— У такому разі, — усміхнувся Крантор, — говорімо про глиняні фігури, а не про гарні малюнки.
Промовивши це, кремезний філософ узявся далі потягувати вино великими ковтками, анітрохи не зважаючи на те очікування, яке створив своїми словами. З-під його ложа долинав невпинний хрумкіт: то Цербер, потворний білий пес, поглинав залишки господаревої вечері.
— Я не зовсім зрозумів, що ти хочеш сказати, — озвався Спевсіпп.
— Я нічого не хочу сказати.
Діагор закусив губу, щоб не втрутитися, адже знав: якщо він заговорить, гармонія симпосію розкришиться, наче медовик на гострих іклах.
— Гадаю, Крантор хоче сказати, що ми, люди, — лише глиняні фігурки… — устряв ментор Арпократ.
— Ти справді так вважаєш? — запитав Спевсіпп Крантора.
Той лише стенув плечима.
— Дивно, — мовив Спевсіпп, — ти стільки років подорожуєш далекими землями… але й досі ув’язнений у своїй печері. Адже, гадаю, тобі відомий наш міф про печеру, чи не так? В’язень, який усе життя провів у підземеллі, спостерігаючи лише тіні від реальних предметів та істот, раптом дістає свободу й виходить на сонячне світло… І розуміє, що доти бачив лише обриси і що реальність значно прекрасніша й складніша, ніж він те собі уявляв… Ох, Кранторе, мені шкода тебе, адже ти досі ув’язнений і не бачив осяйного світу Ідей!*
__________
<sup>* У своїй «в’язниці-печері» я теж бачу тіні: еллінські слова танцюють у мене перед очима — як давно я вже не бачив сонячного світла, світла Добра, яке дає життя всьому? Два дні? Три? Але десь поза тим скаженим танцем графічних знаків я відчуваю «вигнуті ікла» і «настовбурчену», «шорстку» щетину Ідеї кабана, пов’язаної з третім подвигом Геракла, ловами Ериманфського вепра. І хоча в тексті жодного разу не згадується «кабан», я все одно його <i>бачу</i>, і навіть, здається, чую: його хрипке рохкання, тупіт, що здіймає хмару куряви, неприємний тріск галуззя під ратицями — а отже, Ідея кабана <i>існує</i>, вона така сама реальна, як я. Чи Монтал так зацікавився цим твором, бо вважав, що він остаточно <i>доводить</i> платонівську теорію ідей? А Абихто? Навіщо він спочатку грався зі мною, підміняв оригінальний текст фальшивим, а потім ув’язнив мене? Я хочу кричати, але, гадаю, найбільшу полегшу мені дала б Ідея Крику.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Зненацька Крантор блискавично схопився на ноги, немовби терпіти далі чи то лежачу позу, чи то інших бенкетарів, чи то саму бесіду було несила. Рух цей був такий рвучкий, що Гіпсіпіл, ментор, який своїми округлими, тлустими формами скидався на Геракла Понтора, збудився від глевкої дрімоти, що змагала його від самого початку узливань, і мало не перекинув чашу з вином на чисту Спевсіппову одіж. «До речі, — промайнула Діагорові думка, — а де Геракл Понтор?» Його ложе було порожнє, але Діагор не зауважив, коли розгадник його полишив.
— Ви вмієте добре говорити, — сказав Крантор, розтягуючи настовбурчену чорну бороду у вигнутій посмішці.
Відтак став походжати довкола бенкетарів на ложах. Час від часу він хитав головою і гмикав, підсміюючись, немовби вся ця ситуація видавалася йому вкрай кумедною. Він промовив:
— На відміну від смаковитого м’яса, яким ви мене почастували сьогодні, слів у вас, як видається, невичерпний запас… Я ж забув ораторське мистецтво, бо жив у таких місцях, де в ньому не було потреби… Я знав багатьох філософів, для яких почуття — переконливіше за промову… знав також інших, яких неможливо переконати, адже їхні думки годі було висловити, зрозуміти, довести чи спростувати; ці філософи лише вказували пальцем на нічне небо: мовляв, ми не втратили мови, а провадимо бесіду, подібну до тої, яку провадять зорі над нашими головами…
Він і далі неквапливо походжав круг столу, але голос його чимраз хмурнішав.
