіл у глину.

— Ти...

— Так. Він заподіяв собі смерть. Більше десяти років тому, — розповів Нільс.

— О... дуже співчуваю, — сказала Робін.

— Ні-ні, для мене це не мало великого значення, — повів плечима Нільс. — Ми не ладнали. Тато був надто сучасний для мене.

— Надто сучасний? — перепитала Робін.

— Так. Він був промисловцем, займався нафтохімічною продукцією. Був великим цабе у Нідерландах. Весь у пустопорожньому соціал-демократичному лібералізмі, — і тобі робітнича рада, і ясла... все, щоб маленькі трибки його машини почувалися щасливими.

Робін невизначено кивнула.

— Але справжніх підвалин у чомусь важливому він не мав, — провадив Нільс, не зводячи очей із гротескного бюсту. — Він був із тих людей, які купують картини, щоб пасували до килима, знаєш таких?

Він засміявся, і Робін усміхнулася теж.

— За тиждень по смерті мами тато дізнався, що має рак — цілком виліковну форму, але він все одно вирішив накласти на себе руки. Ти читала Дюркгайма?

— Ні, — відповіла Робін.

— Візьми у мене, — запропонував Нільс, змахнувши дебелим ручиськом.

— Еміль Дюркгайм, «Самогубство». У нас у вбиральні бібліотечка для охочих... Дюркгайм ідеально описує проблему тата. Аномія. Знаєш, що це таке?

— Розпад, — відповіла Робін, сподіваючись, що її трем здивування збоку непомітний, — системи цінностей та соціальних норм.

— А, чудово, — ліниво усміхнувся до неї Нільс. — Ти вже знала про це чи загуглила, прочитавши напис на нашому вітражі?

— Загуглила, прочитавши напис на вітражі, — збрехала Робін, теж усміхаючись. З її досвіду чоловіки полюбляли щось пояснювати жінкам. Нільс тихо засміявся, а тоді продовжив:

— Тато не мав внутрішнього життя. Такий порожній... прибуток, придбання, виконання пунктів соціал-демократичної програми... його смерть природнім чином виросла з життя. Аномічне самогубство; Дюркгайм гарно пояснює, що це таке. Смерть — це насправді здійснення прагнень. Згодна?

Робін чесно сказала б «ні», але Джессіка Робіне відповіла інакше:

— Насправді ніколи про це не замислювалася.

— Це правда, — сказав Нільс, задумливо киваючи. — Не можу згадати жодної людини, чия смерть не була б невідворотною і цілковито підхожою. Ти знаєшся на чакрах?

— Е... то ділянки людського тіла, вірно?

— Трошки більше, ніж тільки це. Індуїстська тантра, — пояснив Нільс. Він узяв погаслий косяк і показав Робін. — Не проти, якщо я?..

— Скільки завгодно, — запевнила Робін.

Нільс підкурив від старої потовченої «Зіппо». З косяка повалили гігантські пелехи диму.

— Рак мого батька уразив простату, — повідомив Нільс із хмари синього диму. — Друга чакра, свадгістана. Хвороби другої чакри походять від нестачі творчості та емоційної ізоляції. У мене тут дещо є...

Зненацька він зіп’явся на ноги. Поки Нільс ішов через кімнату, Робін встигла витягнути мобільний, клацнути фото колажу і сховати мобільний.

— ...та де ж вона? — бурмотів Нільс, розкопуючи захаращені полиці, соваючи предмети; деякі падали на підлогу, але власника ніби не цікавила їхня подальша доля.

— Обережно! — раптом стривожилася Робін.

З полиці упав — мало не на ногу Нільсові — розширений до вістря меч. Той тільки засміявся і нахилився підняти зброю.

— Це клеванг мого дідуся. Ось, бачиш гравіювання? Знаєш, що написано?

— Ні, — відповіла Робін, придивляючись до дещо кривуватих грецьких літер на клинку.

— κληρονομιά. «Спадок»... Де ж ця клята книга?

Нільс повернув меч на полицю, а через хвилину кволих пошуків проголосив:

— Тут її нема.

І повернувся до Робін з порожніми руками. Низьке крісло знову застогнало, приймаючи його вагу.

— А, — почала Робін, — якщо говорити про випадки як... цей, — вона показала на картину з Еді, — то хіба смерть Еді Ледвелл виповнила її прагнення?

— Ах, — промовив Нільс, звівши на картину набряклі очі, — до цієї смерті спричинилося те, що я називаю відсутністю аристократичного світогляду. — Він знову солодко затягнувся косяком і видихнув, так що дим практично сховав його обличчя від Робін. — Говорячи про аристократизм я, звісно, маю на увазі не вузький класовий термін, а скоріше певний стан розуму... Аристократична натура здатна відділяти себе від обставин, може дивитися на життя широко, щедро... витримує перипетії фортуни, на добро вони чи на зло... Еді ж мала буржуазний менталітет, міцно трималася за свої досягнення... переймалася питаннями авторського права, засмучувалася через критику... і врешті-решт успіх убив її...

— Гадаєш, мистецтво має бути безкоштовним? — спитала Робін.

— Чом би й ні? — озвався Нільс і простягнув їй косяк. — Будеш?