— В сраці я мав цей клятий мультфільм, — знову захлипав Джош.
— А дарма, — тихо сказала Робін. — Я нещодавно зустріла фанатку, якій «Чорнильно-чорне серце» врятувало життя — буквально. Вона сказала, що вирішила не вбивати себе, щоб додивитися. Ви з Еді створили дещо неймовірне. Корморан правий: тепер тільки ви один можете створювати те, що мріяла створювати Еді. Вона б не хотіла, щоб ви пішли... на вихід. Вона б хотіла, щоб ви робили те, на що не здатен ніхто, крім вас.
— Той покидьок забрав її телефон, — відповів Джош, з очей якого струменіли сльози. — Там були всі її ідеї.
— Про телефон дозволь подбати нам, — мовив Страйк, беручи серветки з коробки і знову витираючи Блею обличчя. — Висякайся і випий води.
Джош дозволив Страйку витерти йому обличчя, а Робін — допомогти йому взяти губами соломинку зі склянки. Коли Джош напився, а Страйк викинув нову порцію мокрих серветок, детектив сказав:
— Я хотів би спитати, хто міг знати, що ви з Еді мали зустрітися на цвинтарі.
— Тіки Маріам, — хрипко відповів Джош. — Я з нею розмовляв, поки вона готувала їсти, аж тут подзвонила Еді. Маріам сказала, що це ми гарно придумали — зустрітися, все обговорити. Але Маріам не могла...
— Хтось міг підслухати ту розмову?
— Не знаю... мабуть, так. За кухнею є велика комора. Але я не чув, шоб там хтось був.
— Хто ще у той момент жив у Норт-Ґров?
— Нільс та Брам.
— Як гадаєш, Маріам сказала Нільсу про твою зустріч з Еді?
— Так.
— Розкажи мені про Нільса.
— Він трохи той-во, — відповів Джош. — Ексцентричний тип. Ніколи не вгадаєш, що він думає. Грошей кури не клюють. Його батько був промисловець, мультимільйонер, Нільс все успадкував. Завжди хотів жити отак — мистецтво, комуна, поліаморія... у них з Маріам відкриті стосунки. Нільс іноді спить із Фреєю, іншою жінкою з Норт-Ґров. Її партнеру нормально на це...
— Раніше ти казав, що Нільс заглядався на Еді.
— Було таке, ага, але з того нічого не вийшло.
— А Еді він подобався?
— Під кінець уже не дуже, — відповів Джош. — Він типу лібертаріанець... на виборах мера голосував за того дивака, Єна Піча.
Страйк і Робін стрималися, щоб не перезирнутись.
— А які у Нільса стосунки з комп’ютерами? — спитав Страйк.
— Близькі, — відповів Джош. — Навіть дивно, йому так легко даються технічні штуки, але хоче бути тіки художником... але Нільс — ніяк не Аномія. Нашо йому такс робити? Вбивати Еді?
— Ми просто говоримо про людей, які могли знати, що ви зустрінетеся на цвинтарі, — пояснив Страйк. — Отже: Маріам, Нільс, Брам. Хтось іще?
— Фреї, Ала та Стар не було, вони поїхали до друзів... Мабуть, Пез там був, — згадав Джош, і його обличчя спохмурніло. — Минулого тижня приходив до мене. Я був радий його бачити, Пез мені завжди подобався. Але мені здалося, що він прийшов, тіки шоб... Коротше, він прямо сказав, чого хоче: шоб я йому знайшов роль у фільмі. Так... — Джош ковтнув. — Дивна історія. Розводився, що може імітувати мій стиль малювання і все таке...
— Пез міг бути у коморі, коли ти розмовляв з Маріам? — спитав Страйк. — Чи під дверима кухні? Чи під вікном?
— Мабуть, міг, — погодився Джош. — Але з Пеза такий Аномія...
— Ми все ще просто говоримо про людей, які могли знати про зустріч на цвинтарі, — нагадав Страйк. — Хто ще?
— Та, — повагом почав Джош, — справа в тому, що Норт-Ґров — то таке місце, де люди вічно ходять туди-сюди. Учні приходять, покупці в крамницю... О! — раптом згадав він. — Ше оте дівча, яке там зараз подай-принеси, Зої. Таке мале, з татуйованим рукавом. Мабуть, вона могла сховатися і підслухати...
Поки Страйк записував ім’я, ніби чув його вперше, Робін спитала:
— Джоше, щодо того, що в Норт-Ґров буває багато людей... ви щось знаєте про історію з украденим малюнком?
— Ви про мій малюнок? — здивувався Джош. — Про мого вампіра? Вам Кеа сказала?
— Так, — кивнула Робін. Власне, вона навіть не збрехала, адже прочитала про крадіжку у листі Кеа.