— Слова… Ви розмовляєте… Я розмовляю… Ми читаємо… Тлумачимо алфавітні знаки… І водночас наш рот жує… Ми голодні… Чи не так?* Наш шлунок отримує поживу… Ми пирхаємо і чавкаємо… Впинаємося іклами у вигнуті шматки м’яса…
__________
<sup>* Саме так, Кранторе. Ще б пак голодні. Перекладаючи твої слова, я саме глитаю ті помиї, які Абихто зласкавився сьогодні налити мені в миску. Часом не бажаєш покуштувати?</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Раптом він спинився і промовив з притиском:
— Зауваж, я сказав «ікла» і «вигнуті»!..**
__________
<sup>** Це ейдетичні слова цього розділу. Так, я їх уже давно зауважив. У будь-якому разі — дякую, Кранторе.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Ніхто не зрозумів, до кого з присутніх звертався Крантор. По якійсь хвилі він знову рушив і повів мову далі:
— Повторюю, ми впинаємо ікла у вигнуті шматки м’яса, руки наші підносять чашу з вином до губ, волосся на шкірі стовбурчиться під повівами вітру, член, відчувши красу, стає дибки, а кишки наші часом працюють надто повільно… і це неабиякий клопіт, еге ж? Визнай це…***
__________
<sup>*** Визнаю, Кранторе. І тут ти маєш рацію. Закреп — чи не найбільший мій клопіт відтоді, як мене замкнули тут.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Та не кажи! — Гіпсіпілові здалося, що звертаються до нього. — Я не випорожнювався як слід від минулих Фесмофо…
Ментори, обурені, зацитькали його. Крантор мовив далі:
— Ми відчуваємо… І відчуттям нашим іноді неможливо дати визначення… Але ж скільки поверхових слів!.. Як полюбляємо ми заміняти ними образи, ідеї, емоції, події!.. Увесь цей світ — бурхливий потік слів і ми вправно пливемо по ньому!.. Ця ваша печера, ваш дорогоцінний міф… Слова та й годі… Я вам скажу дещо, і скажу словами, але потім знову замовкну: усе, що ми думали і що думатимемо, усе, що вже знаємо і що знатимемо в майбутньому, цілковито все — це прегарна книжка, яку ми спільно пишемо й читаємо! І поки ми силкуємося витлумачити й відредагувати текст цієї книжки… наше тіло… Що робить наше тіло?.. Воно прагне чогось… стомлюється… сохне… і зрештою розпадається на порох… — Крантор замовк. Його широке обличчя розтяглося в усмішці арістофанівської маски. — Але ж… яка цікава книжка! Яка захоплива! Як багато в ній слів! Чи не так?
Коли Крантор скінчив, запала цупка тиша.*
__________
<sup>* Я, мабуть, зсунувся з глузду. Щойно я <i>розмовляв</i> із героєм твору! Мені зненацька видалося, що він звертається до мене, і я <i>відповів</i> йому в примітках. Може, це через те, що я вже стільки часу сиджу тут, замкнений у цій в’язниці, і не маю, до кого озватися словом. Але правда й те, що Крантор постійно балансує на межі між вигадкою і реальністю… А краще сказати б: на межі між літературним і нелітературним. Кранторові не йдеться про те, щоби бути правдоподібним: він навіть дозволяє собі виявляти словесні виверти, що його оточують, як тоді, коли він наголосив на ейдетичних словах.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Цербер, який невідступно дріботів за господарем, люто загавкав біля його ніг, здійняв сторч оцупок хвоста й вищирив гострі ікла, немовби запитуючи, що далі. Крантор, достоту як люблячий батько, що не сердиться на маленького сина, який відвертає його увагу від розмови з дорослими, нахилився до пса, узяв його на свої величезні ручища й поніс до ложа, наче невелику білу торбину, напхом напхану з одного кінця і майже порожню з другого. Діставшись ложа, він став бавитися з псом і від тої хвилини, здавалося, цілковито втратив цікавість до всього, що його оточувало.
— Крантор критикує слова і для цього користується ними ж, — сказав Спевсіпп. — Як бачите, говорячи, він суперечить сам собі.
— А мене зацікавило те, що він казав про книжку, в якій були б зібрані всі наші думки, — зауважив із сутіні Філотекст. — Чи можливо створити щось таке?
Платон коротко розсміявся.
— Відразу помітно, що ти письменник, а не філософ! Я теж колись пописував… І тому чітко можу відрізнити одне від іншого.
