Вони проминули автівку з «Безумного Макса», чоловіка у фіолетовому костюмі у дитячій електромашинці, повз численних штурмовиків у шоломах; Страйк вирішив, що честь вимагає від нього відповідати на їхні привітальні жести. Нарешті в кутку попереду замайорів стенд, присвячений «Чорнильно-чорному серцю».
Страйк сповільнив кроки, роздивляючись невелику групу людей навколо стенду. Він одразу впізнав Зої. Мініатюрна й тендітна, з довгим чорним волоссям, вона була у копійчаній масці з білого картону, яку хтось — вочевидь, сама Зої — дуже вправно розмалювала під обличчя Паперовобілої. Поруч із нею стояла вища і значно здоровіша на вигляд дівчина у джинсах і футболці з написом «Збережіть Гру Дрека»; її каштанове волосся було зібране у хвіст, а обличчя ховалося за фабричною маскою Леді Вурді-Гробс. Обидві молоді жінки роздавали буклети, які, наскільки зрозумів Страйк, повторювали слоган на їхніх футболках.
Страйк перейшов на інше місце, так само розглядаючи фанатів «Чорнильно-чорного серця» крізь отвори маски. Стенд, навколо якого вони зібралися, явно поставив «Нетфлікс». Тут були картонні подоби персонажів, біля яких люди фотографувалися й робили селфі, і різноманітний мерч до мультфільму. На думку Страйка, компанія непогано збалансувала потребу догодити фанатам і повагу до того факту, що одну з творців мультфільму нещодавно було вбито. Переходячи на новий спостережний пункт, він навіть помітив книгу для слів співчуття; поруч стояла жінка в офіційній футболці «Чорнильно-чорного серця», а трійко заплаканих юнок гортали сторінки.
Повз Страйка проштовхався молодий чоловік. Як і Страйк, він прийшов сам. Він був у чорній куртці, джинсах і високих дизайнерських кросівках, дуже чистих, зі вставками замші та примітними червоними підошвами. На очах Страйка чоловік із червоними підошвами повагом підійшов до групи фанатів «Чорнильно-чорного серця» і взяв у Зої буклет. Тоді він зник у навколишньому натовпі, сховавшись від погляду Страйка за Капітаном Америкою і гологрудим Тором у білявій перуці.
Страйк знову перемістився, щоб краще бачити групку фанатів, яка всякчас перемішувалася. Він побачив як мінімум пів дюжини Дреків — всі були в однакових латексних масках, але мали дуже різні статури. Хтось надягнув довгий чорний плащ із каптуром, як мультяшний Дрек, інші були в офіційних футболках, а двоє прийшли у футболках з написом «Збережіть Гру Дрека».
Він дивився, як один із Дреків роздає буклети, і зненацька прийшло усвідомлення. Страйк зрозумів, хто такий Дрек насправді. Зловісний дзьоб у формі леза коси, довгий чорний плащ з каптуром, веселі наполягання пограти у гру з катастрофічними наслідками — ну звісно ж! Дрек був Смертю.
55
...ні, серце кволе, ти було таке мале,
Й хотіло заховати бридкий сумнів
за здивованим, поспішним тихим сміхом:
То ж тільки тінь, ти бачила, авжеж?
Але ця тінь належить лиху...
Шарлотта М’ю,
«Ne Me Tangito»
— Венеціє?
Ясмін Везергед прийшла точно в домовлений час. Вона відверто постаралася із зачіскою, а волосся і справді мала гарне; зараз воно спадало їй на одне око а-ля Вероніка Лейк, частково ховаючи бліде пласке обличчя. Широка усмішка оголила білі зубки, дрібні, мов у кицьки. На зріст як Робін, вона була значно ширша і вбрана у все чорне: чорну футболку, легінси, балетки і довгий вовняний кардиган, який Робін вже бачила на ній, коли стежила за оселею Везергедів у Кройдоні.
— Ясмін! Дуже рада знайомству, — сказала Робін, потискаючи їй руку. Ясмін, здається, виглядала ще якогось відсутнього третього. На мить Робін злякалася, що її розкрили, а тоді зрозуміла.
— Ох, фотографа привести не вдалося, — вибачливим тоном сказала вона Ясмін, дивлячись у її єдине видиме око. — Боюсь, у нас не такий великий бюджет, але якщо ви зможете надати світлину...
— Так, звісно, — відповіла Ясмін, знову показуючи котячі зуби.
