— Субота — ідеально, — сказав Страйк. — Секунду, шукаю чим писати.

Він нагледів ручку на приліжковому столику Меделін.

— Можемо, якщо вам зручно, зустрітися під шпиталем о другій годині. Джош у Лондонському центрі травм спинного мозку. Я сама там буду, бо... ох, власне, я просто маю там бути. Він у жахливому стані.

Записавши поверх та номер палати Блея та час візиту, Страйк розсіяно сховав ручку у кишеню разом із записником, попрощався з Катею і повернувся до Меделін.

— Мені страшенно прикро, але треба з цим розібратися. Схоже, доведеться взяти зміни цього негідника на себе.

— От чорт, — сказала розчарована Меделін, але Страйк знав, що вона не робитиме скандалу, бо в обох ще не пригаснули спогади про сварку на Бонд-стріт. — Не пощастило тобі. І вона бідолашна.

— Хто — вона? — не зрозумів Страйк, подумавши на Робін.

— Жінка, яка впала з драбини.

— А, — згадав Страйк. — Мабуть. Але вона зіпсувала мені неділю.

Збираючи плащ та рюкзак, він старанно зображав прикрість. Меделін обійняла його і подарувала довгий прощальний цілунок, а тоді він нарешті зміг піти.

Страйк дійшов до рогу вулиці, завернув за нього і тоді закурив. Дзвінок Каті Апкотт дав йому привід подзвонити Робін, тож він натиснув її номер і дістав відповідь практично одразу.

— Привіт... зажди хвильку, — сказала вона, і цей тонкий, слізний голос негайно повідомив Страйку, що сталося щось погане, і це не переїзд, хоч яка то морочлива справа. Через розмаїття припущень — бо Робін могла сама здогадатися, що Червоні Підошви майже напевно належить до ультраправого терористичного угрупування, — ба гірше, без Страйкового відома вже могли статися якісь мстиві дії з того боку — він чекав на її повернення не без остраху, тим паче що на тому кінці лінії тлом чувся сердитий чоловічий голос.

— Я тут, — промовила Робін, і стало ще краще чути, що вона мало не плаче.

— Що сталося?

— Нічого. У тебе що?

— В сенсі?

— Ти наче плачеш.

— Я... власне...

— Що сталося? — спитав Страйк з мимовільним притиском.

— Мій тато... пам’ятаєш, я казала, що вони мали приїхати вчора? Так от, він упав перед будинком, коли вони сідали в машину. Мама відвезла його до шпиталю, і там сказали, що це серце, що саме, не сказали, але схоже, що це серйозно, і от п’ять хвилин тому мама передзвонила і каже, що його... — Страйк чув, що Робін стримала ридання, — що його везуть до операційної... вибач... я впевнена, що все буде добре... чорт, Страйку, я мушу йти, тут вимагають переставити «лендровер»...

І Робін поклала слухавку.

60

Хай це буде друг, з чиїх теплих і вірних грудей Лине зітхання у відповідь на моє...

Мері Тай,

«Вірний друг — мов життєдайні ліки»

Батько Робін порадив їй не робити собі зайвий клопіт і не наймати вантажників для переїзду. Більшість речей з будинку, де вона жила з колишнім чоловіком, було продано, а частину — як-от масивне ліжко червоного дерева, у якому він зраджував Робін із Сарою, яка тепер стала його дружиною — Метью забрав собі. В орендованому житлі місця для нечисленних предметів, які лишилися у Робін, не було, тож вони лежали у комірці схову. У попереднього власника нинішньої квартири Робін викупила диван, крісла і подвійне ліжко, для якого придбала новий матрас. Власне, перевезти їй було треба тільки трохи розбірних меблів. Майкл Еллакотт запевнив доньку, що і сам більш ніж здатний завантажити «лендровер» тим, що на складі, а тоді допомогти їй занести речі нагору. Академік, що виріс на фермі, він досі обожнював фізичну працю, і Робін, якій було ніяково за Різдво, проведене не разом із сім’єю, вирішила йому потурати.

