Урешті-решт метелики опустилися на людей і почали гинути.*
__________
<sup>* Це нісенітне нашестя (адже в історичних джерелах немає жодних свідчень, що Афіні Ніці приносили білих метеликів як дар) — найпевніше, ейдетичне: ідеї «лету» і «крил», присутні від початку розділу, порушують реалізм оповіді. Кінцевий образ, на мій погляд, — це подвиг, пов’язаний зі Стімфалійськими птахами, коли Геракл дістав наказ прогнати величезну зграю птахів, що спустошувала околиці Стімфалійського озера. Йому вдалося це зробити, здійнявши страшенний брязкіт бронзовими кимвалами. Однак чи помітив читач майстерно замасковану присутність «дівчини з лілією»? Скажи мені, читачу, прошу тебе: може, ти гадаєш, що це лише мої вигадки? Але ж ось і «білі квіти», і «дівчата» (каріатиди Ерехтейону), і такі ключові слова, як «допомога» («без сторонньої <i>допомоги</i>») і «небезпека» («не відчуваючи <i>небезпеки</i>»), що тісно пов’язані з цим образом!</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Коли ополудні Геракл Понтор зайшов до свого садка, то побачив, що землю вкриває блискучий саван із мертвих метеликів. Утім, птаство, що гніздилося на карнизах або у верховітті сосен, уже заходилося поїдати їх своїми рухливими дзьобами. Одуди, зозулі, золотомушки, граки, припутні, ворони, солов’ї та щиглики, зосереджено схиливши голівки над смаколиком, наче художник над амфорою, повертали легкому моріжку зелений колір. Видовище було дивне, але Геракл не взяв це ні за добрий знак, ні за поганий, адже, поміж усього іншого, не вірив у знаки.
Коли він простував стежкою через сад, зненацька його увагу привернуло лопотіння крил праворуч. Полохаючи птахів, з-за дерев виринула згорблена темна постать.
— То ти тепер узяв собі за звичку ховатися й лякати людей? — усміхнувся Геракл.
— Ні, Геракле Понторе, клянуся Зевсовими гостродзьобими блискавками, — прорипів своїм старечим голосом Евмарх. — Але ти платиш мені за те, щоб я був непомітний і шпигував, не показуючись іншим на очі, хіба ні? Ось я й опанував це ремесло.
Шум зігнав птахів, ті перервали свою учту й злетіли: їхні невеличкі, зграбнесенькі тіла спалахнули в повітрі, а тоді ринули сторч додолу. Обидва чоловіки закліпали, осліплені сяйвом полуденного сонця в зеніті.*
__________
<sup>* Пташки в цьому розділі — такі самі ейдетичні, як і метелики, і тому тепер перетворюються в сонячні промені. Зауваж, читачу, що це не диво й не чари, а звичайний художній засіб, як-от зміна метрики у вірші.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Та страшна машкара, що в тебе за рабиню, показала на мигах, що тебе нема вдома, — сказав Евмарх, — тож я терпеливо чекав на тебе, щоб повідомити: моя праця дала деякі плоди…
— Ти зробив те, що я тобі звелів?
— Так, як твої руки роблять те, що велить їм думка. Учора ввечері я став тінню мого учня. Невтомний, я ходив за ним на безпечній віддалі, наче та яструбиця, що пильнує за першим летом своїх пташенят; я не спускав очей із його спини, поки він, минаючи людей, що юрмилися на вулицях, простував через усе Місто в товаристві свого друга Евнея, з яким зустрівся смеркома біля Зевсової стої. Вони не гуляли знічев’я, тямиш, про що я мовлю? Їхня летюча хода мала чітку мету. Але нехай Зевс Кронід прикує мене до скелі, наче Прометея, і накаже хижому птахові чорним дзьобом щодня виривати мені печінку, якщо я міг уявити собі, Геракле, таку дивну мету!.. З твоєї міни я бачу, що тобі вривається терпець… Не турбуйся, я вже завершую свою оповідь: урешті-решт я довідався, куди вони прямували! Я скажу тобі, і ти здивуєшся, як і я…
Сонячне сяйво знову стало спроквола дзьобати моріжок. Потому всілося на гілку й процвірінчало кілька нот. До нього підлетів ще один соловейко.**
__________
<sup>** Тут відбувається зворотна метаморфоза: світло перетворюється на пташку. Читачів, які вперше мають справу з ейдетичним текстом, ці речення можуть дещо збентежити, але, повторюю, не йдеться про жодне чудо, лише про художній засіб.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Нарешті Евмарх закінчив розповідати.