— Мабуть, десь сядемо? — запропонувала Робін. — Здається, отам є кафе... Вони хвилин десять пробиралися крізь натовп, який так роздувся, що їх просто затискало то тут, то там між наплічниками, пластиковою зброєю і підбитими поролоном костюмами. Час до часу Робін і Ясмін обмінювалися гучними коментарями, але майже не чули одна одну. Врешті-решт вони проштовхалися до мережевої кав’ярні «Коста Кофі» в центрі зали і зуміли зайняти два місця, щойно ті звільнилися.
— Сподіваюся, мій диктофон вас почує в цьому галасі, — промовила Робін, перекрикуючи гамір. — Що будете пити?
— Не відмовлюся від лате, — відповіла Ясмін.
Стоячи у довгій черзі, Робін спостерігала за Ясмін, яка постійно розчісувала пальцями свої пшеничні коси і поглядала на юрби відвідувачів із, як здалося Робін, досить-таки зверхньою усмішкою. Вона згадала Катю Апкотт, яка казала, що їй Ясмін здалася милою та щирою дівчиною. Або Катя дещо помилилася в оцінці, або пиха у Ясмін з’явилася, відколи вона стала модератором у грі.
— Пригощайтесь, — усміхнулася Робін, ставлячи перед Ясмін її лате і всідаючись навпроти. — Гадаю, можемо починати.
Робін дістала диктофон, на який записувала Тіма Ашкрофта, увімкнула його і підсунула до Ясмін.
— Можете щось у нього сказати, щоб я знала, чи він вас чує?
— Ох... що б таке сказати? — засміялася Ясмін. Вона відкинула волосся назад, злегка нахилилася і промовила: — Мгм... мене звати Ясмін Везергед, я авторка книги «Чорнильні серця: мандрівка фандомом “Чорнильно-чорного серця”»?
Обидва речення вона вимовила з висхідною інтонацією; Робін не зрозуміла, звичка це чи ознака, що Ясмін нервує.
— Чудово, — сказала Робін, програвши запис; бадьорий дівчачий голос Ясмін справді звучав на диво розбірливо. — Що ж, тоді вмикаємо запис... і поїхали! Ви не проти, якщо я буду робити нотатки?
— Будь ласка, тільки за, — відповіла Ясмін.
Сумочка, яку Ясмін тримала на колінах, була з лакованої шкіри і на вигляд дуже нова. Її манікюр був бездоганним. Робін на мить згадала значно дорожчу сумку у чорнильних плямах і брудні пальці із розмитим татуюванням, які тримали її.
— Власне, ми дуже раді, що ви погодилися поговорити з нами, — сказала Робін. — Я планую написати велику статтю на сайт і скорочену версію для котрогось паперового видання. Хотіла б, до речі, спитати, чи ви вже знайшли видавця.
— Ми спостерігаємо великий інтерес до книги, — відповіла Ясмін з радісною усмішкою. Робін не зрозуміла, чи вона цим «ми» просто наслідує Венецію, чи має на увазі, що у проекті беруть участь також інші люди.
— Можете коротко розповісти, про що вона?
— Про фандом? — відповіла Ясмін, і цього разу висхідна інтонація прозвучала так, ніби вона не вірить, що Робін у неї таке питає. У цю мить повз них пройшла дівчина з яскраво-червоним волоссям у футболці з написом «Збережіть Гру Дрека».
— Ось, будь ласка! — показала на неї Ясмін і засміялася. — Власне, навколо «Чорнильно-чорного серця» склався дуже відданий і просто неймовірний фандом? І мабуть, давня фанатка і при цьому колишня інсайдерка в моїй особі має унікальний погляд на нього?
— Он як, — кивнула Робін, а тоді додала: — Звісно, те, що сталося з Джошем та Еді, це просто...
— Жах, — погодилася Ясмін, і її усмішка негайно згасла, ніби її вимкнули.
— Жах і шок, і... власне, я була така приголомшена, що взяла на роботі два вільних дні, щоб оговтатись. Але я розумію, що коли книга вийде, треба буде говорити і про це, тож, мабуть, я маю якось... пережити, змиритися?
— Так-так, — погодилася Робін, стараючись не реагувати на цю дивну інтонацію, яка звучала особливо недоречно під час обговорення убивства.
— Бо я була у Джоша, щоб його попередити? Буквально за пару тижнів до того, як це сталося?
— Щоб його попередити?
— О, не про те, що таке з ним станеться! — поспішно пояснила Ясмін. — Ні, я хотіла попередити його та Еді, що фандомом ширяться украй неприємні чутки, що якраз Еді і стосувалися.