— А... це було, коли «маверики» попросили нас створити більше персонажів для фільму. Я придумав вампіра. В сімдесяті думали, що на цвинтарі реально завівся вампір. Еді вважала, що вампір — то банальщина, але я його намалював, шоб вона побачила мою ідею. Я хотів, шоб вампір був невдахою, полював на туристів, але завжди невдало, щоб йому завжди не вистачало крові, і він ходив такий слабкий і нещасний...
— Ви залишили якісь нотатки про персонажа?
— Так, — відповів Джош, — лишив. На звороті ескіза. Але я лишив малюнок внизу, у студії, і він зник.
— Коли саме це сталося? — спитала Робін.
— Точно не згадаю. Десь минулого року. Коли ми з Кеа вдруге зустрічалися. Я їй розповів, бо капець розсердився. У той вечір в резиденції були мистецькі класи, тобто хто завгодно міг його поцупити... хтось із учнів, хтось, хто прийшов забирати учня... коли там класи, Норт-Ґров — це прохідний двір, будь-хто міг зайти. Треба було занести малюнок нагору.
— Дякую, — кивнула Робін, роблячи помітку у записнику. — Коли мова зайшла про нових персонажів, Еді не казала вам, що придумала двох? Для фільму. Філіп Ормонд казав, що вона детально їх йому описала.
— Ед згадувала, що мала якісь ідеї, але без подробиць. Вона не любила розповідати про шось, поки не доводила його до ладу у себе в голові. Хоч, може, з Ормондом було якось інакше... Можна було б подумати, що він мені розповість про її ідеї, якщо хоче їх бачити на екрані, але цей тип так мене ненавидить, що пожлобивсь.
«А ще він не зможе їх монетизувати, якщо віддасть тобі», — подумала Робін.
— Отже, напередодні нападу ти покинув Норт-Ґров уже поночі, — підсумував Страйк, — без грошей, але маючи при собі мобільний телефон та досьє, яке принесла тобі Ясмін?
— Так.
— І коли ти опинився на вулиці, ти подзвонив...
— Кеа, — нещасним голосом відповів Джош. — Випадково. Я ж був налиганий, а її ім’я в списку одразу після Каті. Я сказав, що завтра зустрічаюся з Еді на цвинтарі, а сьогодні шукаю, де переночувати, а Кеа як заверещить мені у вухо, і тіки тоді я зрозумів, що розмовляю з нею замість Каті...
— Ви впевнені, що сказали Кеа про місце зустрічі? — уточнила Робін.
— Так, бо її саме це так збісило, — відповів Джош. — Те, що я подзвонив і почав розповідати подробиці типу «побачення» з Еді. Розумієте, коли ми з Кеа ше зустрічалися перший раз, то сходили на екскурсію по старій частині цвинтаря. І потім то була болюча тема, що я ходив туди з Еді, що розповідав про це в інтерв’ю...
— Хтось міг підслухати твою розмову з Кеа? — спитав Страйк. — Не пам’ятаєш, чи був хтось поруч на вулиці? Може, за тобою хтось ішов слідом, проходив повз?
— Не пригадую, — відповів Блей. — Я нікого не бачив... але я був не в адекваті.
— Ти з кимсь розмовляв, поки йшов до Каті — особисто чи по телефону?
— Ні, — відповів Джош.
— Ти сказав, що розбудив Ініґо, коли прийшов до Апкоттів. Ти йому розповідав, куди збирався наступного дня?
— Ні, він і так мало не всрався від злості, що я прийшов. Я одразу пішов до вільної кімнати і ліг.
— А наступного ранку?
— Я все обговорив із Катею і показав їй досьє.
— Ініґо мав можливість підслухати цю розмову?
— Ні, він був нагорі, — відповів Джош. — А ми з Катею розмовляли внизу, на кухні.
— Хто ще був у будинку?
— Флавія була в школі, Ґус — у себе в кімнаті.
— Ґус міг чути вашу розмову?
— Ні, двері були зачинені. Ми чули, як він грає.
— Ти з кимсь розмовляв, перш ніж вийти з оселі Апкоттів?
— Ні, — відповів Джош. — Я більше ні з ким не розмовляв... — Він зробився геть білим, так що навіть губи втратили колір, а фіолетові тіні під очима стали темнішими. — ...аж поки не прокинувся у шпиталі з поголеною головою.
— Можеш щось пригадати про сам напад? — спитав Страйк. Джош знову ковтнув.
— Я запізнювався. Поспішав, бо боявся, що Ед піде. Вона завжди казилася, що я всюди запізнююсь.
Він намагався щось додати, але слова не виходили. Прочистивши горлянку, Джош продовжив:
