— Всі ми там бували, — погодився Страйк, перед очима в якого промайнула Аннабель. Ні він, ні Джош не помітили скептично піднятих брів Робін.
— Другий раз це було взагалі лихо. Ревнувала до всирачки, заявляла, що якщо я її покину, вона собі заподіє смерть. Тож п’ять чи шість місяців у нас це все було тишком-нишком, бо я не хотів, шоб взнала Ед. Я просто розумів, що Ед... це, знаєте, був би ніби край віроломства, що я беру і знову сплю з Кеа після всього лайна, яким Кеа її облила, після всіх звинувачень у плагіаті.
— Кеа стверджує, що ви частково підтвердили ці звинувачення, коли знову почали зустрічатися з нею.
— Не було такого, — сказав Джош, дивлячись Страйку у вічі. — Максимум я сказав, що не знав, що сороки можуть розмовляти, поки вона мені про це не розповіла. А решта... вона така: «Присягнися могилою матері, що ти ніколи не казав Еді Ледвелл про серце Марґарет Рід». А я на те: «Маминою могилою не клястимусь, але не казав». У неї якась манічка була на цю тему, бери та присягайся могилою матері. Коли ми познайомилися, то це було ніби спільне, — я втратив мамку, вона — батька... Після всього вона ше почала писати мені листи, — додав Джош. — Пише, що займається самоушкодженням, все таке... От що вона собі думає, що я, б***ь, можу вдіяти в цьому стані?
Коли Ед дізналася, що я назад зійшовся з Кеа, почався повний капець. Ми поговорити не могли так, шоб одне не сказало другому, яка інший скотина...
А тоді, поки я намагався розійтись із Кеа так, шоб вона нічого собі не зробила, Ед наїлася таблеток, — розповів Джош, знову опустивши розфокусований погляд. — Подзвонила мені в процесі, як ковтала парацетамол і запивала віскі. Сказала, що вирішила трохи перепочити, і хотіла мені дати свій пінкод від телефона, бо всі ідеї записувала туди... Вона ледь ворушила язиком, тож я догнав, що вона шось прийняла.
— Вона хотіла сказати вам про записані в телефоні ідеї, навіть приймаючи смертельну дозу ліків? — уточнив Страйк.
— О так, — відповів Джош. У нього ця поведінка, здавалося, не викликала жодного подиву. — Ви просто не знали Ед. «Чорнильно-чорне серце»... для неї це було все, — принаймні тоді. Мабуть, під кінець її вже нудило від нього... але на той момент вона і думати не хотіла, що ми всремо мультфільм, якщо її не стане. Мабуть, вона вирішила, що коли не скаже мені, де шукати її ідеї, я візьму співавторкою Кеа...
Джош замовк, знову втупившись у підлогу, а тоді заговорив далі.
— Коли вона наковталася пігулок, я поїхав до неї в шпиталь, — хотів побачити, — а там Ормонд. Став перед палатою, мов сторож. Ви з ним знайомі?
— Так, знайомі.
— Заявив, що Ед мене не хоче бачити, і, коротше, ми трохи розпустили руки. Санітар нас розняв і попросив мене піти.
Того вечора я вирішив, що Аномія — це Ормонд, — важко вимовив Джош. — На той момент здавалось, що в цьому є сенс. Я подумав, що Ормонд переслідує Ед, шоб їй стало треба такого, як він, — такого колишнього копа з «фордом фієста», і як тіки накрутить її як слід, одразу примчить до Норт-Ґров і затягне в свої сіті... Правда, наступного дня я проспався і зрозумів, що то повна шняга. Де б Ормонд діставав інформацію стіки місяців, коли ми навіть не були знайомі?
Ми його прозвали географом, — провадив Джош, — бо він з отих дрочил, яким уміння читати мапу — це офігіти яке досягнення. Ми взнали, що він виклада інформатику, тіки коли він запросив нас на зустріч зі своїм класом. Я взагалі не доганяв, що він забув у Норт-Ґров... йому б на гурток «умілі руки». Його цікавило максимум зварювання...
— Розкажіть про свою квартиру на Міллфілд-Лейн, — попросив Страйк.
— У Кеа був від неї ключ?
— Ні, — відповів Джош. — А шо?
— Поліціянти казали вам, що телефон Еді винесли з цвинтаря після нападу і востаннє засікли на пустищі Гемпстед-Гіт, біля вашого помешкання?
— Ні, — не без подиву відповів Джош.
— Чи в когось був ключ від вашої квартири?
— Я мав тіки один запасний, віддав будівельникам.
— Ви мали при собі ключ, коли на вас напали?
