— Ні. Вазон за квіти не рахується.

Страйк набрав у чайник води, озирнувся і побачив, що Робін дістає з сумки айпад.

— Ти що, лоґінишся у ту чортову гру? — спитав Страйк, вмикаючи чайник у розетку. — Візьми вихідний, Христом тебе прошу.

— Ні, я дивлюся, чи ще не спіймали Бетмена... Чекай, — сказала вона, зайшовши на сайт «Бі-бі-сі». — Назвали ім’я хлопа, якого зіштовхнули на рейки.

— І? — спитав Страйк, який завмер із чайними пакетиками у руці.

— Його звати Олівер Піч. Він... ого. Він син Єна Піча... пам’ятаєш, був такий дивак, балотувався у мери Лондона? Мільярдер?

— Технократ такий, ага, — кивнув Страйк. — Не пишуть, як у його сина справи?

— Ні, тільки що його ушпиталено... батько пропонує винагороду у сто тисяч фунтів за будь-яку інформацію про нападника...

— Твоє ім’я вже назвали? — спитав Страйк якнайбуденнішим голосом.

— Ні, — відповіла Робін, а тоді звела на нього очі: — Слухай, мені дуже шкода. Я знаю, що це було...

— Сміливо, це був збіса сміливий вчинок, — обірвав її Страйк. Тепер не на часі було згадувати про погане передчуття, яке вже добу його не відпускало. — Пропоную перекусити сендвічами з чаєм і братися за машину.

— Ти певен, що зможеш...

— Не хвилюйся, все важке носитимеш сама.

І вони з’їли по магазинному сендвічу, стоячи у кухні, а коли Страйк взяв горня і пішов на вулицю перекурити, Робін подзвонила мамі розпитати її про батькову операцію.

— Але як же твій переїзд? — стривожено спитала Лінда, коли вони всебічно обговорили стан здоров’я Майкла Еллакотта і Робін упевнилася, що мама не применшує серйозності ситуації. — У тебе вийшло його перенести на інший день?

— Я саме в процесі, — відповіла Робін. — Мені Страйк допомагає.

— О, — тільки і промовила Лінда, вклавши в цей єдиний звук вражаючу кількість подиву, цікавості та несхвалення. Її недовіра до Страйка мала заплутане коріння, але найглибше, мабуть, сягали поранення, що його Робін дістала, працюючи в його агенції, і той факт, що вона перервала власний перший танець на весіллі, щоб погнатися за партнером по роботі. Робін вирішила не казати, що вчора її ще й електричка мало не переїхала, бо це, звісно, теж буде повішено на Страйка. Лишалося сподіватися, що Лінда наразі надто зайнята здоров’ям свого чоловіка і ще якийсь час не цікавитиметься новинами.

Договоривши, Робін спустилася до машини і почала заносити речі нагору, а Страйк допомагав; рішуча налаштованість бути корисним переважила побоювання за можливі наслідки для його підколінного сухожилля.

— Присягаюся, коли я це все виносила з комірки, речей було менше, — видихнула Робін, проходячи повз Страйка на сходовому майданчику з коробкою книжок у руках.

Страйк, так само задиханий та спітнілий, тільки крякнув.

Нарешті близько восьмої вечора «лендровер» було розвантажено, а розбірні меблі зібрано.

— Що скажеш про фіш-енд-чипс? — спитав Страйк, важко опускаючись на диван. Робін бачила, що нога завдає йому клопоту. — Не можна вважати якесь місце справжнім домом, якщо не знаєш, де тут продають фіш-енд-чипс.

— Я сходжу, — негайно озвалася Робін, підводячись від недозібраної книжкової шафки. — Це найменше, чим я можу тобі віддячити. Страйку, я така...

— Ми квити. Ти працювала цілодобово, поки я відлежувався. — Він дістав з кишені десятку. — Прихопиш ще трохи пива?

— Добре, але пригощаю я, — відповіла Робін, відмахуючись від грошей.

І вона вийшла до «Рибного бару Боннера», де, замовивши дві порції тріски з картоплею, незчулася, яка зайшла у «Гру Дрека» з телефона. Аномії на місці не було. Привітавшись з кількома постійними гравцями, Робін повернулася до квартири, по дорозі докупивши ще пляшку вина і шість банок лаґеру. Дійшовши додому, вона виявила, що Страйк уже зібрав шафку.

