<sup>— Який текст?</sup>
<sup>— Ейдетичний. Ейдезис, — став пояснювати я, — це художній засіб, який винайшли давньогрецькі письменники, щоб лишати у своїх творах підказки або приховані повідомлення. Він полягає в повторенні певних метафор або слів, виокремивши які, проникливий читач отримає ідею або образ, не пов’язаний із основним текстом. Архінус Коринфянин, приміром, у довгому вірші, начебто присвяченому польовим квітам, за допомогою ейдезису приховав щонайдокладніший опис коханої. А Епаф Македонянин…</sup>
<sup>— Як цікаво, — знуджено всміхнулася Єлена. — А можна дізнатися, що приховує цей твій анонімний текст «Печери ідей»?</sup>
<sup>— Я знатиму, коли перекладу всю книжку. У першому розділі найчастіше трапляються слова «волосся», «грива», а також «рот» і «паща», які «кричать» або «ревуть», але…</sup>
<sup>— «Грива» і «паща, яка реве»?.. — невимушено урвала вона мене. — Ідеться ж про лева, хіба ні?</sup>
<sup>І кинула до рота черешню.</sup>
<sup>Я завжди ненавидів цю здатність жінок приходити до істини без зусиль, найкоротшим шляхом. Тепер настала моя черга мовчки витріщатися на неї.</sup>
<sup>— Ну так, лев, ясна річ… — зрештою пробурмотів я.</sup>
<sup>— Ось тільки не збагну, — вела далі Єлена, не надаючи справі особливої ваги, — чому автор вважав ідею лева такою секретною, що вирішив приховати її за допомогою цього… як ти казав?</sup>
<sup>— Ейдезису. Ми дізнаємося це, коли я завершу переклад. Ейдетичний текст можна зрозуміти, тільки прочитавши його від початку до кінця, — сказав я, тим часом думаючи: «Ну звісно ж, лев… І як це мені раніше не спало на думку?»</sup>
<sup>— Гаразд, — мовила Єлена, вочевидь вважаючи розмову закінченою. Вона зігнула в колінах довгі ноги, які досі лежали простягнуті на стільці, поставила тарілку з черешнями на стіл і підвелася. — Тоді перекладай далі, а потім розкажеш мені.</sup>
<sup>— Дивно, що Монтал не зауважив нічого в оригінальному рукописі… — сказав я.</sup>
<sup>— То напиши йому листа, — порадила Єлена. — Виявиш себе з хорошого боку й заслужиш на похвалу.</sup>
<sup>І хоча я спершу вдав, ніби не згоден (щоб вона не помітила, що вирішила всі мої проблеми одним махом), зрештою я так і вчинив.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
2*
__________
<sup>* «Поверхня папірусу слизька: пальці ковзають по ній, немов по змащеній олією. Центральна частина крихка на дотик і лущиться», — так описує Монтал аркуш папірусу, яким починається другий розділ. Може, його виготовили з волокон різних рослин?</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Рабині підготували тіло Трамаха, сина вдови Етіди, відповідно до звичаю: жахливі рвані рани натерли маззю з лекіфа[12]; ковзаючи вправними пальцями по знівеченій шкірі, намастили її ароматичними оліями й пахощами; тіло вбрали у чисту одіж і загорнули в тонкий саван; обличчя лишили незатуленим і міцно підв’язали щелепу, щоб приховати моторошний позіх смерті; під ослизлий язик поклали обол — плату перевізникові Харону. Відтак тіло поклали ногами до дверей на встелене миртом і жасмином ложе — чування під наглядом невеличкої сірої постаті Гермеса-заступника мало тривати цілий день. Перед входом до саду стояв арданіон — амфора з очисною водою, що мала свідчити про трагедію і слугувати для очищення відвідувачів від дотику до невідомого. Опівдні вияви співчуття стали множитися, а наймані голосільниці завели хвилясте поспів’я. Пополудні зміїста вервечка жалібників простяглася вздовж усієї садової доріжки: кожен мовчки чекав у вогкій прохолоді дерев своєї черги, щоб зайти до будинку, пройти перед тілом і висловити співчуття родині. У ролі амфітріона[13] виступав Дамін із дема[14] Клазобіон, Трамахів дядько. Він був чоловік заможний, володів човнами й срібними копальнями в Лавріоні, і його особа принаджувала багатьох. Утім, було кілька відвідувачів, що прийшли на згадку про Мерагра, Трамахового батька (що був засуджений і страчений за зраду демократії багато років тому) або з поваги до вдови Етіди, яка успадкувала чоловікову ганьбу.
