<sup>— Ти не прочитав останнього розділу, — повторив він.</sup>
<sup>Я натужно ковтнув слину і глянув на текст, що лежав на моєму столі. Відтак перевів погляд на Монтала.</sup>
<sup>— Гаразд, — мовив я, — зробімо так: я завершу переклад і доведу тобі, що… що йдеться лише про вигадану історію, краще чи гірше написану, але…</sup>
<sup>— Перекладай, — попрохав він.</sup>
<sup>Я не хотів його дратувати й послухався. Він лишився тут і дивиться, що я пишу. Беруся за переклад останнього розділу.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
12
Печера спочатку була золотистим відблиском, що висів, колихаючись десь серед пітьми. Потім перетворилася в суцільний біль. І знову стала гойдливим золотистим відблиском. Так тривало безперестанку. А тоді з’явилися форми: жарівня з гарячим вугіллям, металева конструкція якої — дивна річ — була текуча, як вода, а залізні прути скидалися на зляканих змій. Жовта пляма — чоловіча постать, обриси якої розтягувалися в одному місці й стискалися в іншому, немовби вона висіла на невидимих мотузках. І шум: легенький відляск металу та час від часу пронизливо-нестерпний гавкіт. Широка палітра найрозмаїтіших запахів вільгості. І знову все згорталося, наче сувій папірусу, і повертався біль. Кінець епізоду.
Скільки таких епізодів промайнуло через його мозок, перш ніж той почав щось розуміти, він не знав. Наче предмет, що висить у повітрі й від раптового удару починає коливатися туди-сюди — спершу сильно і рвучко, потім рівномірно й нарешті повільно завмирає, поступово повертаючись до природного спокою свого попереднього стану, — так і несамовитий вихор непритомності помалу вщух, а свідомість, ширяючи над місцем спочинку, шукала — і врешті знайшла — можливість повернути собі рівновагу й лишитися нерухомою, у злагоді з довколишньою реальністю. Саме тоді він зумів відрізнити те, що було його власне, — біль — від того, що прийшло ззовні, — образів, звуків і запахів. Відкинувши друге, він зосередився на першому й спробував збагнути, що в нього болить — голова, руки — і чому. А оскільки без допомоги спогадів неможливо було відповісти на запитання «чому», він скористався пам’яттю. «Ага, я був у Етіди, коли вона сказала, що відчувала втіху… Але ні, потім…»
Цієї миті з його рота вихопився стогін, а руки зсудомилися.
— Очуняв? Я вже боявся, що ми перестаралися.
— Де я? — запитав Геракл, хоча хотів запитати: «Хто ти?»
Але чоловік, відповівши на висловлене запитання, воднораз відповів і на невисловлене.
— Це, скажімо так, місце для наших зібрань.
І він супроводив свої слова широким жестом кремезної правої руки, продемонструвавши поораний шрамами зап’ясток.
Крижане усвідомлення того, що сталося, звалилось на Геракла, наче густа злива холодних крапель, що проливається на голови дітлахам, які, бавлячись, трусять стовбур молодого деревця, листя якого висить, обважніле від нещодавнього дощу.
Він справді перебував у доволі великій печері. Золотавий відблиск був смолоскипом, що стримів із прикріпленого до каменю тримача. У світлі його полум’я було видно звивистий центральний коридор між двома стінами: із однієї звисав згаданий смолоскип, а в другу були вбиті золоті цвяхи, до яких грубими зміїстими мотузками був прив’язаний Геракл зі здійнятими над головою руками. Ліворуч коридор утворював закрут, де, як видавалося, теж було світло, хоч і значно кволіше, ніж золоте сяйво смолоскипа, із чого розгадник виснував, що там — вихід із печери і що, ймовірно, більша частина дня вже минула. Праворуч, однак, коридор губився серед гострих скель і густющої темряви. Посередині на тринозі стояла жарівня; з її яскравого, криваво-червоного приску стирчала, звисаючи, коцюба. У казанку на жарівні гучно булькотіла золотиста рідина. Цербер кружляв довкола, погавкуючи рівною мірою то на казанок, то на нерухоме Гераклове тіло. Його господар, вбраний у пошарпаний сірий плащ, помішував гілкою вариво. На його обличчі був вираз добротливої гордості, з яким кухарка спостерігає, як сходить золотавий пиріг із яблуками.* Інші предмети, що могли становити цікавість, були за жарівнею, біля стіни зі смолоскипом, і Геракл не бачив їх як слід.
__________
<sup>* — Яблуками? — здивувався я. — Це так примітивно, згадувати їх!</sup>
<sup>— Авжеж, — погодився Монтал. — Це несмак — вживати сам предмет ейдезису в метафорі. Тут вистачило б і тих двох слів, що найчастіше повторюються від початку розділу: «висіти» й «золотий»…</sup>
<sup>— …що вказують на золоті яблука Гесперид, які висіли на гілках, — кивнув я. — Так, знаю. Тому й кажу, що ця метафора примітивна. До того ж я не впевнений, чи пироги з яблуками сходять…</sup>
<sup>— Годі вже балакати. Перекладай далі.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Мугикаючи якусь пісеньку, Крантор припинив мішати, узяв золотий ополоник, що висів на тринозі, зачерпнув варива й підніс до носа. Звивиста струминка пари, що заволокла йому обличчя, здавалося, виходила з його ж рота.
— Гм. Трохи гаряче, але… Пий. Тобі поліпшає.
Він підніс ополоник до Гераклових губ, чим викликав гнів у Цербера, який, схоже, узяв за образу те, що господар пропонує щось спершу не йому, а цьому гладунові. Геракл, який вирішив, що іншого вибору в нього нема, а до того ще й відчував спрагу, трохи відсьорбнув. Це був якийсь зерновий відвар, нудко-солодкавий із гострим присмаком. Крантор нахилив ополоник, і значна частина його вмісту вилилася Гераклові на бороду й туніку.
— Ну ж бо, пий.
Геракл випив.*
__________
<sup>* — А можна й мені попити? — запитав я щойно Монтала.</sup>
<sup>— Зачекай. Я принесу води. Мені теж хочеться пити. Мене не буде стільки часу, скільки тобі потрібно, щоб написати примітку про цю перерву, тож навіть не думай, що тобі вдасться втекти.</sup>
<sup>Правду кажучи, я про це й не думав. Монтал дотримав слова: він уже повернувся з карафкою і двома чашками.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Це кіон, так? — відсапуючи, запитав потому.
Крантор кивнув і повернувся до жарівні.
— Невдовзі він почне діяти. Ти й сам це відчуєш…
— У мене руки холодні, як змії, — пожалівся Геракл. — Чому б тобі не розв’язати мене?
— Коли кіон подіє, ти сам зможеш звільнитися. Прихована в нас сила, яку розум не дозволяє нам застосовувати, — просто неймовірна…
— Що зі мною сталося?
— Боюся, тебе вдарили по голові й привезли сюди на возі. До речі, декому з наших було ой як непросто вибратися з Міста: архонт уже попередив вартових… — він відвів чорний погляд від казанка і здійняв його на Геракла. — Ти нам добряче нашкодив, багато хто мало не постраждав.
— Таж вам подобається страждати, — зневажливо відказав розгадник і запитав: — То ви втекли?
— О так, усі. Я трохи затримався, щоби провести з тобою симпосій за чаркою кіона й погомоніти трохи… А всі решта подалися шукати собі нових пристановищ.
— Ти завжди був їхнім ватажком?
— Нічий я не ватажок, — Крантор злегка вдарив гілкою казанок, наче це він його запитав. — Я важлива особа в нашій спільноті, це й усе. Я прибув, коли нам стало відомо, що Трамахову смерть розслідують. Нас це здивувало, адже ми не сподівалися, що виникнуть підозри. Те, що слідство провадив ти, не полегшило мені роботи, але уприємнило її. Власне кажучи, я погодився взятися за неї саме тому, що знав тебе. Моє завдання полягало в тому, щоб ошукати тебе… і це, треба віддати тобі належне, виявилося непросто…