В результаті тепер вона мусила сама витягувати все з комірки та складати у багажник «лендровера». Перші кілька годин їй було не до печалі чи плачу, але ситуація змінилася, коли власник сусідньої комірки, чоловік неприємний та агресивний, почав кричати й лаятися, вимагаючи, щоб вона прибрала «лендровер»: йому треба було підігнати фургон ближче. Це плюс голос Страйка у телефоні разом добили Робін. Закінчивши дзвінок і відігнавши «лендровер», щоб звільнити місце для великого синього фургона лайливого сусіди, Робін повернулася до своєї комірки, сіла на картонну коробку з книжками і тихо заплакала. Вона бажала покинути цей переїзд на пів справі, сісти у «лендровер» і попрямувати на північ до Йоркширу, до батька. Лінда запевнила, що операція, яка на нього чекає, цілком рутинна, але Робін чула страх у материному голосі.

Врешті-решт Робін опанувала себе і продовжила, обливаючись потом та напружуючи сили, вибирати речі з комірки, аж поки «лендровер» не було напхано майже по вінця, а тоді нарешті вирушила до Волтемстоу — на цілих три години пізніше, ніж розраховувала.

О пів на п’яту, коли Робін чекала на зелене світло під світлофором, їй нарешті подзвонила Лінда. Блютуза в старенькому «лендровері» не було, тож Робін взяла мобільний і притиснула до вуха.

— З ним все добре, — почувся голос Лінди. — Стент встановили. Кажуть, якщо все піде як треба, завтра вже випишуть.

— Ох, слава Богу, — зраділа Робін. Світло перемінилося. Вперше, відколи у неї з’явився «лендровер», вона не встигла зрушити з місця одразу, і водій машини позаду негайно осипав її сердитими сигналами. — Мамо, вибач... мушу їхати, я за кермом. Я тебе скоро наберу.

Раціональна частина розуму Робін знала, що її батькові тепер нічого не загрожує, але емоції за нею не встигали, тож звертаючи — нарешті — на Блекгорс-Роуд, вона все ще стримувала сльози.

Тільки в’їхавши на паркувальний майданчик перед будинком, в якому була її нова квартира, Робін побачила біля під’їзду Страйка, який в одній руці мав вазон, а в іншій — пакет з «Теско». Видовище було настільки негадане і настільки бажане, що Робін аж засміялася, але зойк радості перетворився на ридання.

— Що сталося? — спитав Страйк, ідучи їй назустріч. — Як твій тато?

— З ним все буде добре, — відповіла Робін, ледь стримуючи сльози. — Мама щойно дзвонила. Йому поставили стент.

Заманулося обійняти Страйка, але думка про Меделін, рішуче небажання виявляти до партнера будь-які почуття, окрім дружніх, та розуміння, що вона вся пропітніла, розохотили Робін. Натомість вона оперлася спиною на «лендровер», витираючи очі рукавом.

— Так це ж добра новина, хіба ні? — спитав Страйк.

— Звісно, але... це був такий гівняний ранок...

— Не хочеш перекусити, перш ніж розвантажувати машину? Бо я голодний — аж край, не обідав. Чайник часом не під рукою?

— Під рукою, — мало не зі сміхом відповіла Робін. — Точніше, в ногах пасажирського сидіння, і горнята теж там. Страйку, ти не мусив цього робити.

— Потримай, — сказав на це Страйк, вручаючи їй вазон і пакет з «Теско», а тоді відчинив дверцята «лендровера» і дістав коробку з чайником.

— Як ти дізнався адресу?

— Ти мені сама сказала кілька тижнів тому.

Той факт, що Страйк не такий забудькуватий та неуважний до інших, як іноді здається, погрожував довести Робін до сліз, але вона втрималася і, стараючись шморгати носом якомога тихіше, завела його до під’їзду й утилітарного цегляного фойє. Пам’ятаючи про його ногу, на другий поверх піднялися ліфтом.

— Дуже симпатично, — сказав Страйк, коли Робін відчинила двері приємної, повної світла та повітря квартири, яка була трохи більша за горищне помешкання Страйка та мала значно кращий ремонт. — Ти цей диван купила у попереднього власника?

— Так, — відповіла Робін. — Він розкладається. Подумала, що це може бути корисно.

Вона понесла вазон — рослинка у ньому мала велике зелене листя серцеподібної форми — до кухні.

— Такий гарний, — сказала вона Страйкові, який пішов слідом з коробкою речей першої необхідності — чайником, горнятами, чайними пакетиками, молоком і рулоном серветок. — Дякую.

— Я трохи переймався, чи це не рахується за квіти, — озвався він, скоса глянувши на Робін. Колись вони мали сварку, у якій було згадано схильність Страйка на всі свята вручати Робін квіти, а не більш продумані подарунки. Робін засміялася; до повік знов піднялися сльози.