— Поясни мені, о великий розгаднику, що це все значить, — сказав він.
Геракл, здавалося, замислився на якусь хвилю, а тоді мовив:
— Гаразд. Мені й далі потрібна твоя допомога, добрий Евмарху: ходи назирцем за Анфісом вечорами і що два-три дні приходь сюди, щоб розповісти мені. Але насамперед лети щодуху до мого приятеля з цим повідомленням…
— Я тобі неабияк вдячний за цю вечерю на вільному повітрі, Геракле, — сказав Крантор. — Ти, мабуть, здогадався, що я тепер ледве зношу похмурі нутрощі афінських осель? Мешканці селищ на південь від Нілу не можуть повірити, що ми у своїх цивілізованих Афінах живемо в зачині серед стін із саману. Згідно з їхнім світоглядом, стіни потрібні лише мертвим, — він узяв ще один фрукт із миски й устромив гостроносе вістря свого кинджала в тріщину на стільниці. По хвилі він додав: — Ти сьогодні щось не надто говіркий.
Розгадник немовби прокинувся зі сну. У незайманому спокої садка зайшлася щебетом якась невеличка пташина. Різкий металічний брязкіт свідчив про присутність Цербера, що десь за рогом будинку вилизував свою миску.
Вони вечеряли на портику. Підкоряючись бажанню Крантора, Понсіка — з допомогою самого гостя — винесла з трапезної стіл і два ложа. Було холодно, і що далі, то холоднішало, адже вогниста колісниця Сонця закінчувала свій лет, лишаючи за собою вигнутий золотавий слід, що незворушно протягнувся в торочкуватій смузі повітря над соснами. Проте ще можна було насолоджуватися спокоєм заходу. Утім, дарма що Крантор без упину провадив розмову, і то цікаву, розповідаючи сотні веселих випадків зі своєї одісеї та ще й дозволяючи товаришеві мовчки слухати й не втручатися, урешті-решт Геракл пошкодував-таки, що запросив його: розгадник нетерпеливився прояснити деталі справи, яку ось-ось мав розв’язати. Він раз по раз поглядав на вигнуту траєкторію сонячного круга, щоб не спізнитися на зустріч увечері. Однак афінська гостинність зрештою змусила його сказати:
— Пробач, Кранторе, друже мій, за те, що я так препогано сповняю обов’язки амфітріона. Я дозволив своїм думками відлетіти до іншого місця.
— О, я не хочу заважати твоїм роздумам, Геракле. Мабуть, вони прямо пов’язані з роботою…
— Так. Але тепер мені прикро за таку негостинну поведінку. Ну ж бо, присадімо думки на гілля і трохи побалакаймо!
Крантор навідворіть руки провів по носі й доїв фрукт.
— Добре тобі ведеться? У роботі, я маю на увазі.
— Не можу скаржитися. Мене шанують більше, ніж моїх колег із Коринфа чи Аргоса, які лише тлумачать загадки Дельфійського оракула для нечисленних багатих замовників. Тут мене залучають до різноманітних і мудрованих справ: розгадати таємницю єгипетського тексту, знайти загублену річ, виявити злодія. Були часи, невдовзі після твого від’їзду, під кінець війни, коли я ледь не помер з голоду… Не смійся, я не жартую… Доводилося й мені братися за дельфійські загадки. Але тепер, у мирний час, ми, афіняни, не маємо нічого кращого до роботи, окрім як розгадувати таємниці, навіть тоді, коли їх нема. Ми збираємося на агорі, чи в садах Ліцея[47], чи в театрі Діоніса Елевтерія, чи просто на вулиці й без угаву запитуємо одне одного… А коли ніхто не може відповісти, наймаємо розгадника.
Крантор знову розсміявся.
— Ти теж обрав собі таке життя, яке хотів, Геракле.
— Не знаю, Кранторе, не знаю, — він потер передпліччя, голі під плащем. — Мені здається, що це таке життя обрало мене…
Понсіка принесла ще один глек із нерозведеним вином, і її мовчання немовби перекинулося на них. Геракл помітив, що його друг (але чи був Крантор і далі його другом? Чи не були вони радше двома незнайомцями, які розмовляють про давніх спільних приятелів?) не спускає очей із рабині. Чисті останні промені сонця падали на м’які вигини безликої маски; крізь симетричні отвори чорного гострополого плаща, що вкривав рабиню з голови до ніг, стриміли білосніжні тонкі руки, невгамовні, наче пташині лапки. Понсіка легко поставила глечик на стіл, уклонилася й пішла назад до будинку. Цербер люто загавкав з-за рогу.
