— Можливо, насправді різниці нема, — відказав Філотекст. — Я вигадую героїв, а ти — істини. Та я не хотів би відхилятися від теми. Крантор казав про книжку, що відображала б наш спосіб мислення… або ж наше пізнання предметів та істот. Чи можливо було б її написати?

Цієї миті Калікл, молодий геометр, єдиною — хоч і помітною — вадою якого була неоковирність (він рухався так, наче його кінцівки були вивихнуті), перепросив, підвівся з ложа й перетягнув своє тіло — чи то пак мішок із кістками — у сутінь. Діагор зауважив, що Анфіса, головного виночерпія, ніде не видно. Куди ж він міг подітися? Геракл теж іще не повернувся.

Помовчавши якусь хвилю, Платон промовив:

— Книжки, про яку ти кажеш, Філотексте, не вдасться написати.

— Чому?

— Бо це неможливо, — спокійно відказав філософ.

— Поясни, будь ласка, — попрохав Філотекст.

Поволі погладжуючи шпакувату бороду, Платон мовив:

— Уже віддавна тим, хто належить до цієї Академії, відомо, що є п’ять рівнів або ж ступенів пізнання будь-якої речі: його назва, визначення, образ, пізнавальна бесіда й сама Річ — справжня мета пізнання. Але письмо досягає лише перших двох рівнів: назви й визначення. Писане слово — це не образ і тому не може дістатися третього рівня. Писане слово не мислить, а отже не може провадити розумної бесіди. І тим паче, звісно, ним не можна досягнути останнього ступеня, самої Ідеї. Тому книжку, що описувала б наше пізнання речей, створити неможливо.

Філотекст на якусь хвилю замислився, а тоді сказав:

— Чи не міг би ти навести приклад кожного з цих п’яти ступенів, щоб я зрозумів, про що йдеться?

Тут миттю втрутився Спевсіпп, немовби Платонові не випадало наводити приклади.

— Усе дуже просто, Філотексте. Перший ступінь — це будь-яка назва. Наприклад, «книжка», «будинок», «трапезна»… Другий ступінь — визначення. Це фрази, що описують назви. Для книжки, наприклад, визначення буде таке: «Книжка — це папірус, на якому записано цілісний текст». Очевидно, що література охоплює тільки назви й визначення. Третій ступінь — це образ, те, що кожен із нас уявляє, коли думає про щось. Наприклад, думаючи про книжку, я бачу подумки розгорнутий на столі сувій папірусу… Четвертий ступінь — пізнавальна бесіда. Це те, що ми робимо з тобою зараз, — застосовуючи наші знання, бесідуємо на певну тему. У нашому прикладі ми б розмовляли про книжку: про її походження, мету тощо… П’ятий і останній ступінь пізнання — це сама Ідея, себто справжній предмет пізнання. У нашому прикладі це була б сама Книжка, ідеальна книжка, книжка над книжками…

— Саме тому, Філотексте, ми вважаємо писане слово вельми недосконалим, — мовив Платон, — і зауваж, цим ми не прагнемо зневажити письменників… — почулися стримані смішки. Платон додав: — У будь-якому разі, гадаю, тепер ти розумієш, чому таку книжку неможливо створити…

Філотекст, схоже, замислився. По якійсь хвилі він промовив своїм деренчливим голоском:

— Поб’ємося об заклад?

Цього разу сміхом вибухнули всі присутні.

Діагор, якому бесіда почала видаватися безглуздою, неспокійно засовався на ложі. Куди ж могли подітися Геракл і Анфіс? Нарешті з неабиякою полегкістю він помітив опасисту постать розгадника, що виходив із темної кухні. Обличчя його, як зазвичай, нічого не виражало. Що ж сталося?

Геракл не повернувся на ложе. Він подякував за частування і пояснив, що певні справи змушують його повернутися до Афін. Ментори швидко й сердечно попрощалися з ним, а Діагор провів його до виходу.

— Де ти був? — запитав філософ, коли пересвідчився, що їх ніхто не почує.

— Моє розслідування наближається до завершення. Залишився вирішальний крок. Але він уже в наших руках.

— Менехм? — схвильований Діагор лише тепер помітив, що досі тримає в руці чашу з вином. — Це Менехм? Я можу висунути проти нього публічне звинувачення?

— Ще ні. Усе вирішиться завтра.

— А Анфіс?

— Він пішов. Але не турбуйся: за ним сьогодні вночі пильнуватимуть, — усміхнувся Геракл. — А тепер мені треба йти. І заспокойся, добрий Діагоре: завтра ти дізнаєшся правду.*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Я заснув, сидячи за столом (не вперше, відколи я тут), але миттю прокинувся, почувши якийсь шум. Тяжко, спроквола я випростався, обмацав праву щоку, на яку припала вся вага голови, покладеної на руки. Порухав м’язами обличчя. Витер струминку слини. До ліктів пристали кілька аркушів із останніми абзацами перекладеного сьомого розділу. Я протер очі й роззирнувся: нічого наче не змінилося. Я сидів за столом у тому самому прямокутному приміщенні, усередині бульбашки світла від лампи. Я зголоднів, але це теж була не новина. Відтак я оглянув сутінь камери й збагнув, що насправді дещо таки змінилося.

У півмороці стояв Геракл Понтор і дивився на мене своїми спокійними сірими очима.

— Що ти тут робиш? — промимрив я.

— У нічогеньку халепу ти вскочив, — сказав він. Голос його звучав точнісінько так, як я уявляв. Але це мені спало на думку вже пізніше.

— Ти — герой книжки, — запротестував я.

— А це і є книжка, — відказав розгадник таємниць. — І ти — її частина, це ж очевидно. Але тобі потрібна допомога, і тому я прийшов. Поміркуймо лишень: тебе ув’язнили тут, щоб ти переклав «Печеру ідей», хоча ніхто не гарантує, що тобі повернуть свободу, коли ти закінчиш. Але не забувай, твій тюремник неабияк зацікавлений у перекладі. Тобі тільки треба з’ясувати, навіщо він йому. Украй важливо зрозуміти, чому він хоче, щоб ти переклав цю книжку. Коли ти це знатимеш, то зможеш запропонувати йому обмін: тобі потрібна свобода, йому потрібне щось. Ви обоє можете дістати те, чого хочете, хіба ні?

— Чоловік, що ув’язнив мене тут, нічого не хоче! — простогнав я. — Він божевільний!

Геракл похитав дебелою головою.

— То й що з того? Тебе має хвилювати не його психічне здоров’я, а його інтереси. Чому для нього так важливо, щоб ти переклав цей твір?

Я замислився на хвилю.

— Бо в цьому творі криється якась таємниця.