— Стривай-но! Але ж Евней та Анфіс померли не так! Вони… у них серця лишилися на місці!
— Ти ще не збагнув? Евнея та Анфіса вбили, щоб ошукати нас. Трамахова смерть — ось що вони прагнули приховати. Коли вбивці дізналися, що ти винайняв розгадника таємниць, то сполошилися й вирішили розіграти цю моторошну комедію…
Діагор провів рукою по обличчю, немовби хотів зірвати той недовірливий вираз, який з’явився на ньому.
— Це неможливо… Вони зжерли… Трамахове серце?.. Коли?.. До нападу вовків чи після?..
Він урвався, глянувши на розгадника й помітивши, що той дивиться на нього твердо та безпристрасно.
— Ніколи не було жодних вовків, Діагоре. Саме це вони всіма способами прагнули приховати від нас. Ті сліди зубів і пазурів… То не вовки… Є секти, які…
Цієї миті одночасно сталися дві події: промайнула тінь і почувся шум. Тінь — неправильний видовжений багатокутник — відокремилася від найближчого до них рогу будинку й, окреслена місячним світлом, стала швидко віддалятися. Що ж до шуму, то спочатку це був гучний віддих, а потім — квапливі кроки.
— Хто це? — запитав Діагор.
Геракл відреагував миттєво.
— Хтось стежив за нами! — вигукнув розгадник.
Він кинувся вперед, змушуючи своє огрядне тіло бігти. Діагор швидко обігнав його. Постать — чи то жіноча, чи то чоловіча — здавалося, котилась вулицею, доки не щезла в темряві. Розгадник спинився, важко відсапуючи.
— Ет, марна річ!
Вони порівнялися. Діагорові щоки пашіли рум’янцем, а пухкі, немов дівочі, губи здавалися підфарбованими. Зграбним рухом він поправив волосся, ковтнув повітря, випнувши великі груди, і солодким, наче у німфи, голосом промовив:*
__________
<sup>* Благаю, читачу, не зважай на цей несподіваний Діагорів гермафродитизм, адже він ейдетичний. Двостатевість, що домінувала в описах другорядних персонажів, перекинулася й на одного з головних героїв. Схоже, це вказує на дев’ятий Гераклів подвиг, здобуття Іпполітиного пояса, коли героєві довелося протистояти амазонкам (дівам-войовницям, чи то пак чоловікожінкам), щоб заволодіти поясом їхньої цариці Іпполіти. Утім, я вважаю, що автор дозволяє собі їдку насмішку над одним із «найсерйозніших» персонажів усього твору (мене знову взяв сміх, коли я уявив собі Діагора жінкою). Це гротескне почуття гумору, як на мене, не надто відрізняється від почуття гумору мого тюремника в масці…</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Утік. Хто б то міг бути?
— Якщо це один із них, а саме так я й думаю, — похмуро відказав Геракл, — то вже завтра вранці наші життя не будуть варті й ламаного обола. Члени цієї секти страшенно хитрі й діють без зайвих сентиментів: я вже казав тобі, що вони, не вагаючись, використали Анфіса та Евнея, щоби збити нашу думку зі шляху… Обидва юнаки, як і Трамах, напевне належали до секти. Тепер мені зрозуміла причина того страху, який я помітив у Анфіса: він боявся не Менехма, він боявся нас. Його зверхники, певна річ, порадили просити призначення якнайдалі від Афін, щоб ми не змогли його допитати. Але наше розслідування просувалося, і тоді секта вирішила принести в жертву і його, щоб відвернути нашу увагу на Менехма… Я досі пам’ятаю Анфісів погляд того вечора, коли він оголений стояв у коморі… Як же цей клятий хлопчисько одурив мене!.. Що ж до Евмарха, не думаю, що він — один із них. Можливо, старий раб став свідком Анфісової смерті, хотів їй завадити, і через це його також убили.
— Отже Менехм…
— …належить до їхньої секти і має певну вагу: він чудово відіграв свою неоднозначну роль винного, коли ми прийшли до нього… — Геракл скривився. — І мабуть, це саме він навернув твоїх учнів…
— Але ж Менехма засудили на смерть! Його кинуть до Барафронського провалля!
Геракл понуро кивнув.
— Знаю. Саме цього він і хоче. Тільки не проси, Діагоре, щоб я це збагнув! Тобі слід прочитати ті тексти, що я їх знайшов у твоїй бібліотеці… Члени деяких діонісійських сект палко жадають зазнати тортур і бути розірваними на шматки; вони йдуть на жертовну смерть з такою охотою, наче молода в обійми молодого шлюбної ночі… Пригадуєш, що я тобі казав про Трамаха? Його руки були неушкоджені! Він не боронився! Імовірно, того дня, коли ти розмовляв із ним, ти бачив у його очах чисту насолоду, а не страх! Страх був тільки у твоїх очах, Діагоре!
