— Я думала, сюди можна зайти тільки з екскурсією, — пошепки сказала вона зі своїм власним акцентом.

— Тре’ знати таємні стежки, — з усмішкою відповів Пез. В руках у нього був етюдник. — Що привело таку працеголічку на шпацир цвинтарем?

— Була у зубного, тож вирішила влаштувати собі вільний день, — відповіла Робін. — Я тут вперше. Просто неймовірно, правда?

— О, тепер і я почув, — мовив Пез.

— Що почув?

— Що ти з Йоркширу. Мені Зої сказала. Також сказала, що ти щойно порвала зі своїм бойфрендом.

— Так, — спробувала вичавити сміливу усмішку Робін. — Це все правда. У мокрій зелені по пояс вони мусили стояти надто близько одне до одного; під ногами була мошиста, нерівна земля, погорблена деревами й домовинами. Крізь тонку футболку Пеза Робін відчула його запах: міцний, тваринний, майже відразливий. Зненацька прийшов непроханий спогад про його прутень.

— Я отримаю приз, якщо скажу про тебе третю істину?

— Кажи, — мовила Робін.

— Ти вранці не дивилася пошту.

— Ти що, ясновидець?

— Ні, просто твій сьогоднішній урок малювання скасовано.

— От трясця, — сказала Робін, прикинувшись розчарованою. — Щось із Маріам?

— З Маріам все добре, просто зашилася, ‘кісь політичні справи, про які вона забула. Нормальна історія у Норт-Ґров. От побачиш, не лише ти не в курсі. Люди прийдуть на клас, а в результаті питимуть на кухні чи малюватимуть щось самі. Такий наш звичай. Чи, мо’, ти з тих, хто любить писати скарги?

— Я зовсім не така! — удавано образилася Робін, вирішивши, що саме так зреагує Джессіка на підозру в обмеженості та убогодухості.

— Радий це чути. Куди вони пішли? — спитав Пез, глянувши услід екскурсії.

— До могили Крістіни Россетті, — відповіла Робін.

— Хо’ш на неї подивитися?

— Навіть і не знаю, — відповіла Робін. — Там цікаво?

— Можу тобі розповісти цікаву історію про цю могилу, — відповів Пез. — А тоді ходімо разом у бар.

— Ой, — промовила Робін, сподіваючись, що переконливо зображає соромливість, — ну, гаразд. Чом би й ні?

— Клас. Тоді ходімо, — сказав Пірс. — Підемо кружним шляхом, щоб не натрапляти на екскурсії. І мені треба оце занести, — додав він, показуючи етюдник.

І вони пішли поміж дерева та могили, уникаючи стежок, якими ходили екскурсійні групи. Кілька разів Пез подавав Робін руку, щоб допомогти переступити через корені чи кам’янисті уламки, і та приймала її. На третій раз він ще кілька кроків утримував її пальці, перш ніж відпустити їх.

— То що там за історія з могилою Россетті? — спитала Робін.

Вона відчувала бажання (мабуть, параноїдальне) змушувати Пеза говорити, поки вони йдуть між темними деревами, де інші люди їх не побачать.

— А, — мовив Пез, — річ у тім, що там лежить не тільки Крістіна Россетті.

— Не тільки?

— З нею там ще жінка на ім’я Ліззі Сіддал. Вона була дружиною брата Крістіни. Коли вона отруїлася і її поховали, Данте Россетті поклав у труну єдиний рукопис зі своїми віршами. Такий собі широкий жест.

— Романтично, — відзначила Робін, висмикуючи ногу з плющової пастки.

— За сім років, — додав Пез, — Дайте передумав, викопав її і дістав рукопис.

Сторінки поїли черви і все таке... але баби минущі, а мистецтво вічне, га?

Робін Еллакотт цей жарт здався не вельми вдалим, але Джессіка Роббінс з готовністю захихотіла.

66

Один з дітей, що там стояли,

З усмішкою вказав на ту страшну купину...

Є щось жахливе у малій дитині.

Шарлотта М’ю,

«На Нангедському цвинтарі»

— Що ти малював? — спитала у Пеза Робін, коли вони вийшли з цвинтаря та попрямували до Норт-Ґров.

— Придумав одну кіберпанкову штуку, — відповів Пез. — Про вікторіанського трунаря, ‘кий подорожує в часі.

— Bay, звучить круто, — сказала на це Робін. Решту шляху до мистецької резиденції Пез розповідав Робін про свій задум, який, на її подив, і справді виглядав продумано та захопливо.

— Тобто ти не лише малюєш, а й пишеш?

— Трошки, — відповів Пез.

Після меланхолійного тінявого цвинтаря фойє мистецької резиденції аж сліпило барвами.

— За хвилину вернуся, тільки оце закину, — сказав Пез, показавши на етюдник, та не встиг він ступити на гвинтові сходи, як з боку кухні з’явився Нільс де Йонґ. Нечесаний білявий велет був у давнішніх шортах-карго і балахоні кремового кольору, тут і там заплямованому фарбою.

— У тебе гість, — тихим голосом повідомив він Пезові. Важко було зрозуміти, всміхається Нільс чи ні, бо кутики його широкого товстогубого рота від природи тягнулися вгору. — Щойно пішов до вбиральні.

— Хто? — спитав Пез, який поклав руку на поруччя сходів, — Філіп Ормонд, — відповів Нільс.

— І ‘кого хріна йому від мене треба? — поцікавився Пез.

— Каже, ти маєш щось, що належить йому, — відповів Нільс.

— Наприклад?

— А ось і він! — гучнішим голосом оголосив Нільс, бо з-за рогу коридора саме вийшов Ормонд.

Робін, яка бачила Ормонда вперше, відзначила його акуратний, доглянутий вигляд, такий недоречний у Норт-Ґров. Ормонд був у костюмі і при краватці, у руці мав валізку — ніби приїхав просто зі школи.

— Привіт, — без усмішки мовив він до Пеза. — Є тема для розмови.

— Яка ще тема?

Ормонд озирнувся на Робін та Нільса, тоді відповів:

— Делікатна. Дещо про Еді.

— Гаразд. Ходімо на кухню? — запропонував Пез; не схоже було, що він був цьому радий.

— Там Маріам зі своїми, — попередив Нільс.

— Ясно, — дещо роздратовано кивнув Пез. — Ходімо нагору. Він розвернувся до Робін.

— Ти не проти...

— Так, я почекаю тут, — сказала Робін.

Тож двоє чоловіків мовчки піднялися гвинтовими сходами і зникли з очей, а Робін лишилася сама з Нільсом.

— Ти кота не бачила? — спитав голландець, дивлячись на неї зверху вниз крізь розкошланий чуб.

— Ні, вибачай, — відповіла Робін.

— Зник, і все тут.

Нільс роззирнувся, тоді знову перевів погляд на Робін.

— Зої каже, ти з Йоркшира.

— Так, звідти, — кивнула Робін.

— Вона сьогодні хворіє.

— Ой, дуже шкода. Сподіваюся, нічого серйозного?

— Ні, ні, нічого такого.

Виникла пауза, протягом якої Нільс оглядав порожнє фойє, ніби чекав, що кіт зараз матеріалізується з повітря.

— Дуже гарні сходи, — зронила Робін, аби лиш порушити мовчанку.

— Так, — повернув у той бік велику голову Нільс. — Робота давнього друга... Ти в курсі, що сьогоднішнє заняття скасоване?

— Так, — кивнула Робін. — Пез мені сказав.

— Прийти помалювати все одно можна, якщо є бажання. Маріам оформила натюрморт із папороттю. І Брендан наче вже прийшов.

— Чудова ідея, але я вже пообіцяла Пезу піти з ним у бар.

— А, — відповів Нільс. — Може, присядеш, поки чекаєш на нього?

— О, дуже дякую, — сказала Робін.

— Ходімо, — кивнув Нільс і жестом запросив її слідувати за ним у протилежний від кухні бік. Його величезні ноги в сандалях ляпали об підлогу. Минуючи студію, де зазвичай проходили вечірні заняття з малювання, Робін побачила літнього Брендана, який старанно малював папороть.

— Повна кухня вірменських революціонерів, — повідомив Нільс, спиняючись перед зачиненими дверима, і видобув із кишені зв’язку ключів. — Неспокійно там. Політика... ти цікавишся політикою?

— Загалом так, — сторожко відповіла Робін.

— Я теж, — повідомив Нільс, — але я завжди з усіма не згоден, а Маріам це бісить. Це моя приватна студія, — пояснив він, заводячи Робін до великої кімнати, де сильно тхнуло терпентиною та травичкою.

Слова «гармидер» для побаченого Робін було б недосить. Підлогу рясно вкривало ганчір’я, почавлені тюбики з-під фарби, зім’яті папірці, обгортки від шоколадок та порожні бляшанки. По стінах тягнулися вутлі дерев’яні полиці, напхані не лише горнятами з пензлями, тубами з фарбою та численними палітрами, а й книжками у подертих м’яких палітурках, пляшками, якимись іржавими механізмами, шишкуватими глиняними скульптурами, масками з дерева й тканини — плюс ще запилюжений трикутний капелюх, різноманітні анатомічні моделі, якесь пір’я та старовинна друкарська машинка. Всюди були притулені полотна, всі — зворотом до глядача.