Геракл Понтор прибув на заході сонця, адже вирішив узяти участь ще й у екфорі — похоронній ході, яка відбувалася завжди вночі. Поволі, як і належить у такому випадку, він зайшов у темний передпокій — вогкий і холодний, із повітрям, оліїстим від ароматичних мастей, — обійшов довкола тіла слідом за звивистим ланцюжком жалібників і мовчки обійняв Даміна й Етіду, закутану в чорний пеплос і хустку, що великим каптуром покривала їй голову. Ніхто не промовив ні слова. Його обійми були лише одні з багатьох. Серед гостей він побачив і тих, кого знав особисто, і тих, кого не знав. Тут були благородний Праксіной та його син, прекрасний Анфіс, що, як стверджували, був одним із найкращих Трамахових друзів; були там також Ісіфен та Ефіальт, два відомі торговці, які, поза сумнівом, прийшли через Даміна. Найбільше Геракла здивувала присутність Менехма, скульптора й поета, одягненого з притаманною йому неохайністю. Менехм дозволив собі порушити заведений порядок і стиха промовив кілька слів до Етіди. Крім того, Гераклові здалося, що біля виходу в холодній вільгості садка він помітив серед тих, хто ще не зайшов, кремезну постать філософа Платона, який, либонь, прибув на згадку про давню дружбу з Мерагром.
Похоронна хода, що вирушила до кладовища Панафінейською дорогою[15], видавалася якоюсь велетенською звивистою істотою. Попереду, у її голові, хиталися мари з тілом, що їх несли четверо рабів; за ними йшли найближчі родичі — Дамін, Етіда та Елея, — занурені в мовчазне горе; далі — гобоїсти, юнаки в чорних туніках, що чекали на початок ритуалу, щоб заграти; і нарешті — чотири голосільниці в білих пеплосах. Тулуб процесії складався з друзів і знайомих родини, що простували двома колонами.
Процесія вийшла з Міста через Дипілонську браму[16] й рушила Священним шляхом[17] у вогкій і холодній нічній імлі, лишаючи вогні осель позаду. Кам’яні статуї і споруди Кераміку[18] неначе тремтіли й хвилювалися у світлі смолоскипів. То там, то інде з темряви виступали фігури богів і героїв, укриті м’якою оліїстою поволокою нічної роси, написи на високих стелах, оздоблених вигинистими силуетами, грубі обриси урн, обснованих в’юнистим плющем. Раби обережно поклали тіло на похоронне багаття. У повітрі ковзнули звивисті звуки гобоїв; голосільниці чітким, завченим рухом роздерли одежі й затягли холодний і хвилястий плач. Почалися узливання на пошану богів мертвих. Присутні трохи розійшлися, щоб поспостерігати за обрядом. Геракл став біля величезної статуї Персея: відтята голова Медузи, яку герой тримав за волосся зі змій, опинилася саме навпроти Понторового обличчя і немовби роздивлялася його неживими очима. Урешті поспів’я стихло, пролунали останні слова, і золотаві голови чотирьох смолоскипів нахилилися до стосу дров — звиваючись, здійнявся багатоголовий Вогонь, і його численні язики схвилювали холодне й вогке повітря Ночі*.
