Діагор відчув, що Геракл штовхнув його лікоть:

— Бери, що тобі пропонують.

Філософ узяв кратер, і постать щезла з печери, перед тим блимнувши своєю справжньою природою, адже туніка була відкрита по боках. Одначе криваво забарвлене світло не дало змоги з певністю відповісти на запитання: що ж то звисало там? Велике черево? Чи обвислі груди? Розгадник теж тримав у руці кратер.

— Коли прийде час, удай, ніби п’єш, — пояснив він. — Але навіть не думай цього робити насправді.

Ураз музика змовкла, і гурт глядачів став ділитися надвоє, розміщуючись уздовж бічних стін і звільняючи центральний прохід. Почулися кашель, хрипкий сміх і тихі уривки слів. На сцені лишився тільки червонястий силует рапсода, музики вже пішли. Водночас, немов оживлений чорною магією труп, у повітря здійнялися смердючі випари, і Діагорові довелося втамувати раптове бажання втекти з цього підземелля назовні, щоб ковтнути свіжого повітря: він неясно здогадувався, що сморід ішов з чаші, а саме — від тої безформної грудки, що лежала в ній. Коли люди, що оточували її, розступилися, смердота, вочевидь, стала поширюватися безперешкодно.

Тим часом з-за завіси до печери вдерлася зграя химерних постатей.

Найперше в очі впадала їхня цілковита голизна. Округлості силуетів наштовхували на думку про те, що тіла — жіночі. Постаті рачкували, на їхніх головах були чудернацькі маски. Груди вільно танцювали, у когось більше, у когось менше. Тіла одних легко вписувалися у канон ефебової краси, інших — не дуже. Одні повзли спритно, жваві й гнучкі, інші були тілисті й незграбні. Найпримітнішими частинами тіл були спини та сідниці різної вроди, віку і свіжості. Але всі були голі, всі лізли на чотирьох і несамовито рохкали, наче льохи під час тічки. Глядачі підохочували їх міцними вигуками. «Звідки вони взялися?» — здивувався Діагор, а тоді згадав про тунель, що вів із невеличкого передпокою ліворуч.

Постаті рухалися клином: одна на чолі, двоє за нею, а далі вже тільки по четверо: більше тіл уряд не вміщалося у проході. Таким чином початок цього дивоглядного людського стада скидався на вістря живого списа. Діставшись триноги, потік голих тіл затримався і став її оточувати.

Ті, що повзли першими, видерлися на сцену і з паморочливою прудкістю кинулися на рапсода. До печери вповзало дедалі більше постатей, тож останнім довелося спинитися. Чекаючи, вони підтискали тих, що були спереду, впираючись масками їм в озаддя і стегна. Діставшись мети, вони безладно кидалися на поміст, задихаючись від шаленства, громадячи м’яку кучугуру ворушких тіл, мішанину дозрілої плоті.

Остовпілий Діагор, на межі між здивуванням і огидою, знову відчув, що Геракл штовхнув його лікоть:

— Удай, ніби п’єш!

Філософ озирнувся довкола: глядачі закидали голови назад, а на їхніх туніках з’являлися темні плями від рідини. Він відтулив маску та підніс кратер до рота. Запах не нагадував йому нічого знайомого — якась густа суміш чорнила і спецій.

Прохід помалу звільнявся, але сцена тріщала під натиском. Гора голих тіл, гучна й рухлива, не давала змоги бачити, що там діється.

Аж тут зі сцени щось полетіло й упало біля чаші. То була рапсодова права рука, легко впізнавана завдяки клаптеві чорної тканини від туніки, що пристав до плеча. Цю подію глядачі привітали радісними вигуками. Те саме сталося і з лівою рукою, що впала на долівку зі стуком, мовби суха гілка, і відлетіла просто до ніг Діагорові; її розтулена долоня скидалася на квітку з п’ятьма білими пелюстками. Філософ скрикнув, але, на щастя, ніхто цього не почув. Це розчленування неначе стало умовним знаком, і глядачі кинулися до чаші з веселим захватом дівчат, що пустують на осонні.*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Це лялька, — сказав Геракл паралізованому від жаху товаришеві.