— Не треба було, — сказала йому Робін, ставлячи телефон до настільної лампи, щоб можна було разом спостерігати за грою. — Серйозно, перепочинь уже. Ти це заслужив... Що сталося? — спитала вона, бо Страйк здавався якимсь засмученим.

Страйк завагався, а тоді відповів:

— Назвали твоє ім’я. Щойно побачив.

— О, — тільки і промовила Робін. — От лайно.

Вона віддала йому пиво, а сама пішла до кухні по штопор. Повернувшись із келихом вина, вона сказала:

— Послухай, мені справді дуже прикро, я розумію, що все спартолила.

— Ти хотіла врятувати людині життя, — відповів Страйк, уже нагрібаючи картоплю дерев’яною виделкою, яку поклали у ресторані; поруч стояла відкрита банка «Теннентсу». — Це в жодному разі не злочин. Знову у грі? — спитав він, показуючи на її мобільний.

— Так, — відповіла Робін, опускаючись у крісло і стараючись говорити нормальним тоном, хоч їй було дуже тривожно. — Чому б не наглянути за Аномією? Мідж саме стежить за Кард’ю, Натлі — за Пірсом. Непогано було б викреслити ще одного... до речі, а нащо ти мені дзвонив ранком?

— А, так! Катя Апкотт каже, що Блею вже краще, і ми можемо поговорити з ним у шпиталі. Я домовився на суботу.

— Клас, я тоді теж... Так, чекай, — погляд Робін метнувся до телефона: — Аномія в грі.

Вона відклала картоплю і взяла у руки телефон.

Аномія: добрий вечір, діти

Баффілапуся: привіт, Аноміє!

— Підлизуюся, — пояснила Робін Страйкові. — Якщо поводитися дружньо, Аномія не приглядатиметься до мене і не присилатиме посіпак, коли я не рухаюся у грі...

Тоді вона написала Мідж та Натлі повідомлення: Аномія у грі, маєш об’єкт перед очима? — а тоді перемкнулася на екран, де Аномія продовжував говорити:

Аномія: Моргауса не видно?

ДрекНудикує: ні

ДрекНудикує: час звільнити лінивого негідника

Аномія: лол

ДрекНудикує: я вмію кодити, буду замість нього

Аномія: спершу муситимеш пройти мій тест

Аномія: власне, я шукаю заміну

Аномія: заміну ЛордДреку та Віліпечору

— Що за чорт? — вголос спитала Робін. Але поставити питання у грі не встигла, бо інші кинулися робити це за неї.

Сороцюга?: а що, вони пішли?

ДжеммаВурді: щоооооо?

СерцикСерціСерць: омг, що сталося?

Аномія: їх звільнено

— Страйку, ти тільки подивись на це, — сказала Робін, пересідаючи до нього на диван. — Аномія позбувся АордДрека та Віліпечора.

ЧЧСНа8іки: омфг, а за що ти їх вигнав?

Паперовоякась: чорт, що вони вже зробити/?

ДрекНудикує: бвах, захіба ти їх вигнав?

Аномія: бо це була пара бриднюків

Аномія: і нехай ця історія стане вам уроком

Над екраном гри одночасно спливло два повідомлення:

Кард’ю у пабі, набирає на телефоні

Пірса не бачу він удома

Робін свайпнула повідомлення геть, щоб далі спостерігати за Аномією, який звертався до інших гравців.

ДрЗкоман: але вони були прикольні

Аномія: вони вирішили, що можуть обдурити Ігромайстра

Аномія: але Ігромайстер знає все

Самотинна: лол, та звідки тобі все знати?

Аномія: я по всіх вас розставив жучки

— «Розставив жучки», — повторив Страйк. — Хто останнім часом говорив про жучки?

— Ти, — нагадала Робін. — Ти казав, що коли Ґус Апкотт — Аномія, він мав поставити жучки на верхньому поверсі свого будинку.

— Ні, — відказав Страйк, який саме згадав. — Це був тип із твіттера.

Учень Лепіна.

— А, цей, — спохмурніла Робін. — Паскудний персонаж. Весь час десь вилазить. І ще отой, Юліус-буцімто-Евола, такий самий, якщо не гірший... Я не буду вимикати гру. Раптом з’явиться Хробак-двадцять-вісім — зможу спитати у неї, що сталося з ЛордДреком та Віліпечором.

Вона повернулася у крісло, поставила телефон до лампи і взяла свій недоїдений фіш-енд-чипс. У цей момент з квартири на поверх вище загупали баси. Робін звела очі до стелі.

— У тебе в квартирі теж шумно?