— Ні. Як я уже казав, мене виперли з одним тіки телефоном. Ключ, мабуть, так і лежить у моїй кімнаті в Норт-Ґров.
— Гаразд, це дуже корисна інформація, — сказав Страйк, роблячи помітку у записнику. — Коли саме ви вдруге розійшлися з Кеа?
— Після того як Ед наковталася таблеток. Я сказав Кеа, що мені треба перепочити і провітрити голову. Я її, бляха, благав не писати нічого про наші стосунки в інтернеті... Розумів, що фанати вирішать, що її байки — то чиста правда, раз я до неї повернувся. Я просто кінчений, — гірко додав Блей. — Хіба ні? Нашо я це все зробив? Нашо повернувся до Кеа? Нашо я повірив у ту срань, що мені показала Ясмін?
— Ми всі робимо вчинки, які потім викликають такі питання, — сказав Страйк. — Абсолютно всі.
— Ваші вчинки нікого не довели до смерті, — відповів Джош.
— Ваші теж, — заперечив Страйк.
— Та довели, — затявся Джош, червоніючи виснаженим лицем. — Я не заблокував Аномію, не заступився за Ед... я довів до цього, бо я тюхтій обісраний. Тюхтій, — крізь зціплені зуби повторив він. — Не хотів, шоб фанати і мене хаяли, нікого не слухав, крім Каті, бо Катя казала те, що я хочу чути. Я як той кінчений Брам, тіки не підпалюю чужі кімнати і каменюками в людей не кидаюсь. Я роблю значно більше лиха, шоб самому мати легке життя...
Я не мав би вижити. Саме я мав умерти тоді, і саме я припхався у куртці, яка не пустила ніж так глибоко мені в шию, як він хотів. І ше в мене виявилася така штука, situs inversus. Типу всі органи навпаки, як у дзеркалі. У мене серце справа. Аномія ударив мене типу в серце, але тіки пробив легеню. Я й не знав, що в мене всередині все навпаки, зроду не робив рентген. Situs inversus... Ед обожнювала таку нездорову хрінь, от би вона зра...
Робін подумала, що мала б передбачити те, що сталося далі. Джош розридався. Він опустив голову, з носа потекла юшка, але він не міг ні зіщулитись, ні сховати обличчя у руках: його тіло лишалося нерухомим, ніби воскова фігура.
Страйк підвівся, пішов до приліжкової шафки і дістав звідти коробку серветок. Повернувшись на своє місце, витягнув кілька штук.
— Ні, — видихнув Джош.
— Хочеш втопитися у шмарклях — топися, — сказав на те Страйк, — але якщо хочеш допомогти нам спіймати того покидька...
— Може, я? — не стрималася Робін.
— Ні, — вдавився словом Джош. — Добре, — схлипнув він, і Страйк витер його обличчя так прагматично, ніби то було лобове скло, тоді викинув мокрі серветки у смітничок і знову сів, поставивши коробку з серветками на тацю перед Джошем.
— Я винен, що Ед загинула, — схлипував Джош. Я винен, я, я...
— Винен покидьок, який напав на неї і на тебе, — твердо заперечив Страйк. — Не треба так. Не ти це зробив.
— Я... я просто хочу дожити, шоб цього кінченого Аномію спіймали і посадили. А далі... далі я піду на вихід.
— Не підеш, — спокійно сказав Страйк.
— Не смій мені казати, що я буду робити, а що ні! — виплюнув Джош. — Ти сам хоч ходити можеш!
— А ти можеш думати і розмовляти. За пів року можуть повернутися інші функції. За рік можуть придумати, як полагодити тобі спинний мозок. Медицина постійно розвивається. Стовбурові клітини. Чіпи-імпланти.
— Поки дочекаюсь...
— Так, це важко. Важко прийняти теперішній стан. На якийсь час доведеться забути про планування майбутнього.
— Та пішов ти зі своїми лекціями про усвідомленість, — затявся Джош, — мені психіатр і так ними вже дірку проколупав. В сраку це життя в моменті. Не хочу я так жити. Я взагалі не хочу жити. Я не заслужив на життя.
— Ти не винен у нападі, — з притиском сказав Страйк. — Інша людина купила тазер, мачете і, як я сильно підозрюю, якісь засоби для маскування, плануючи обірвати два життя. Якщо тобі потрібна причина жити тут і тепер, тримайся за думку, що ти будеш зірковим свідком на суді тої тварюки, а якщо треба причину жити ще й далі — подумай про те, що саме тобі подзвонила Еді, коли дивилася в очі смерті, бо все ще довіряла тобі у питанні, яке означало для неї більше, ніж будь-що інше.