Одна нога вдарила котрогось із глядачів, а тоді впала на підлогу; друга — кинута надто сильно — відскочила від протилежної стінки. Жінки тепер билися за право відірвати голову скаліченому манекенові: хто тягнув в один бік, хто — в інший, хто хапався руками, а хто — зубами. Переможниця стала на середину сцени і з виттям високо здійняла свій трофей, безсоромно розставивши ноги, демонструючи непритаманні афінським дівчатам атлетичні стегна і випинаючи розкішні перса. Світло смолоскипів затаврувало червоним її ребра. Жінка почала тупати босою ногою по дерев’яному помосту, викликаючи пилових примар. Її товаришки, задихані, але вже спокійніші, дивилися на неї з повагою.

Над глядачами запанував Хаос. Годі було збагнути, що відбувається. Усі з’юрмилися довкола чаші. Ошелешений, приголомшений безладом Діагор теж підійшов. Перед ним старий чоловік трусив густим сивим волоссям, немовби поринувши в екстаз якогось внутрішнього танцю. Старигань тримав щось у зубах: здавалося, наче його вдарили по обличчю і роз’юшили губи, але клапті м’яса, що звисали з кутиків рота, були не його.

— Мені треба вийти, — простогнав Діагор.

Жінки несамовито затягли в один голос:

— Ая, ая, Бромій, евое, евое!..

— Заради богів дружби, Геракле, що то було? Це ж не Афіни, правда ж!

Важко відсапуючи, вони сиділи на землі в мирній прохолоді безлюдної вулиці, спершись спинами до стіни будинку. Діагорів шлунок почувався вже краще після того, як власник немилосердно його прочистив. Геракл, насупившись, відказав:

— Боюся, Діагоре, це більше Афіни, ніж твоя Академія. Це діонісійський обряд. Щомісяця десятки їх справляють у Місті та околицях. Вони різняться дрібними деталями, але загалом усі подібні. Я, звісна річ, знав про існування таких ритуалів, але досі не бачив на власні очі жодного. І захотів побачити.

— Навіщо?

Розгадник почухав посріблену сивиною борідку.

— Згідно з легендою, Діонісове тіло роздерли титани — подібно як фракійки — Орфеєве, — але Зевс узяв його серце та повернув сина до життя. Вирвати серце і з’їсти його — чи не найголовніша частина діонісійського ритуалу…

— Чаша… — пробурмотів Діагор.

Геракл кивнув.

— У ній вочевидь були гнилі шматки сердець, вирваних у тварин…

— А ті жінки…

— Жінки й чоловіки, раби й вільні, афіняни й метеки… Під час обряду різниця між ними зникає. Безумство та нестямність братають людей. Одна з цих жінок, що рачкували, може бути архонтовою донькою, а поруч із нею, можливо, повзла рабиня з Коринфа чи гетера з Аргоса. Це божевілля, Діагоре: нам не осягнути цього розумом.

Філософ приголомшено похитав головою.

— Але який стосунок це має до… — ураз він широко розплющив очі й вигукнув: — Вирване серце!.. Трамах!

Геракл знову кивнув.

— Ця релігійна громада, яку ми сьогодні бачили, — існує відносно законно, влада знає про неї і не заперечує, однак є й інші, які через особливості своїх ритуалів діють таємно… У мене вдома ти був порушив слушне питання, пригадуєш? Істини не можна дістатися розумом. Тоді я не повірив тобі, але тепер мушу визнати, що ти мав рацію: сьогодні вдень на агорі я слухав розмову селян з Аттики, що жалілися на смерті своїх товаришів, на яких напали вовки, і те, що я відчув, було не логічним наслідком… скажімо, аргументованої бесіди, а… чогось… чого я навіть не можу визначити… Можливо, це був спалах мого сократівського даймона, можливо, інтуїція, подібна до тої, що, як стверджують, властива жінкам. Це сталося, коли один із селян згадав, що в його товариша вижерли серце. Тоді я просто подумав: «Це був ритуал, а ми навіть не запідозрили цього». Жертвами ставали здебільшого селяни, тому досі все відбувалося непомітно. Але я впевнений, що це триває в Аттиці вже віддавна…

Розгадник утомлено звівся на рівні. Діагор вчинив так само й пробурмотів нагальним і схвильованим тоном: