— Ти гадаєш, що смерть чи тортури лякають нас? Ти так нічого й не зрозумів, Геракле. Ми відкрили щастя, яке сягає далеко за межі розуму… Що нам твої погрози? Якщо треба, ми помремо з усмішкою… і ти ніколи не збагнеш її причини.
Геракл стояв спиною до дверей. Зненацька звідти на все приміщення пролунав новий голос, густий і дужий, дещо насмішкуватий, немовби його власник не ставився серйозно сам до себе:
— Нас викрито! До рук архонтові потрапив папірус, у якому розказано про нас і згадано твоє ім’я, Етідо. Наш добрий друг ужив застережних заходів, перш ніж вирушити до тебе в гості…
Розгадник обернувся й побачив морду потворного пса. Пес сидів на руках у здорованя.
— Ти щойно запитував про нашого головного, Геракле, чи не так? — сказала Етіда.
Тої миті Геракл відчув сильний удар по голові.*
__________
<sup>* Я пишу цю примітку при ньому. Правду кажучи, мені байдуже: я вже майже звик до його присутності.</sup>
<sup>За дивним збігом обставин він, як завжди, зайшов саме годі, коли я завершив переклад цього, передостаннього, розділу й збирався трохи перепочити. Почувши, як відчиняються двері, я подумав: цікаво, яку маску він надів сьогодні? Але він був без маски. Звісно, я відразу впізнав його, адже зовнішність цієї людини добре відома в перекладацькій спільноті: біле волосся, що спадає на плечі, ясне чоло, виразно позначене рисами старості обличчя, рідка борода…</sup>
<sup>— Як бачиш, я прагну бути чесним із тобою, — сказав Монтал. — Ти мав рацію в дечому, а тому я більше не затулятиму обличчя. Я справді інсценував свою смерть і сховався в цьому невеличкому прихистку, однак і далі стежив за долею книжки, адже хотів знати, хто її перекладатиме. Знайшовши тебе, я став за тобою слідкувати, доки нарешті мені не вдалося допровадити тебе сюди. Також я вдавано погрожував тобі, щоб ти не втратив цікавості до твору… як-от тоді, коли наслідував Ясінтрині слова й рухи… Це все правда. Але ти помиляєшся, якщо гадаєш, що «Печеру ідей» написав я.</sup>
<sup>— І це ти називаєш <i>чесністю?</i> — відказав я.</sup>
<sup>Монтал глибоко зітхнув.</sup>
<sup>— Присягаюся тобі, що не брешу, — мовив він. — Навіщо мені змушувати тебе перекладати мою власну книжку?</sup>
<sup>— Бо тобі потрібен читач, — спокійно відповів я. — Що робити авторові без читача?</sup>
<sup>Моє припущення, схоже, розважило Монтала. Він сказав:</sup>
<sup>— Невже я такий нездара, що мушу когось ув’язнювати, щоб він читав мої тексти?</sup>
<sup>— Ні, але що значить читати? — відказав я. — Це невидима праця. Мій батько був письменник і добре це знав: коли пишеш, ти створюєш образи, які згодом, у світлі чужих очей, набирають інших форм, яких їхній творець навіть не уявляв. Однак тобі потрібно було <i>щоденно</i> знати думку читача, адже ти намагаєшся своїм твором довести існування Ідей!</sup>
<sup>Монтал приязно, але дещо нервово всміхнувся.</sup>
<sup>— Я справді протягом багатьох років хотів довести, що Платон мав рацію, коли стверджував, що Ідеї існують, — визнав він. — А отже, світ є добрий, розумний і справедливий. Я гадав, що ейдетичні книжки можуть надати мені цей доказ. Успіху я не досягнув, але й великих розчарувань не зазнав… доки не натрапив на рукопис «Печери», захований і забутий на поличці у старій бібліотеці… — він замовк і погляд його загубився в темряві камери. — Спершу цей твір захопив мене… Як і ти, я помітив заховані в ньому тонкі образи: уміло прокладену провідну нитку Гераклових подвигів, дівчину з лілією… Я дедалі більше переконувався, що нарешті знайшов книжку, яку шукав усе своє життя!..</sup>
<sup>Він звернув на мене свій погляд, і я побачив у його очах глибокий відчай.</sup>
<sup>— Але потім… я став помічати щось дивне… Мене бентежив образ «перекладача»… Я переконував себе, що, наче якийсь новачок, заковтнув «приманку» і дозволив тексту затягнути себе… Проте щодалі я просувався, то більше мій мозок виповнювали непоясненні підозри… Ні, то не була проста «приманка», за цим крилося щось більше… І коли я дістався до останнього розділу… я <i>збагнув</i>.</sup>
<sup>Монтал замовк. Моторошно блідий, він скидався на вчорашнього мерця.</sup>
<sup>— Раптом я натрапив на ключ… І зрозумів, що «Печера ідей» не тільки не є доказом існування платонівського світу, добротливого, розумного і справедливого, а навпаки — доводить <i>протилежне</i>. — Ураз він вибухнув: — Саме так, хоч ти мені й не повіриш! Цей твір свідчить про те, що нашого світу, цього впорядкованого світлого простору, сповненого причиново-наслідковими зв’язками й керованого справедливими та милостивими законами, не існує!..</sup>
<sup>Дивлячись, як він задихається, як його обличчя перетворюється на нову маску з тремтячими губами й заблуканим поглядом, я подумав (і напишу це, байдуже, що Монтал може прочитати ці слова): «Він геть збожеволів». Тим часом він, схоже, опанував себе й похмуро промовив:</sup>
<sup>— Мене так жахнуло це відкриття, що я хотів <i>померти</i>. Я зачинився вдома… Покинув працювати й нікого не приймав у себе… Пішов поголос, що я збожеволів… Можливо, так і було, адже від істини часом можна стратитися глузду!.. Я навіть розмірковував, чи не знищити цю книжку, але яка мені з того була б користь, адже я її вже <i>прочитав?</i>.. Тому я вирішив учинити трохи інакше. Як ти й підозрював, я скористався з ідеї трупа, якого буцімто роздерли вовки, і облаштував власну смерть за допомогою тіла бідолашного старого, якого передягнув у свій одяг і понівечив… Потім я підготував свою редакцію «Печери», зберігши оригінальний текст, але посиливши ейдезис, хоча ніде прямо про нього й не згадував…</sup>
<sup>— Чому? — перебив я його.</sup>
<sup>Якусь хвилю він дивився на мене так, наче збирався вдарити.</sup>
<sup>— Бо я хотів побачити, чи майбутній читач зробить те саме відкриття, що і я, але <i>без моєї допомоги!</i> Бо існує ймовірність, нехай навіть крихітна, що я <i>помиляюся!</i> — його очі зволожилися, коли він додав: — І якщо це так — а я благаю, щоб це було так, — то світ… наш світ… буде <i>врятований</i>.</sup>
<sup>Я удавано всміхнувся, адже згадав, що з божевільними треба поводитися вкрай приязно:</sup>
<sup>— Прошу тебе, Монтале, годі, — сказав я. — Цей твір трохи дивний, авжеж, але він нічого не має до існування світу… ні до світобудови… ні навіть до нас із тобою. Це лише книжка, нічого більше. Хоч як багато в ній ейдезису, хоч як ми обоє одержимі нею, не можна заходити задалеко… Я прочитав її майже всю і…</sup>
<sup>— Ти ще не прочитав останнього розділу, — мовив він.</sup>
<sup>— Ні, але я прочитав її майже всю і не…</sup>