— Ні! — трохи не зірвався на вереск філософ. — Насолода не така!
— Можливо, насолода цього типу саме така. Звідкіля тобі знати? Хіба ти колись зазнавав її?.. Не роби такої міни, я теж не можу пояснити собі цього! Навіщо учасники обряду, який ми бачили сьогодні вночі, їли протухлі шматки нутрощів? Не знаю, Діагоре, і не проси мене збагнути! Може, все Місто збожеволіло, а ми з тобою цього не помітили!
Геракл мало не злякався, побачивши вираз, який раптом з’явився на товаришевому обличчі: Діагор неначе якимось неприродним зусиллям м’язів намагався поєднати жах, лють і сором. Розгадник ще ніколи не бачив його таким. Коли філософ заговорив, голос його чудово пасував до цієї маски.
— Геракле Понторе, ти кажеш про учнів Академії! Ти кажеш про моїх учнів! Я знав, що всередині їхніх душ!.. Я…
Геракл, якому зазвичай вдавалося зберігати самовладання, ураз відчув, що ним оволодіває гнів.
— Яке тепер має значення твоя триклята Академія!? Яке вона мала значення будь-коли!..
Він пом’якшив тон, коли помітив, як гірко глянув на нього філософ. Розгадник мовив далі, уже зі своїм звичним спокоєм:
— Хоч-не-хоч мусимо визнати, Діагоре, що люди вважають твою Академію вкрай нудним місцем. Вони відвідують її, слухають твої лекції, а потім… а потім пожирають одне одного. Ось і все.
«Урешті-решт він прийме це», — подумав Геракл, зворушений тим стражденним виразом, що його у світлі місяця побачив на виснаженому менторовому обличчі. На якусь хвилю запала ніякова мовчанка, а тоді Діагор промовив:
— Має бути якесь пояснення. Ключ. Якщо правда те, що ти кажеш, то мусить бути якийсь ключ до розуміння цього всього, хоч ми його поки що не знайшли…
— Можливо, у цьому дивному тексті справді криється якийсь ключ, — погодився Геракл, — але я — не надто годящий перекладач… Хтозна, може, щоб краще зрозуміти справу, треба глянути на неї збоку.* У будь-якому разі, ми маємо діяти обачно. Якщо за нами стежили — а я підозрюю, що саме так і було, — то їм уже відомо, що ми їх викрили. І це їм анітрохи не сподобається. Ми мусимо квапитися…
__________
<sup>* Збоку? Чи звідси, знизу?</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Але що ж робити?
— Нам потрібні докази. Усі відомі нам члени секти — Трамах, Евней, Анфіс, Менехм — або вже мертві, або ось-ось помруть… Їхній план — вельми розумний. Але, гадаю, у нас ще є шанс… Якби тільки нам вдалося змусити Менехма зізнатися!..
— Я спробую поговорити з ним, — запропонував Діагор.
Геракл замислився на хвилю.
— Гаразд, поговори з ним завтра. Я ж поспитаю щастя з іншою людиною…
— З ким?
— Тою, хто, можливо, є єдиною помилкою, якої припустилися вбивці! Побачимося завтра, добрий Діагоре. Будь обережний!
Місяць був жіночим персом, і палець хмари наближався до пипки. Місяць був піхвою, і видовжена хмара прагнула ввійти в неї.*
__________
<sup>* Я надто довго сиджу під замком. На якусь мить мені здалося, що ці два речення можна було б перекласти пристойніше, наприклад: «Місяць був персом, якого торкався палець хмари. Місяць був улоговиною, куди прагнула сховатися хмарина довгастої форми», — або щось на кшталт цього. Щось поетичніше, ніж та версія, на якій я спинився. Але річ у тому… О Єлено, як часто я тебе згадую і як мені тебе бракує! Я завжди гадав, що фізичні бажання — це лише слуги шляхетної розумової праці, а тепер… тепер я все віддав би, аби лише добре перепихнутися! (Я пишу так прямо, тому що, будьмо щирі, <i>хто це все читатиме?</i>) Ох, треба перекладати! Безглуздий Гераклів подвиг, здійснений за наказом свавільного Еврісфея! Що ж, нехай буде так! Хіба ж у цій темній келії я не господар своїх слів? Тож ось вам мій переклад, хоч він, либонь, вас шокує!</sup>
